Коли я прокинувся, за вікном було похмуро. Небо затягли важкі свинцеві хмари. Немов шовковим покривалом кімнату огортала напівтемрява. Обриси предметів насилу вгадувалися в затемнених нечітких контурах. Очі розрізняли оповиті серпанком письмовий стіл ніби занурюється в чорноту, в безодню, в ніщо корявий чотирилапих корабель.
Гори пляшок на столі виднілися вже не так ясно і від напруги за зоровими нервами в черепній коробці злегка било струмом. А за вікном йшов дощ. Великими краплями бив в скло. Я насилу підвівся.
Жалібно хруснули потривожені суглоби. Спина неприємно ахнула. Кілька кісток противно скрипнули. Голова налилася вагою і потягнула вниз. У животі неначе утворилася порожнеча, а потім з цієї порожнечі почав наливатися міхур, завдаючи різкий біль.
Це був третій день запою, а я в який уже раз твердо вирішив більше не пити. Дощ за вікном посилився. Тепер він з новою, вищою силою бив у вікно.
Квартира моя представляла собою щось, що нагадує завали Мамая. Труси, чашки, шкарпетки, ложки, штопор, чай, тарілки з пліснявим «чимось», гумовий м’яч, порвані штани, матрац, швабра, якісь бруски, батон наполовину згнилі ковбаси, картопляне лушпиння, манекен (йо-майо, а он-то звідки взявся!), таблетки, ну і звичайно ж: банки, пляшки та інша тара з-під алкогольних напоїв.
Підлога була усіяна сигаретним попелом ніби снігом. Всю цю картину я розглядав з сумішшю жаху, огиди і безвиходя.
Дощ за вікном продовжував посилюватися. Лил і лив, як водоспад. Я розшукав сигарету, закурив і підійшов до вікна. Смаку сигарети зовсім відчувалося, а на вулиці була вода. Скрізь. На дахах будинків, на тротуарах, на гілках дерев, на електричних стовпах, на проводах. Всюди, в кожній дірочці. І тут я все зрозумів.
Різко обернувшись я побачив себе, а точніше своє тіло, що лежить на ліжку. Я посміхнувся йому, ступив уперед і легко пройшов крізь підвіконня, стіну, – туди. У нескінченний дощ.
