Моєї мами не стало дуже рано, вона знала про свою хворобу, тому заздалегідь написала заповіт, за яким її квартира відійшла до моєї доньки.
На той момент Алісі було всього дев’ять років, своя квартира їй була не потрібна, тому я з чистою совістю здавала мамину двокімнатну. Для матері-одиначки це була хороша грошова допомога.
Я працювала, квартира здавалася, дочка росла. Питанням житла вона почала цікавитися років у п’ятнадцять, і я чесно їй розповіла, що її квартира зараз здається.
Дочка почала з’ясовувати, коли вона зможе до неї переїхати, але я тоді з теми з’їхала, мовляв, вчися давай, а не про квартири розмірковуй, зарано тобі ще.
Знову ця розмова випливла, коли дочці стукнуло вісімнадцять і вона закінчувала перший курс університету. Вона підійшла і в ультимативній формі заявила, щоб я виселяла мешканців із квартири.
– Хочу жити окремо, – твердо окреслила свою позицію дочка.
Вона вчилася на очному, не працювала, я нагадала, що за квартиру доведеться платити, але почула впевнене “я розберуся”. Добре, дочко, як скажеш.
Подзвонила мешканцям, дала місяць на пошук житла та збори, на превелике незадоволення доньки. Вона думала, що вже за кілька днів в’їде до своєї квартири.
Але місяць промайнув швидко, мешканці з’їхали, і я урочисто передала дочці ключі від її власного житла. Захопленню не було меж.
Вона тиждень тягала туди речі, очі її були щасливі. Мабуть, жодних інших думок, окрім того, що тепер вона живе у своїй квартирі, у неї на той момент не було.
Очі у дочки почали розплющуватися поступово. Виявилося, що якщо продукти не купувати, то їх у холодильнику не буде, а на їхню покупку потрібні гроші.
Гроші ще потрібні на ремонт, на пральну машину, на нові меблі. І я ці гроші давати не збиралася, бо мені нема з чого. Усі мої накопичення витратились під нуль перші два семестри навчання дочки.
Я Алісі сказала, що прати речі вона може приносити до мене, харчуватись теж у мене, а ось з рештою я допомогти не зможу, тому що у мене таких грошей немає.
Дочка почала обурюватись, що я стільки років здавала її квартиру і витрачала гроші на себе. Я від таких слів увійшла в ступор. На себе я їх витрачала?
Я не полінувалась і перерахувала, на що витрачалися гроші з оренди квартири. Нагадала про літні табори на морі, нові гаджети, її навчання, зрештою. Ось на це йшли гроші з оренди цієї квартири.
Звичайно, їх не вистачало, я додавала своїх, але це ситуацію не змінює. Вже на кого я ці гроші точно не витрачала, то це на себе. Хоча дуже хотілося б.
Дочка затихла, але все одно залишилася незадоволеною. Вона нарешті почала думати, як їй далі жити, адже вона не працює, а я відмовляюся оплачувати її вільне плавання.
Я тільки знизала плечима. Вона сама рвалася у доросле життя, хай тепер думає. Ідеальний варіант буде, якщо вона здогадається повернутися жити до мене та буде здавати свою квартиру.
Тоді частину грошей вона зможе витрачати на себе, а частину відкладати на ремонт та майбутні покупки. Мені від цих грошей жодної копійки не потрібно.
Але підказувати я доньці поки не збираюся, вона ж тепер дуже доросла, нехай вирішує проблему, яку вона сама створила собі на рівному місці. Головне, щоби кредитів не набралася. Але це теж буде досвід, хоч і небажаний.
Нехай тепер їй щастить у вільному, дорослому житті, вона ж сама цього так хотіла!
