Валентина лежала нерухомо і слухала, як цокає годинник на тумбочці у сусідки.
Тік-так. Тік-так.
Кожен звук повільно, методично і безжально нагадував їй про те, що скоро все закінчиться.
За вікном стояв вересень. Сіре небо зливалося з сірою стіною протилежного корпусу. Здавалося, весь світ пофарбували в один колір – колір безнадійності.
Вона не була злою жінкою. Просто в її житті завжди відбувалося щось, що було важливіше за дітей.
Це “щось” постійно кричало: “Терміново!”, “Негайно!”, “Ти не встигнеш!”
І Валентина працювала. Все життя. Заради них!
Вона досі пам’ятала запах ринку: вогкість, цвіль, терпкий аромат капусти та гнилих овочів.
Рано вранці, коли вона вже стояла біля свого прилавка і натягувала на тремтячі пальці рукавички з дірками, син і дочка спали в теплій квартирі.
Вона платила за їхній комфорт своїми кревними та вистражданими. Їхній спокійний, теплий сон був її священним обов’язком, її метою та нагородою.
Розмови з жінками на ринку завжди були про те саме:
– Діти знову застудилися, – скаржилася повна Ганна, яка стояла за сусіднім прилавком. – Ніч не спала, температуру збивала. Не можу працювати.
Валентина мовчки кивала, перераховуючи дріб’язок. Вона не розуміла Ганну.
Ні – правда! Що важливіше? Мокрий ніс у дитини, чи гроші, за які можна купити цій дитині ліки та нові черевики?
Для неї відповідь була очевидною.
Якось, коли Сергію було років десять, а Олі – сім, вони прибігли на ринок. Були вихідні. Валентина, втомлена, але задоволена виторгом, дала їм по пиріжку з капустою і склянці гарячого чаю з термоса. Вони сиділи на ящику за прилавком, маленькі, щасливі, і дивилися на неї з обожнюванням.
– Мамо, а давай ми тобі допоможемо? – щиро запропонував син.
– Допоможете? – посміхнулася Валентина. – Ну на, рахуй, скільки мені дати здачі?
Вона сунула йому пачку хрустких папірців. Хлопчик зосереджено зморщив ніс і почав рахувати. Оля дивилася на брата з гордістю, начебто він вирішував завдання державного значення.
У цей момент Валентина відчула в душі щось на кшталт ніжності. Але тут же себе обсмикнула:
– Ось правильно. Вона не просто так їх годує. Вона вчить їх виживати! Дає уроки справжнього життя.
І вони їх зрозуміють. Гарненько, бо вона намагатиметься…
Потім був малюнок. Маленька Оля прибігла до неї на кухню, простягла аркуш паперу. А там – крива фігурка із сонцем замість голови та дві палички, що символізують руки.
– Мамочко, дивись, це я і ти! Ми тримаємось за руки! – Голос дочки дзвенів від чистої радості.
Валентина стояла біля плити, помішуючи густий суп. Вона втомилася після десяти годин на ногах. У голові стукала лише думка:
– Завтра до закриття магазину, треба купити синові джинси, старі зовсім порвалися.
Вона глянула на малюнок.
– Молодець. Ну йди, грай. І не заважай мені, бо суп підгорить.
Вона бачила, як світло в очах дочки миттєво згасло. Як маленькі плічка поникли. Але що вона могла вдіяти? Суп не чекає. Джинси не купляться самі.
Малюнок вона приклеїла на холодильник скотчем. Він провисів там кілька днів, доки його не замінив новий аркуш – список продуктів на тиждень.
Якось увечері, вже підлітком, Сергій, червоніючи до коріння волосся, намагався поговорити з нею про якусь дівчинку з класу.
– Мамо, Олена з дев’ятого «Б»… вона, ну… мені написала, – він смикав комір своєї старої футболки.
Валентина, сидячи в кріслі та заплющуючи очі після важкого дня, відмахнулася.
– Рано тобі ще про це думати. Ось інститут закінчиш, тоді й поговоримо. А зараз навчайся краще, щоб у роботягах не ходити.
Вона була впевнена, що дала йому правильну, практичну пораду. Адже вона вчила його не відволікатися на нісенітницю, бути сильним.
І він запам’ятав урок. Вони з Ольгою обидва вивчили її уроки на відмінно!
Сергій та Ольга побудували свої міцні родини, де не було місця сентиментам. Вони дзвонили матері у свята – Жіноче свято, на Новий рік. Короткі, ввічливі розмови.
– Мамо, привіт. Як ти?
– Нормально. А ви?
– Теж нормально. Все, бувай.
Вони дбали про неї здалеку. Переказували трохи грошей на карту. Це було зручно. Це було практично. То був її власний, вистражданий метод, який повертався до неї бумерангом.
А потім трапився ін сульт. Вона прийшла до тями в лікарні. Одна. Перші дні були туманом з лікарів і запаху ліків, але щойно цей туман розвіявся, Валентина насамперед попросила телефон.
Пальці важко набрали знайомий номер доньки.
– Олю, доню, привіт, – її голос був хрипким і слабким. – Я в лікарні… У мене… ін сульт.
