Ірина Олександрівна ретельно прасувала свою святкову сукню та білу сорочку для чоловіка. З-під праски клубочилася пара.
Рівні сліди, які вона залишала на одязі, тішили око, та й загалом, процес прасування заспокоював її. Прекрасне заняття для нервів, що розхиталися. Ірина Олександрівна збиралася зустрічати внучку з лікарні.
Дітей у них із чоловіком не було, це був найбільший біль та прикрість їхнього сімейного життя. Зате на онуків у свої п’ятдесят з невеликим вони були багаті: днями з’явилося третє, міцне й здорове малятко.
Ірина ніколи не думала, що опиниться в такій ситуації, та ще й знайде у собі сили щиро радіти. Але доля мала свої плани.
Кілька років тому в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок, який, хоч би як пафосно це звучало, розділив життя на «до» та «після».
Телефонувала якась дівчина.
– Добридень, можу я почути Івана Андрійовича?
– А хто питає? – поцікавилася Ірина.
– Його дочка, – невпевнено відповіла дівчина на тому кінці дроту.
– Тут такий не живе, – зібравши всю незворушність і витримку в кулак, прошепотіла Ірина, і кинула слухавку.
Вона дуже кохала чоловіка, і ніколи не припускала думки, що він міг так її зрадити, але факт залишався фактом. Ця дівчина знала, куди й кому дзвонити. Назвала ім’я. Значить, вона якось пов’язана з Іваном.
Світ ніби перекинувся з ніг на голову. Вона міряла квартиру кроками й не розуміла, що робити. Ірина відчула на собі силу всіх кліше з типових жіночих романів.
Начебто тюкнули по голові реальністю, злетіли рожеві окуляри, серце розривалося від болю, образи та розчарування. Як поводитися? Удати, що нічого не було?
Поставити в основу довіру і любов, які завжди панували в їхніх відносинах, і дотримуватися версії, що все це якась помилка?
Вимагати відповіді від чоловіка? Інтуїтивно Ірина відчувала, що ці відповіді їй не сподобаються. Тому наважилася мовчати й спостерігати, як поводитиметься чоловік.
Ірина не була поганою людиною. Якби вона подумала, що дівчинці може бути потрібна допомога, вона б ніколи не кинула слухавку.
Але на той момент її хвилювали лише власні проблеми. І вона вважала їх більш ніж серйозними: під удар потрапила її сім’я, і вона зробить усе, щоб зберегти та захистити її.
Хоч чоловікові вона нічого й не сказала, він все одно помітив, що щось не так. Дружина ніби охолола, посміхалася натягнуто, уникала поглядів у вічі та дотиків, ніжний запал, з яким вона завжди оточувала його турботою та любов’ю, поступово згасав.
– Ірино, у тебе щось трапилося? Ти сама не своя, – вкотре допитувався Іван. Його дуже засмучували такі зміни у стосунках.
– Все нормально.
Зі свого досвіду Іван знав: якщо жінка каже, що все добре, значить, з ймовірністю приблизно сто тридцять п’ять відсотків – щось не так. І пластикова посмішка на улюблених губах була явним підтвердженням цього.
– Може, я тебе чим образив? Ти скажи, ми все обговоримо.
– Я ж сказала, що все добре! – почала заводитися Ірина.
І Іван залишив спроби з’ясувати, що ж сталося. За останні кілька місяців вони проходили це тисячу разів.
Невдоволена дружина від розпитувань дратувалася ще більше, і йому доводилося припиняти розмову, щоб уникнути скандалу.
Насправді варто було довести вже цю розмову до сварки. Можливо, правда розкрилася б набагато раніше.
А Ірина повільно божеволіла. Вона так боялася, що Іван піде до іншої жінки, якщо зрозуміє, що більше не треба ховатися. Які тільки думки не роїлись у голові!
Думала навіть, що на боці в нього повноцінна сім’я з дітлахами, яких вона не змогла йому дати. А від неї він не йде, просто тому, що звик.
