– Хочеш доброго життя братові, сама йому й допоможи! Допомогла ж йому тоді з путівкою! – Байдуже промовила колишня дружина

Чоловік поїхав по путівці в санаторій, а Антоніна зайнялася генеральним прибиранням.

Лише три дні тому відсвяткували день народження чоловіка, ювілей – п’ятдесят. Гостей було багато, здебільшого родичі та колеги чоловіка. З боку Тоні були лише її мати та сестра.

Нічого такого, ювілей Олександра, отже, і гостей обирає він. Двадцять п’ять людей ледь помістились у просторій веранді.

Готувати Тоні допомагала сестра Ганна, дещо робила і їхня мати, якій вже було сімдесят два роки. Попри вік, вона добре справлялася з домашніми справами. Гості були в захваті від шикарного столу, не забували подякувати господині за теплий прийом.

Подарунки були переважно у конвертах. Олександр уже мріяв купити новий човен, а може, навіть катер. Свої накопичення додасть і вони їздитимуть на рибалку.

Тоня любила рибалити, – захоплення з дитинства. Ще батько навчив її кидати спінінг, насаджувати черв’яка на гачок, користуватися сачком та садком. Якщо треба, то Тоня могла і сітку закинути, хоч це порушення. У будь-яких тонкощах рибалки розбиралася.

У конверті від матері Олександра була путівка в санаторій. Сашко навіть спочатку розгубився. Виїзд за три дні. Оце влаштувала мама сюрприз.

Вона натякала завжди, що відпочити синові треба, втомився на роботі. І ось тобі рази! Путівка на одну особу. Могла б порадитись, додали б, щоб разом із Тонею з’їздити. Олександр навіть одразу матері зателефонував.

– Синку, твій ювілей, а не Антоніни. За будинком теж комусь треба доглядати. Кури у вас, качки. Я хоч і поряд, але ноги болять, не набігаюся. Відпочинеш від дружини та господарства. Це ж її забаганки – кури, качки, та ще й ці… як їх… гібриди ці.

– Це індокачки.

– Ось я й говорю індійські качки.

– Мамо, вони не індійські.

– Гаразд мені все одно. Путівку тобі сестра купила, я попросила. Вона все обрала, тільки сплатила я. Відпочивай, синку.

Антоніні було трохи прикро, вона думала, що чоловік запропонує здати путівку чи поміняти на двох із доплатою, але він почав збирати речі – не пропадати ж подарунку, бо мати образиться. Його подарунок йому й вирішувати. І він вирішив, поїхав, гроші подарункові також не забув.
***
Антоніна спеціально взяла відпустку, щоб не смикатися, відзначити день народження чоловіка. Попереду ще два тижні. Чоловік зателефонував, коли дістався до місця.

Антоніна зайнялася прибиранням, пранням, бо так нічого і не робила після гостей, тільки посуд прибрала та підлогу помила.

А треба було ще все перепрати, аж до фіранок, якісь плями на них, наче хтось витирався. Всі пледи теж у прання після гостей. Тоня любила чистоту, можна сказати фанатично.

Могла після годинного візиту свекрухи все вимити та випрати плед, на якому та сиділа. А провітрити після гостей було святою справою.

Олександр на це не звертав уваги. Миє і гаразд, зате чисто в хаті, смачно пахне їжею, затишок. Та й у дворі зразковий порядок. Вікна завжди блищать.

– У тебе мухи зісковзують по склу, зачепитися нема за що, – казала їй сусідка. – А може, сліпнуть від блиску.

Навела Тоня порядок, нагодувала всіх своїх птахів, яйця зібрала, покупці за ними ввечері прийдуть. Чоловікові зателефонувала, виявилося він на процедурах, передзвонить. Не передзвонив.

Поговорили лише наступного дня. Десять днів пролетіли швидко, домашні справи, клопіт на городі. Настав день повернення чоловіка.

Тоня вже скучила, попереду останні вихідні її відпустки, хотіла запропонувати рибалку, м’ясо біля річки посмажити, а може і юшку зварити.

Олександр повернувся відпочившим, але якимось не таким. Від риболовлі відмовився, дедалі більше з телефоном лежав на дивані.

Тоня вийшла на роботу. Зміни у чоловіка не давали їй спокою. Начебто все добре, але не так. А за місяць все з’ясувалося. У санаторії у нього роман трапився із медсестрою.

– Вибач, Тоню, але не можу я так більше. Думав забуду її, а вона в положенні від мене. Я йду. Будинок твій, я не претендую.

– В положенні? Тобі п’ятдесят, поки дитина виросте тобі сімдесят буде. У тебе онуки вже є! Про що ти думаєш?

– Мені п’ятдесят, а їй тридцять три, все гаразд.

– Залишся, я пробачу тобі. Аліменти платитимеш. – Навіщось сказала Тоня і заплакала.

– Ось тільки сліз тут не треба! Ми все вирішили, я йду. Речі зберу.

– Тоді збирай все! Мені чужих речей у хаті не треба! Пішов геть! Дороги назад немає! І свій старий човен тягни до матері, мені цей мотлох не потрібен.

– Потрібно б поділити майно, я в ремонт тут вклався. Мені б компенсацію.

– У ремонт вклався! У нас спільна машина, за ремонт забирай мою половину від неї. Якщо надумаєш по суду ділити, то матимеш ще менше.

Олександр знітився, він розраховував на гроші та на машину, думав Антоніна просто погодиться. Не погодилася.

Тридцять років разом, завжди була поступливою, милою, а тут чорт із тихого виру виліз. Зібрав Олександр речі, дещо до матері переніс, сів у машину та поїхав.

