– Ти зовсім охрінів? – голос Ольги пролунав в тиші передпокою. – Вриваєшся, репетуєш, дитину розбудиш!
Дмитро жбурнув папірець на тумбу – той злетів на підлогу. Руки тремтіли від холоду та злості. На вулиці лив крижаний дощ, він промок до нитки, але навіть не роздягся.
– Це що? – тицьнув пальцем у видрук із вебкамер поліції. – Штраф! Камери зняли мою машину у Черкасах! Я в той час в Івано-Франківську був, за п’ятсот кілометрів звідси!
Ольга, жінка у запраному халаті, схрестила руки на грудях. Обличчя виражало нудьгу навпіл із роздратуванням.
– Ну, і що ти до мене причепився? У мене водійського посвідчення немає. Я взагалі за кермо боюся сідати.
– Тоді хто? – він ступив ближче. – Я ще коли їхав, машина у дворі стояла носом до виїзду. А повернувся – задом розвернута. Хтось нею користувався, доки мене не було!
– О боже, – закотила очі Ольга і демонстративно розвернулася до плити. – У мене тут суп пригоряє, у Кирила температура, а він з машиною своєю гасає. Може, тобі в ній і спати сьогодні?
Дмитро хотів відповісти, але з кімнати долинув кашель сина. Він стиснув щелепи, мовчки підняв папірець зі штрафом і пішов у ванну.
Наступного ранку він поліз у шафу за грошима. Була неділя, й Ольга повезла Кирила до бабусі, тож можна було спокійно все обміркувати. У голові зріла думка купити залізний гараж, щоб зачинити машину під замок.
Дмитро відчинив коробку з-під взуття й завмер. Усередині валявся лише дріб’язок і кілька старих квитанцій. Пачки купюр, де лежало майже сімдесят п’ять тисяч, не було.
Клацнув замок вхідних дверей – повернулася Ольга.
– Де гроші? – Він вийшов у коридор, стискаючи порожню коробку.
Ольга зняла чоботи, не зважаючи на нього.
– Сплатила лікування. Кирилу потрібен був добрий невролог. Три курси масажу, ліки купила.
– Три курси? – Дмитро відчув, як у грудях закипає лава. – Сімдесят п’ять тисяч? За один раз?
– А ти хотів би, щоб наш син недієздатним ріс? – Ольга різко випросталась, очі блиснули. – Тебе завжди немає, ти у своїх відрядженнях пропадаєш, а я тут одна з хворою дитиною! І ще повинна звітувати за кожну гривню?
– Я не проти лікування, – він намагався говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. – Але ж такі гроші… Ти хоч чек взяла? Угоду із клінікою?
– Ти мені не віриш? – Вона підібгала губи. – Думаєш, я їх на коханця витрачаю?
– Я нічого не думаю. Просто покажи документи.
– Я їх викинула! – гаркнула і пішла до кімнати, грюкнувши дверима.
Дмитро залишився стояти у коридорі. У голові стукала думка: щось тут не так. Сімдесят п’ять тисяч і жодного чека? Навіть дурень зрозумів би, що бреше.
За два дні він грав із сином. Кирило возив машинку по килиму, зосереджено сопучи.
– Кирюшо, – ніби ненароком запитав Дмитро. – А тобі сподобався лікар, до якого мама тебе водила? Що масаж робив?
Кирило підвів на нього здивовані очі.
– Який лікар? Ми до тітки Віри їздили, вона мені подарувала іграшку. А потім мама з дядьком говорила, а я мультфільм дивився.
Дмитро похолов. Серце впало кудись униз. Значить гроші пішли не на лікування. І цей «дядько»…
– З яким дядьком?
– Не знаю. Дядько приходив, вони з мамою сиділи на кухні. Він злий якийсь був.
Усередині ніби обірвалася струна. Він акуратно підвівся, пройшов на кухню і подивився на дружину, яка мила посуд.
– Ольго. Як звали лікаря? Назву клініки скажи.
Вона здригнулася, але не обернулася.
– Я вже все сказала.
– Кирюша каже, що ви до жодного лікаря не ходили. А ходили до якогось дядька.
Ольга різко обернулася. Посуд із дзвоном впав у раковину.
– Ти вже й дитину допитуєш? Проти мене налаштовуєш? – Закричала вона. – Зовсім з котушок з’їхав?
Дмитро мовчки розвернувся і пішов у кімнату. Досить. Час самому у всьому розібратися.
Він сказав, що їде у відрядження на три дні. Зібрав сумку, поцілував сина та вийшов. Ольга навіть не проводила.
Але Дмитро не поїхав. Взяв у друга стареньку «Газель», припаркував її так, щоб бачити під’їзд. На задньому сидінні лежав фотоапарат з довгофокусним об’єктивом.