Але поступово Іра заспокоїлася. Чоловік справно поспішав з роботи додому, примари минулого більше не турбували, і Ірина змогла нарешті розслабитись. Все стало на свої місця.
За кілька місяців Ірина з Іваном поверталися додому з магазину. Він ніс пакети й розповідав історію про колегу, а вона реготала, в котрий раз висловлюючи чоловікові, що він має безглузді жарти.
Насправді вона лукавила. Їй подобалися його жарти. А йому подобалося, як вона сміється, тому вічно вигадував будь-яку нісенітницю.
Коли відчинилися двері ліфта, вони побачили на сходовому майданчику дівчину. Вона стояла біля дверей у їхню квартиру.
Ірина одразу все зрозуміла.
– Доброго дня. Ви Іван Андрійович?
– Так, а ви?
– Здається, нам треба поговорити, – дівчина з докором подивилася на Ірину.
– Проходьте у квартиру, – Іван відчинив двері й пропустив жінок уперед.
Він відразу побачив напругу дружини, та незручність, що йшла від гості. Ще не розуміючи, як це може бути пов’язано, він знав, кого вона нагадує йому.
І на що це може вилитися. Тому правильним рішенням було спершу хоча б сховати цю сцену від очей цікавих сусідів.
– Іра, завари чаю, розмова буде довгою, – привів він до тями дружину, яка так і стояла в передпокої, та непривітно дивилася на гостю.
А потім звернувся вже до останньої, вказуючи на двері у ванну кімнату.
– Руки помити можна там, а потім проходьте на кухню.
Ірина, невдоволено зітхаючи та кидаючи на чоловіка вбивчі погляди, накривала на стіл. Постелила свіжу скатертину, дістала порцеляновий сервіз, розставила частування, приготовані нею вранці, та куплені в магазині буквально пів години тому.
Хоч її життя розсипалося на очах, вона не зрадила собі, й залишилася ідеальною господаркою. Іван захоплювався цією її рисою, хоч і бурчав іноді, що пилюка з полиць нікуди не втече, якщо вона дозволить собі трохи відпочити.
– Іра, що б не сказала ця дівчина, я хочу, щоб ти пам’ятала одну річ – я люблю тебе і завжди любив. І ніколи не зраджував.
– А що такого вона може мені сказати? – єхидно спитала вона.
Іван не встиг відповісти, бо на кухню увійшла їхня гостя, Арина, як вони пізніше з’ясували. Всі посідали за стіл, Іван розлив чай.
Ірина демонстративно сіла і склала руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи, що й пальцем не поворухне заради непроханої гості.
– Я відразу хочу сказати, що мені від вас нічого не потрібно, я не чекаю кохання, і ні в чому нікого не звинувачую.
– У мене є сім’я, чоловік і дві дитини, нової я не шукаю, – без довгих передмов почала Арина. – Просто хочу познайомитися і розповісти про маму, якщо вам буде цікаво, – ці слова призначалися Іванові.
Ірина тієї ж миті все зрозуміла. Вона більше не сподівалася, що це помилка, або чийсь злий жарт. У квартирі не з’явиться ведучий і не вкаже на приховану камеру у кутку кімнати.
Це не розіграш. У її чоловіка, коханої та найближчої людини, був роман на стороні. І результат цього роману сидить просто перед нею.
– Скільки вам років? – спитала вона Арину.
– Двадцять сім.
Двадцять вісім років тому вони з чоловіком розходилися. У них ніяк не виходило завести дитину, обоє страждали, постійно були на нервах і в якийсь момент так посварилися, що дійшло до розлучення.
Не жили разом кілька років. За цей час обидва намагалися розпочати нове життя, та побудувати стосунки з іншими людьми, але так нічого й не вийшло.
Не можливо віддати серце людині, якщо вона вже належить іншій. У результаті кохання перемогло, і вони одружилися знову, змирившись, що дітей у них не буде. І жили душа в душу, доки не з’явився цей привіт із минулого.
Іван теж легко склав два та два. Це відкриття шокувало його.
– Олена нічого про тебе не говорила, – з жалем сказав він.