Тоня чекала на візит свекрухи, але та напевно сама в збентеженні була. Щоб якось зайняти себе жінка знову влаштувала генеральне прибирання.

Тепер уже після чоловіка, все до чого він торкався ретельно вимила, випрала, викинула. Ось така вона. Не всі речі забрав, то вона їх особисто до його матері перенесла, на ґанку у неї залишила. Заходити не стала.

Свекруха прийшла увечері за яйцями. Антоніна зустріла її на ґанку.

– Навіщо ти притягла його старий одяг? Може, повернеться ще. Адже не молодий.

– Мені він більше не потрібний! Я йому пропонувала залишитись, він вибрав не мене. Більше не пущу. Другої пропозиції не буде!

– Подумаєш, роман закрутив, вік у нього такий. Розважиться, побігає і повернеться, краще за тебе не знайде.

– Раніше ви інакше про мене говорили. Хоч і не прямо, а я все знаю. Путівку купили спеціально, відпочинь синок від дружини. Як ви сказали? Зі своїм самоваром у санаторій не їздять? Це я самовар?

– Ти чула?

– Чула. Я його провину в цьому не знімаю, але ви теж винні в цьому. Ось яйця! Це востаннє безплатно, далі на загальних умовах. Ціну ви знаєте. До побачення.

Свекруха пішла, а Тоня вилила на ґанок відро води, наче змивала всі сліди її присутності.

З-за паркану визирнула сусідка.

– Молодець, Тоня. Ти мене надихаєш. Якось навіть соромно стало перед тобою, у тебе така чистота. Я вікна намила, весь мотлох викинула. Мій уже як два роки пішов, а я все не могла прийти до тями.

– Колишня свекруха ходить по молоко, а я їй відмовити не можу. Адже вона винна в нашому розлученні. А я їй за розлучення молочко мушу безплатно давати!

– Колишнього мого годувати, напувати. Пішли вони всі! Краще продам. Як ти сказала? На загальних умовах? Запам’ятаю!

– Рада, що когось я надихнула. Я ще, звичайно, сама від цього не відійшла, але життя триває.
***
Тоня жила, приймала гостей, своїх дітей, матір, сестру. Про колишнього чоловіка намагалася не думати. Іноді діти самі заводили розмову про нього.

Батько намагався їм підкидати свого молодшого сина – він же брат їм, бо йому важко. Машину продав, хворіє. А якось вони сказали, що син називає Олександра дідом.

Ну а як він хотів? За віком він більший у діди й годиться. Молодший син батька зовсім не шанує. Може відповісти грубо, а то й послати якомога далі.

А одного разу його таки послали, і син молодший, якому сімнадцять виповнилося, і дружина. Не потрібний він став, хворий пенсіонер.

Дружині тільки п’ятдесят виповнилося, а йому вже сімдесят скоро. Це у п’ятдесят він героєм був, а тепер скис.

Повернувся до будинку матері, який уже був порожній. Діти Антоніну відвідували й до нього заходили не на довго. Молодший про нього зовсім забув.

Тоня навіть шкодувала колишнього чоловіка, не склалося в нього життя. Син не поважає та й старші діти не дуже з батьком хочуть спілкуватися. Колись він був для них прикладом, але все змінилося.
***
Якось Антоніна розмовляла із сусідкою, як завжди, через паркан. Саме тоді з’явилася сестра Олександра. Ось уже на кого не чекала! Сусідка пішла у своїх справах.

– Привіт, Тоню. Добре живеш і виглядаєш молодо.

– Бо жити ніхто не заважає, нерви не псує. Сама собі господиня.

– Це, звичайно, добре. Тільки Олександру важко, він же мужик, а мужику підтримка потрібна. Будинок дуже поганий. Грошей не вистачає. Удвох вам було б легше.

– Ви ж тридцять років разом були. Він у хаті все робив, ремонт. Невже це нічого не означає? До тебе діти їздять, онуки, а до нього на хвилинку забігають. Як йому? До пляшки почав прикладатися.

– Дороги назад немає! А за ремонт він сповна отримав. До пляшки, кажеш? А це мати молодшого сина його так розпустила, зі мною він туди не прикладався, окрім свят. Якби не прикладався, то й гроші були б.

– Так із тобою не буде. Він же батько твоїх дітей, дід онуків. Йому б разом із тобою жити.

– Пізно! Запізнилися ви! Мені добре й одній. Пішов, – вороття немає.

– Нехай діти допомагають, ти скажи їм. І взагалі, ти ж, як і раніше, тримаєш курей та качок, могла б яйця йому давати, овочі, м’ясо іноді. А ще кажуть, що ти рибу ловити можеш.

– Можу. Звісно можу. Все можу. А сусідка молоко козяче продає. Купуйте все на загальних умовах.

– Ти що! Як купувати? Не чужі ж люди!

– Він мені став чужим двадцять років тому. Він та вся ваша родина. Не подарувала б тоді йому мати путівку, було б у нього зараз все: яйця, м’ясо, риба, чистота та турбота.

– А ще любов дітей та онуків, а не просто жалість. Хочеш доброго життя братові, сама йому й допоможи! Допомогла ж йому тоді з путівкою!

– Даремно ти так. Він міг і спадщину твоїм дітям залишити.

– Мої діти вже самі себе забезпечили. Спадщина? Не сміши мене, знаю я його спадщину. Прощавай.

Тоня зайшла до хати, поставила чайник. Ось як життя повернулося! З колишнім живуть майже поряд, але вороття немає. Він же сам вибрав свій шлях…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!