Я стояла біля вікна своєї нової квартири, дивлячись на сніг, що падав за вікном. У голові паморочилися думки про майбутнє свято, яке ми з Максимом планували не святкувати, а провести час удвох за переглядом новорічних програм.
Цей рік видався для нас дуже важким. Ми, через три роки шлюбу, наважилися на те, щоб взяти в іпотеку трикімнатну квартиру.
Попри те, що ми отримували за місцевими мірками непогано, щомісячні платежі забирали у нас значну частину заробітку, тому нам доводилося працювати, не покладаючи рук.
Новорічні свята ми чекали із завмиранням серця, оскільки в ці дні могли відпочити, та виспатися.
Саме з цієї причини ми відмовили й друзям, і родичам у спільному святкуванні Нового року.
Однак у гості до нас несподівано зазбиралася Олена Володимирівна, моя свекруха.
– Я вашу квартиру ще жодного разу не бачила, тож накривайте стіл, ми приїдемо на Новий рік! – радісно повідомила жінка.
– Мамо, а хто це ми? – поспішив уточнити Максим.
– Я, твоя сестра та племінниця, – схвильовано промовила Олена Володимирівна.
– Ми взагалі-то не збиралися святкувати Новий рік, втомилися за рік, хочемо лягти раніше і виспатися нарешті, – почав натякати матері Максим.
– Новий рік раз на рік буває! – обурилася жінка. – Дурниці не кажи, ми приїдемо!
Чоловік навіть не встиг заперечити, як мати перевела розмову на іншу тему, і почала скаржитися на зятя, який вирішив розлучитися з його сестрою, та піти до іншої.
Про те, що Олена Володимирівна зібралася приїхати з ріднею до нас у гості, Максим мені й повідомив.
– Ми ж планували відпочити, – розгублено промовила я, починаючи злитися. – Ти сказав їй, що ми не приймаємо гостей?
– Сказав, але вона відповіла, що Новий рік раз на рік буває, і треба його святкувати, – похмуро промовив чоловік. – Не знаю, можливо потрібно придумати якусь вагому причину. Збрехати, зрештою…
– Можливо скажемо, що ми ще ремонт не закінчили, і всі свята будемо його доробляти? – Обернулася я до чоловіка.
– Не думаю, що мама зрозуміє. Наш ремонт їй взагалі до лампочки, – заперечив Максим. – Потрібна якась інша вагома причина.
– Я сама зателефоную і спробую поговорити з Оленою Володимирівною! – войовничо заявила я.
Наступного дня, коли я зателефонувала свекрусі, розмова вийшла непростою.
– Олено Володимирівно, я хотіла вам сказати… Ми з Максимом вирішили цей Новий рік відзначити вдома – удвох. У нас тут ще стільки справ у домі, — невпевнено промовила я. – Ми нікого не чекаємо до себе у святкові дні.
Свекруха зрозуміла мене з півслова, що ми не хочемо бачити їх на свята.
– Як це так, Настя? Ви ж тепер живете у такій великій квартирі! Та й нам хотілося б подивитись, як ви облаштувалися! – заголосила Олена Володимирівна.
Я трохи зам’ялася, відчувши незручність, але все-таки продовжила:
– Розумієте, мамо, у нас тут все ще у ремонті. Меблі не всі розставлені, коробки всюди. Нам просто хочеться трохи відпочити після такого напруженого року.
Свекруха витримала невелику паузу, а потім сухо промовила у відповідь:
– Гаразд, раз так треба… Але тільки пообіцяйте, що наступного року обов’язково запросите нас, бо племінниця росте, а свого дядька не бачить!
– Обіцяю, – радісно відповіла я, відчувши полегшення. — Наступного року точно зберемося всією родиною.
Коли я закінчила розмову, Максим підійшов до мене, та з надією зазирнув у вічі.
– Все вийшло? – розгублено спитав він.
– Та, ніби так, – усміхнулася я. – Тепер можна готуватись до нашого тихого Нового року. Твоя мама взяла з мене обіцянку, що наступного року ми обов’язково запросимо їх у гості!
Ми зраділи, видихнули, і думати забули про цей інцидент. Знову згадати нам довелося двадцять дев’ятого грудня, коли ми, повернувшись додому, виявили біля дверей квартири трійцю із дорожніми сумками.
Ми здивовано переглянулися, не розуміючи, що Олена Володимирівна, Христина та десятирічна Ілона роблять у нашому місті.
