– Це що тут у вас таке? – Світлана Борисівна сіла навпочіпки перед відкритим холодильником, і стала уважно оглядати полиці.
Я завмерла за її спиною, і мимоволі втиснула голову в плечі, готуючись до неприємної розмови.
– Огірки, помідори, перець, – надривно перерахувала свекруха. – Чому всі банки повні? Тобто, я орю все літо та осінь на дачі, потім узимку спину не можу розігнути, а ви нічого не їсте?! – Додала вона, і стала витягувати з холодильника банки.
Кожну свою дію Світлана Борисівна супроводжувала охами та зітханнями.
– Ви нам стільки багато надавали. Ми ж не можемо їсти лише ваші соління, – прошепотіла я з-за її спини.
– Ви ж їли раніше? – обернулася свекруха.
– Не їли ми стільки, Світлано Борисівно. Давайте будемо чесні, ви даремно так гробите на дачі своє здоров’я. Ніхто особливо не їсть ваші закрутки, – зніяковіло промовила я.
– Почекай, а де ти брала солоні огірки на своє олів’є? – сердито спитала жінка.
– Я взяла всього два штучки…
– Ці два штучки теж звідкись беруться, – насупилась Світлана Борисівна. – Чи ти думаєш, що все з неба валиться?
– Я з таким же успіхом можу купити невелику баночку в крамниці, – відповіла я. – Зате ні в кого не болітиме спина.
– Яка може бути крамниця, коли у мене на дачі завжди такий великий урожай?! – обурилася свекруха. – Чи я, на твою думку, маю його викидати?
– Не саджайте стільки, і не треба буде переживати, – я спробувала достукатися до Світлани Борисівни.
Однак, з погляду свекрухи, я дуже швидко зрозуміла, що мої слова йдуть у порожнечу.
– З глузду з’їхати! П’ять банок! – Похитала вона головою. – Швидше доїдайте, бо мені через місяць тара знадобиться.
– Світлано Борисівно, мені здається, що ви мене взагалі не чуєте! – сплеснула я руками.
– Доїдайте! – Скомандувала свекруха, і знову поставила банки в холодильник.
Коли ввечері повернувся з роботи чоловік, я поставила перед ним на стіл соління.
– Світлана Борисівна вимагає, щоб ми все це з’їли якнайшвидше, бо в неї знову скоро почнеться дачний сезон, – дурна усмішка з’явилася на моєму обличчі.
– З’їсти? Ми стільки не їмо, скільки мама нам суне. Я взагалі консервацію не дуже люблю…
– Поясни це своїй мамі, – зітхнула я, і забрала банки в туалет, маючи намір вилити їх вміст в унітаз.
За два тижні Світлана Борисівна приїхала за своїми банками. Оглянувши чисту тару з усіх боків, вона важко зітхнула.
– Миєш погано, звісно. Тобі треба якось приїхати до мене на дачу, я покажу, як правильно мити банки.
– Мені ні до чого ця здатність, – не стримавшись, усміхнулася я.
– Те, як ти миєш, показує, яка ти господиня, – повчальним тоном промовила свекруха, і почала обережно складати банки у свою сумку.
До осені я більше не мала честі бачити на власні очі свою свекруху. Натомість від чоловіка, якого мати викликала практично щотижня, я дізналася, що вона миє на дачі свої банки, сапає грядки, та займається заготівлею.
– Просить, щоб ти приїхала до неї на допомогу, – Юрій лукаво подивився на мене.
– Ні, ні, я нікуди не поїду! Краще я куплю все це в крамниці, ніж гнутиму спину на грядках, – запротестувавши, я замахала руками в повітрі. – Хай дружина твого брата їде.
– Вона тим більше туди ніколи не поткнеться, – засміявся у відповідь чоловік.
Більше Юрій жодного разу не сказав мені про те, що Світлана Борисівна кличе мене на дачу, попри те, що мати, як і раніше, не вгамувалася, і висловлювала синові з приводу того, яку ліниву дружину він собі знайшов.
Так непомітно пролетів місяць за місяцем, і настав кінець грудня. Ми планували зустріти Новий рік далеко від будинку, але витрати на ремонт машини, що несподівано звалилися на нас, змусили змінити плани.