– А якби сказала, побіг би до них? – не витримала Іра.
– Ірино! – крикнув він. Раніше Іван ніколи не підвищував на неї голосу.
– Мама не хотіла говорити. І мені не дозволяла. Вона завжди знала, що ви кохаєте дружину, і не хотіла лізти у вашу родину.
Іван з диким жалем дивився на дочку, яку бачив вперше, і розгублено похитував головою. В очах стояли сльози. Арині стало шкода його.
– Ви не хвилюйтеся, я отримувала достатньо уваги та кохання в дитинстві, мама вийшла заміж за чудову людину після того, як ви розлучилися. Тож у мене був майже справжній люблячий батько.
– Я хотів би подякувати йому, – з тремтінням у голосі сказав Іван.
– Думаю, у вас буде така можливість. Пів року тому мами не стало. І я вирішила, що треба вам все розповісти.
– Не справедливо, що людина має дитину, і навіть не знає про це. Я дзвонила, але мені сказали, що ви тут не живете, – Арина виразно подивилася на Ірину.
Вона провела в гостях не так багато часу, розповіла трохи про дитинство, про те, чим займається тепер, і як хворіла мама. Послухала про життя батька і пішла, домовившись із ним про нову зустріч.
– Повірити не можу, що ти знала і нічого не сказала, – розчаровано сказав Іван, тільки-но за гостею зачинилися двері.
– А я й не знала, тільки здогадувалася. Я боялася, Вань, що ти збереш речі й підеш до них. Що мені лишалося? Допомогти тобі скласти сорочки у валізу?
– Я ж не знала, що це тоді… Коли ми не мешкали разом. Думала навіть, що в тебе сім’я там, а від мене ти не йдеш із жалю, – прорвало Ірину.
– А вона більше не дзвонила, і ти поводився, як завжди, я й вирішила, що це якийсь безглуздий збіг.
– Збіг, Ір? Та вона тоді матір втратила, їй хотілося горе з кимось поділити, а я тут жив і радів, поки моя дочка страждала! Це ще добре, що в неї сім’я є, а якби вона одна залишилася? Якби їй допомога була потрібна?
– Ну не залишилася ж, – огризнулася Ірина. – Хочеш спілкуватися з нею – спілкуйся, я не проти. Можливо навіть зможу колись це прийняти. Але в нас удома бачити її більше не хочу.
– Тоді мені доведеться знайти інший будинок, – припечатав Іван, і пішов збирати речі.
Він навіть майже не сердився на дружину – така новина кого завгодно зведе, але таке ставлення терпіти не збирався.
Зрештою, перед Іриною він ні в чому не винен, роман з Оленою стався, коли навіть надії на їхнє возз’єднання не було. Почуття швидко спалахнули, і ще швидше згасли. І про дочку він не знав.
Два місяці вони жили у різних квартирах. Іван знайомився з дочкою і сумував за дружиною. Ірина – каялася, але першою на примирення не йшла. Це ж не в неї намалювалася позашлюбна дитина.
Вона ще того злощасного дня зрозуміла, що ніякої загрози від дівчинки немає, але продовжила кусатися по інерції.
Вона пригадала, як раніше вони з чоловіком думали навіть взяти дитину в дитбудинку – то чому б їй не налагодити стосунки з дочкою коханої людини?
Але ситуацію вирішив випадок і, звісно, кохання.
Ірина та Іван випадково зустрілися на шляху з роботи. Іван після роботи іноді, за звичкою, доходив до квартири, де вони жили разом, потім спохоплювався і йшов. Так сталося і цього разу.
Вони зіткнулися біля під’їзду. Піднялися додому, довго розмовляли та вибачалися. І більше не розлучалися.
З Ариною відносини теж налагодилися. Хто б міг подумати, що розставання у минулому може принести таке щастя на сьогодні.
Ірину ніхто ніколи не називав мамою, зате тепер з обожнюванням заглядали в очі, і звали бабусею. Ці миті так гріли серце, що ніякі перепони не заважали жадати їх знову і знову…