Чекати довелося не довго. Вже за дві години, ближче до обіду, Ольга вийшла з під’їзду. З нею був чоловік у синій куртці, не високий, лисуватий, з чіпкими злодійкуватими очима.
Дмитро скинув камеру та почав знімати.
Чоловік щось говорив, Ольга кивала, а потім полізла в кишеню і простягла ключі від машини. Ті самі, від його Логана!
– Ах ти тварюка… – прошепотів він, стискаючи апарат так, що побіліли кісточки пальців.
Вискочив з машини й побіг через дорогу, але чоловік уже сів за кермо і хвацько вирулив із двору. Ольга розвернулась і пішла у під’їзд.
Дмитро набрав номер тещі.
– Зінаїдо Павлівно, привіт. Скажіть, а в Олі є брат?
У слухавці повисла важка пауза.
– Синку, – голос тещі став винним. – Ти пробач, ми мовчали. Є брат. Сергій. Тільки він… ну як би… сидів. Двічі. Я думала, Олька тобі сказала.
– Не сказала.
У цей момент задзвонив другий телефон – старенький, який він завжди носив із собою для екстреного зв’язку.
– Дімо! – Голос сусідки його матері, тітки Ніни, був сповнений сліз. – Дімо, приїжджай швидше! Світлана… Світлани більше немає!
Дмитро випустив телефон. Той ударився об асфальт і розлетівся на шматки. У вухах зашуміло, ноги стали ватяними.
Він погано пам’ятав, як добрався до будинку матері, – свідомість наче вимкнулась, залишивши лише одну думку: мами більше немає…
Коли під’їхав, машини швидкої вже не було – тільки сліди на асфальті та сусіди, що притихли, біля під’їзду. Тітка Ніна сиділа на лавці й плакала. У ніс ударив різкий запах ліків та хлорки – під’їзд ще не провітрили після лікарів.
– Я ж казала! Я ж казала цьому слідчому! – заголосила вона, побачивши Дмитра. – До неї чоловік якийсь приходив! Тижнів зо два тому.
– То у двері ломився, то листи підкидав, щоб квартиру продавала, а то гірше буде! Світлана мені скаржилася, боялася дуже. Серце ж в неї хворе.
– Хто? – Дмитро схопив її за плечі. – Хто приходив?
– Я його у вічко розгледіла! – Тітка Ніна витерла сльози. – Лисий, у синій куртці, погляд гидкий, колючий. Запам’ятала, бо він двічі приходив – спочатку вдень, а потім увечері вже ломився.
Дмитро похолов. Синя куртка, лисина, чіпкі очі – той, кому Ольга віддала ключі. Брат.
Він не поїхав додому. Тільки надвечір, коли матір відвезли, а він дав перші свідчення, Дмитро повернувся у свою квартиру.
Влетів, як буревій. Ольга стояла посеред кімнати з ганчіркою в руках, побачила його обличчя і побіліла.
– Ти! – закричав він, шпурляючи телефоном. – Це твій брат? Козел сидів у в’язниці, так? І ти покривала його? Ти дала йому ключі від машини, і ви з ним гроші мої спустили?
– Дімо, я все поясню…
– Він довів мою матір! – він ступив до неї, і Ольга втиснулася в стіну. – Ти знала, що він ходив до неї? Ти знала, що він вимагав квартиру? Ти знала, що він погрожував їй?
– Я не думала, що так вийде! – Закричала вона у відповідь, закриваючи обличчя руками. – Він сказав, що просто налякає! Сказав, що вона тоді сама переїде до нас, квартиру відпише! Я втомилася у цій дірі! Втомилася!
– Ти… – у Дмитра перехопило подих. – Ви зжили зі світу мою матір!
Він розвернувся і вийшов, залишивши двері відчиненими. У під’їзді тремтячими пальцями набрав 112.
Похорон, слідство, суд – все змішалося в один нескінченний жах. Сергія затримали, коли він намагався викрасти машину Дмитра, аби втекти з міста.
Ольга благала про зустріч, засипала смс, але Дмитро не відповідав. На розлученні він наполягав, щоб син залишився з ним: органи опіки стали на бік батька з огляду на свідчення сусідки, записи з камер та наявність у матері близького родича – карного злочинця, який погрожував загиблій.
Трикімнатну квартиру матері він продав. На отримані гроші купив дві однокімнатні: одну оформив на себе, іншу – на Кирила.
Ключі від нової квартири він уперше вставив у замок холодного вечора листопада. Позаду стояв син, тримаючи в руках маленький рюкзак.
– Тату, а ми тепер тут житимемо? – Кирило схлипнув і пригорнувся до батька.
– Так, синку. Ми тепер тут.
Дмитро зачинив двері. Старе життя – з брехнею, зрадою та втратою найріднішої людини – він залишив за порогом, щоб почати все з чистого аркуша.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