– Зустрічатимемо у мене! – поставила всіх нас перед фактом Світлана Борисівна.
Я навіть трохи зраділа, що не доведеться вдома розводити безлад, а після свята займатися прибиранням.
Я зателефонувала до другої невістки, і ми вирішили між собою, що саме готуватимемо до святкового столу.
За два дні до Нового року ми привезли до будинку Світлани Борисівни продукти. Вона з подивом зустріла нас, та зупинила свій погляд на пакетах.
– Що там у вас? – промовила вона і, не чекаючи відповіді, зазирнула в один із них.
Світлана Борисівна змінилася в обличчі, взявши в руки банку з консервованим зеленим горошком.
– Навіщо ви все це купили? Гроші подіти нема куди? – Вона покрутила його у руках. – У мене стільки заготівель у льоху, а ви з крамниці тягнете!
– Це для салату, – я спробувала пояснити свекрусі сенс покупок.
– Для салату? У мене в підполі стільки банок із різними салатами. Навіщо ви це все накупили? – Заохала Світлана Борисівна, і похитала головою.
Потім вона зазирнула в інший пакет, і заголосила ще дужче. Обурення у неї викликали тетрапаки із соком.
– Стільки пачок набрали. От даєте! У мене банок двадцять із компотом стоїть! Ви хоч би спитали в мене спочатку, що треба купувати, а що ні! – Світлана Борисівна схопилася за голову.
– Чому ми маємо їсти те, що робили ви? – невістка Марія узялася в боки, показуючи свекрусі, що готова дати їй відсіч прямо зараз.
Ці дві жінки взагалі ніяк не могли порозумітися між собою. Тридцятирічна дружина старшого сина легко давала відсіч Світлані Борисівні, яка ображалася на неї на кілька місяців, а потім знову починала спілкуватися.
– На вашу думку виходить, що я просто так гроблю своє здоров’я? – Встала в позу свекруха.
– Виходить, що так, але ви самі на це підписалися, – сухо заперечила Марія.
Світлана Борисівна швидко закліпала віями, й спробувала видавити із себе сльозу.
Побачивши її обличчя, я не змогла стримати посмішки. Нарешті і я змогла бути при розмові свекрухи та Марії.
– Навіщо тоді взагалі дача? – повела носом Світлана Борисівна.
– Щоб там відпочивати та смажити шашлики, – швидко відповіла я.
– Ні, я так не можу! Це дурниця якась, – свекруха, дивлячись на мене, покрутила пальцем біля скроні. – Земля просто так буде стояти? У результаті вона заросте бур’яном. Краще вже грядки.
– Бажаєте, щоб там нічого не росло? – Раптом сказала Марія. – Давайте я вам усі грядки сіллю засиплю, і не хвилюватиметеся з приводу бур’янів. Ні трава не ростиме, ні ваші помідори та огірки.
– Ні, ні! – злякано замахала руками вона. – Навіть не смій!
– Тоді не змушуйте нас їсти ваші соління! – Схрестила вона руки на грудях. – Ще раз заведете на цю тему розмову, і я не полінуюся з’їздити на вашу дачу!
– До того ж припиніть говорити моєму чоловікові, що я ледар і не допомагаю вам з грядками! Інакше я за себе більше не ручаюся! – Злісно додала вона.
Свекруха зніяковіло посміхнулася і, взявши себе в руки, як ні в чому не бувало сказала:
– Несіть пакети в кімнату. Не в порозі ж їм стояти. Цікаво, хто все це готуватиме?
– Ми, – в унісон відповіли ми.
Напередодні Нового року Світлана Борисівна кілька разів намагалася засунути нам свої баночки, але ми відмовлялися прийняти їх.
Коли гості сіли за стіл, свекруха поставила на стіл блюдце із солоними помідорами та огірками. Вона щиро раділа, коли хтось із нас брав із нього соління.
На спільний подив, наступного року Світлана Борисівна скоротила кількість грядок. Більше вона нас своїми соліннями не допікала!
Але ми прийшли до висновку, що коли різносолів не багато, і ніхто їх не нав’язує, їх чомусь так хочеться скуштувати!