– Привіт, синочку! Схуд як, – Олена Володимирівна кинулася обіймати Максима.
– Ти ж обіцяла, що ви не приїдете, – з надривом у голосі промовив Максим.
– Передумали, – єхидно посміхнулася мати, – Ілона захотіла дядька коханого побачити. Не могли ж ми дитині відмовити.
Дивлячись на родичів, які несподівано приїхали, я ладна була розплакатися. Насилу видавивши з себе усмішку, я відчинила двері квартири, до яких, відштовхуючи нас у бік, влетіла Олена Володимирівна з дочкою та онукою.
– Ох, нічого собі у вас хороми! – сплеснула руками свекруха. – Який ви тут ремонт збиралися робити, коли все й так чудово?
Нічого не відповівши їй, на ватяних ногах я пройшла у квартиру, слідом за мною плентався похмурий Максим.
– Чим пригощатимете? – поцікавилася сестра Ірина. – Ми зголодніли з дороги.
– Ми гостей не кликали, – буркнув у відповідь чоловік. – Просили ж вас не приїжджати.
– Цікаво, а чим ми перешкодили? – узялася в боки сестра. — По твоєму обличчю видно, що ти якось не радий нашому приїзду. Чи мені таки здається?
– Не радий, ми все одно не зустрічатимемо Новий рік удома! – на ходу збрехав Максим.
Олена Володимирівна оторопіла від синових слів, і здивовано підняла вказівним пальцем окуляри.
– Куди це ви зібралися? Ти ж казав, що ви вдома святкуватимете вдвох!
– До тещі поїдемо, – продовжував брехати Максим. – Вона нас запросила.
– Привіт! З нами не хотіли, а до свахи готові бігти за першим покликом! – Заохала Олена Володимирівна. – Оце новини! А як ми? Ми ж приїхали!
– Не знаю, їдьте до іншої рідні, – запропонував син матері.
Свекруха з сестрою здивовано переглянулися. Вони не були готові до такого повороту подій.
– Коли поїдете? – Діловито запитала Ірина. – Нас же можете залишити в себе?
– Завтра. Ні, не можемо, ключі одні, і вони тільки у нас, – зрозуміла я, і почала підтримувати брехню Максима.
Гості миттєво спохмурніли, й посідали на диван із засмученим виглядом. Я нагодувала їх тим, що було у холодильнику.
Наступного дня в обід ми почали збирати речі. Гості пильно стежили за нами, а потім попросили відвезти їх до тітки Олени Володимирівни, яка погодилася їх прийняти.
Щойно ми відвезли непрохану трійцю до родички, відразу повернулися додому.
– Здорово ми їх провчили! – Усміхнулася я. – Як і хотіли, зустрічатимемо Новий рік удвох! Мені трохи соромно, але я попереджала твою маму, щоб вона не приїжджала, і що нам не до гостей.
Тридцяте, та частину тридцять першого грудня ми провели за переглядом новорічних фільмів, але ближче до вечора вирішили, що непогано розслабиться пляшкою ігристого.
Максим збігав у магазин, а я приготувала пару салатиків, і вже о десятій вечора ми сіли святкувати Новий рік.
Об одинадцятій годині у двері постукали. Ми здивовано переглянулись, і вирішили не відчиняти.
Проте непрохані гості продовжували дзвонити та стукати. Навшпиньки, чоловік попрямував до дверей, і з подивом побачила по той бік матір та сестру.
– Відкривай! Я чула твої кроки, та бачила світло у вікнах! – загарчала Олена Володимирівна, і почала бити у двері з усієї сили. – Хто ж тебе, синку, навчив рідну матір обманювати? – додала вона злісно.
Чоловік розумів, що відкривати матері та сестрі не варто, щоб не погіршити ситуації.
Олена Володимирівна та Ірина, можливо, ще довго не йшли б, якби не обурені сусіди, які пригрозили викликати поліцію.
Новий рік ми зустріли схвильовано і злегка спантеличено, розуміючи, що брехні рідня нам не пробачить.
Так і сталося. Після цього випадку мати та сестра більше не дзвонили до нас, і ніяк не контактували з нами.
Вони були скривджені тим, що рідні люди збрехали, і не побажали зустрічати з ними Новий рік.
Ми ж не вважали себе винними, бо заздалегідь попереджали Олену Володимирівну про те, що не хочемо нікого бачити на свята. Розрадьте нас, будь ласка! Ми слушно вчинили, чи перегнули палицю?