На іншому кінці дроту повисла тиша, а потім – пролунало важке, незадоволене зітхання.
– Мамо, ну як же так? У мене звіти, кінець кварталу, завал на роботі просто жахливий. Діти хворіють. Я забіжу, коли зможу, мамо. Зараз лікарю зателефоную, уточню, що тобі потрібне. Може, грошей закинути?
Гроші. Знову гроші…
– Не треба грошей, Олю, – прошепотіла Валентина, – краще приїжджай.
– Мамо, я ж говорю, не можу. Невже не розумієш? Я тобі подзвоню. Завтра.
Валентина зателефонувала Сергію. Тремтячою рукою набираючи його номер.
– Синку, я лежу… у міській лікарні…
– Мамо, я вже знаю. Оля дзвонила. Тільки… У мене зараз будівництво, я не можу відірватися. Я тобі грошей закину на карту, купи собі все, що потрібне. Лікарям відстебни, щоб краще лікували, щоб приділяли увагу.
Він був практичним. Як завжди. І то був її син!
Дні тяглися нестерпно. Вранці – уколи, потім – сніданок, який вона не могла їсти. Потім – години очікування.
На сусідньому ліжку лежала старенька з пере ломом стегна, і щодня до неї приїжджала донька. Приносила домашню їжу, компоти, читала їй уголос. Вони сміялися, згадували щось.
І щоразу, коли їхній сміх долинав до Валентини, вона втискала голову в подушку. Щоб не чути. Це було болючіше, ніж фізичний біль.
Через місяць, коли стало зрозуміло, що Валентині не стане краще, до неї підійшов лікар, молодий чоловік зі втомленими, але добрими очима.
– Валентино Петрівно, – сказав він м’яко, сідаючи на стілець біля її ліжка. – Ми все, що могли, зробили. Ваш стан стабільний.
– Вам потрібен постійний догляд, який ми тут, на жаль, не можемо забезпечити. Ми хочемо перевести вас у хоспіс.
Хоспіс…
Це слово пролунало, як вирок. Як тавро «нікому не потрібна».
– А діти? – спитала вона тихо. – Нехай вони вирішують.
– Ми зв’язувалися з ними, – відповів лікар. У його голосі пролунала ніяковість. – Вони… згодні. Вважають, що так вам буде найкраще. Там цілодобовий догляд.
У хоспісі було тихо. Пахло ліками, чистотою та безвихіддю. Сусідки по палаті чекали на дзвінки від рідних. Одна постійно говорила про сина, який ось-ось приїде з іншого міста.
Валентина нікого не чекала. Вона все зрозуміла, бо сама збудувала світ, де діти – це обов’язок, а не радість. Де почуття – це слабкість.
Вона виростила двох практичних, сильних людей, які просто робили те, чому вона їх навчила. Не лізли в чуже життя. Не обтяжували себе чужими проблемами.
Вона доживала повільно. Останніми днями майже не розмовляла. Перед її очима стояли не ринкові прилавки, не грошові купюри.
Вона постійно думала про кривий малюнок із сонцем замість голови, який вона приклеїла до холодильника, а потім забула, і про збентежене обличчя сина, який хотів поділитися чимось важливим. А вона відкинула його, відправивши вчити уроки…
А ще вона без кінця згадувала свої слова, які дзвеніли набатом у її голові:
– Практичної користі – нуль!
Як же вона не мала рації! Користь була! Величезна!
Просто вона її не побачила. Проміняла моменти на хвилини, а життя – на виживання.
Вона пішла із життя рано-вранці. Медсестра, яка прийшла зробити укол, констатувала факт. Тіло було холодне.
Подзвонили дітям. Спочатку – Ользі.
– Алло? – сонно відповіла та.
– Ольга Іванівна? Це із хоспісу. Вашої мами, Валентини Петрівни, сьогодні вночі не стало.
Повисла тиша. Потім почувся істеричний, але ніби награний схлип.
– Ой, матусю! Боже мій! Як же так?… А я на весіллі маю бути у племінника… через три дні… квитки куплені, сукня… Що ж нам тепер робити? Похорон же…
Потім зателефонували Сергію.
– Слухаю.
– Сергію Івановичу? Це із хоспісу. Вашої мати більше немає в живих.
– Зрозумів, – голос був абсолютно спокійний. – А ви не можете якось… самі? Ну організувати все. Я заплачу.
– Просто зараз у мене завал на роботі, я не можу відірватися. Напишіть номер картки, я перекажу…
…Її поховало місто. У окремій могилі, на околиці цвинтаря, куди привозять таких, як вона, кого нема кому ховати.
Простий дерев’яний хрест. Табличка. Хтось недбало вивів прізвище ім’я по батькові та дати життя.
Ніхто не плакав над нею. Ніхто не кинув жменю землі.
Вона прожила життя, забезпечуючи дітям фізичне виживання, і в результаті пішла так, ніби її ніколи й не було.
Тому що для тих, кому вона дала життя, вона стала простим… функціоналом, який ніколи й нічого берегти.
Ось така сумна історія…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
