“Хорошої людини має бути багато”, – цитував батько класика, заспокоюючи “маленьку” доню

Вона була велика, точніше, дуже велика, а ще точніше, дуже-дуже велика.

Вже в 13 років Алевтина на дві голови переросла своїх однолітків, а за силою могла запросто позмагатися зі штовхачами гирі. До закінчення школи в дівчині було неповних два метри зросту.

До них додавалися коса неосяжної товщини довжиною нижче попи та кулачища не меншого розміру.

І, можливо, вся ця незрівнянна краса і була б затребувана, якби не Алевтинина приголомшлива здатність притягувати до себе всілякі неприємності.

Дівчина примудрялася ламати, трощити, втрачати, губити, зносити, ненароком чіпляти все, що тільки можна, і було в неї прізвисько “33 нещастя”, що прилипло до неї в дитинстві, з роками лише все більше виправдовувало себе.

Батьки своє чадо любили. “Хорошої людини має бути багато”, – цитував батько класика, заспокоюючи “маленьку” доню.

Він теж був людиною аж ніяк не дрібною, але в руках у нього все “горіло” і ладилося, а природна сільська “хваткість” дозволяла безпомилково вирішувати більшість складних життєвих завдань.

Працював батько механіком у колгоспі, і всі завжди з вдячністю хвалили його “золоті руки”.

Від Алевтининої допомоги народ відхрещувався як міг … Виходило не завжди.

Тому, коли у 17 років одразу після закінчення школи Алевтина несподівано отримала у спадок від якоїсь дальньої родички квартиру в місті та вирішила спробувати щастя там, у селі зітхнули з полегшенням, а батьки навпаки довго відмовляли, а потім літрами пили валеріанку. Місто ж ще не знало, у що воно вляпалося…

Вступити до університету Алевтині не вдалося, і, як це часто трапляється, вона вирушила влаштовуватися на роботу на завод. Дівчину з радістю взяли – на виробництві верстатників не вистачало, тендітних дівчат не брали, бо доводилося тягати тяжкості, а з Алевтининою комплекцією можна було не побоюватися за її здоров’я.

У цеху дівчину всьому навчили, і спочатку у неї навіть дуже непогано виходило, поки несподівано не забарахлив її верстат. Майстра чекали довго, були якісь накладки, і Алевтина вирішила застосувати на практиці метод, який неодноразово бачила при ремонті – стукнути в потрібне місце…

Верстат, який до цього трохи не гуркнув, але все ж таки якось ще працював, заскреготів, усередині щось забрязкотіло і посипалося, і після цього машина стала. Алевтинин “ремонт” обійшовся заводу в кругленьку суму, а саму її відразу звільнили, добре хоч збитки не змусили відшкодовувати.

Потім була автобаза, куди вона влаштувалася диспетчером, і ненароком впущений на підлогу монітор від комп’ютера. Потім швейна майстерня та влаштоване там Алевтиною коротке замикання.

Вона навіть встигла попрацювати манекенницею plus-size, поки не впала з подіуму прямо на юнака – світло установника, який ніяк не чекав такого стокілограмового подарунка.

Треба сказати, доля все ж таки була сприятлива до Алевтини, і, втрачаючи одну роботу, вона майже відразу знаходила іншу. Останнім місцем її працевлаштування, поки що чинним, був кондитерський цех хлібозаводу.

*****

Такого бардака у квартирі Алевтини не було ніколи. Не супергосподарка, звичайно, але загалом і в цілому чистота та порядок були присутні.

І ось тепер вміст ящиків, поличок, коробочок одне за одним перекочував на підлогу і на ліжко – Алевтина шукала свій паспорт. На відміну від більшості людей, вона не тягала його всюди з собою, а, знаючи свою незібраність, зберігала вдома.

Зазвичай він лежав у ящику зі шкарпетками, іноді в коробці з білизною, ну ще часом у відділенні шафи разом з іншими документами… А зараз, коли він був необхідний їй терміново, не знаходився ніде.

Алевтина вже перевірила всі місця зберігання, включаючи кухню, ванну та туалет – паспорта не було. А він їй потрібен був терміново і дуже-дуже!

Батьки Алевтини вперше за весь час спільного життя зібралися з’їздити на південь до санаторію. А все господарство, не маленьке, треба сказати, залишали на Алевтину.

З такої нагоди вона заздалегідь взяла відпустку на роботі та збиралася їхати на автовокзал, щоб вирушити до рідного села. Дорога мала бути найближчою, годин п’ять на автобусі, та ще й з пересадкою.

Тільки от автобус, схоже, тепер скасовувався, оскільки без паспорта її ніхто не посадить, і добиратися доведеться на попутках.

*****

Простоявши на трасі понад годину, Алевтина вже майже зневірилася зловити попутку. Мабуть, вигляд двометрової пані з великою валізою не надихав на спільну поїздку, і ніхто навіть не пригальмовував.

Зрештою, Алевтина поклала валізу на узбіччя, сіла на неї зверху і “голосувала” вже сидячи.

Великий чорний джип різко загальмував біля неї, коли вона, тепер уже втомившись сидіти, встала розім’ятися і без особливої ​​надії махнула йому рукою.

Мало того, водій вийшов з машини та розглядав її з таким інтересом, ніби зустрів на трасі не стокілограмову богатирку, а супермодель з обкладинки. Втім, і сам він виявився зовсім не маленьким – ще й вище за Алевтину, міцна спортивна статура, старший за неї, але не на багато.

– Дівчино, вам куди?

Почувши від Алевтини кінцеву точку її маршруту, він здивовано свиснув:

– У таку далечінь – і на попутках? Що таке?

– Не питайте, – Алевтина приречено махнула рукою. – Паспорт втратила…

– Вкрали? – уточнив хлопець.

– Якби… У квартирі знайти не змогла. А мені їхати терміново треба. Батьки чекають.

– Ну, вважайте, що вам пощастило. Мені практично туди. Тож доїдете з комфортом, – він занурив на заднє сидіння її валізу.

– Скільки я буду Вам винна? – уточнила вона, сідаючи поруч із валізою.

– Та дрібниці, – усміхнувся він. – Розважатимете мене розмовами. А може, ще й заміж візьму потім…

– Це навряд, – Алевтина невесело посміхнулася. – Таких, як я, не беруть.

– Це чому?

– Фігурою не вийшла…

– А мені здається, якраз навпаки. Дуже навіть вийшли!

– А про 33 нещастя чули? Це теж про мене… Все ламаю і кидаю…

– Дивно … – Він поглядав на неї в дзеркало заднього виду дедалі більше зацікавлено.

– …Гублю і забуваю, – продовжувала вона. – Ось як із паспортом. Точно знаю, що він удома. Все перерила. І що найцікавіше, адже коли вже не потрібен буде, відразу й знайдеться… У мене часто так.

– Дуже знайомо! – Він слухав її наче заворожений. – А звати тебе як? – несподівано перейшов він на “ти”.

– Алевтина.

– Ну точно… Інакше й бути не могло… Мене Вадим, до речі. – Він жартівливо підняв невидимий капелюх. – Давай на “ти”, гаразд?

– А чому вас, тебе тобто, це так бавить? Мені часом здається, що вираз “Сила є, розуму не треба” спеціально про мене писали. В армреслінг на лікоть будь-кого покладу! І нічого смішного! – Алевтина помітила в дзеркалі його веселий погляд. – Я не про дівчат. Мене ще жоден чоловік перемогти не зміг. А толку?

– Так вже й жоден? А зі мною спробуєш? Якщо виграєш – везу тебе до самого твого села. А програєш – піду до твоїх батьків свататися.

– Знущаєшся… Кажу ж, таких не беруть за дружину!

– Ну і правильно. Мені залишили. Чи боїшся?

– У тебе, схоже, теж з головою не все гаразд… На який чорт я тобі здалася?

Вадим загальмував, звернув на узбіччя та зупинився. А потім дістав гаманець, витяг з нього фотографію і, розвернувшись, простяг її Алевтині.

– Ось, це мої “33 нещастя” у подвійному розмірі. – З фото на неї дивилися дві усміхнені дівчинки. – 14 та 15 років. Метр 98 та метр 99. І одне суцільне непорозуміння. – Він засміявся. – Вдома весь час все падає, розбивається і губиться.

– Доньки? – Алевтіна здивувалася. – Такі дорослі вже…

– Сестри… Коли батько вдруге одружився, мені було 14. Підлітковий вік, начебто, і все в багнети. А з Аллою ми одразу потоваришували. Батько її на трасі підібрав – хотів підвезти, а вийшло, що одразу додому до нас привіз. Називав її “моє велике непорозуміння” – під два метри на зріст, коса нижче за пояс. А ще смачні пироги, супи та вічний гуркіт у будинку… Посуд батько не встигав купувати – все в нас ламалося і билося, але таким щасливим я його й не бачив раніше… Потім у них дівчата з’явилися, погодки. А коли мені було 20, вони розбилися на трасі… Тож 33 нещастя в мене є, а ось третього щастя не вистачає…

Я тебе коли на дорозі побачив – очам не повірив, ніби Аллу зустрів. А як тебе послухав, тут зовсім сумнівів не залишилося. Доля, як не крути.

Тож вибач, піддаватися не буду, – він поставив лікоть на столик між сидіннями, запрошуючи її поборотися. – А краще відразу здавайся і їдемо свататися.

Алевтина відчула, як на очі навертаються несподівані сльозинки, полізла шукати по кишенях носову хустку і витягла з нагрудної кишені свій паспорт.

– Ну ось… Говорила ж знайдеться, коли вже не треба буде…

– Ще як треба! Без паспорта заяви в РАГСі не візьмуть… От я й кажу – доля, як не крути…

Щастя багато не буває… Просто треба встигнути його розглянути у щоденній метушні…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?