Ніколи не думала, що зможу так розчаруватися в коханому чоловіку. Адже для того, щоб відкрилася правда, потрібен був лише один діагноз, який хибно поставили.
Точніше, при повторній перевірці цей діагноз не підтвердився, але це не важливо. Чоловіку цього вистачило, щоб зірвати маску, яку він носив майже десять років.
Так, ми прожили з чоловіком майже десять років, двоє дітей в нас зʼявилося, хотіли найближчим часом міняти квартиру. Мені завжди здавалося, що в будинку у мене – повна чаша.
А сім’я, якщо й не зразково-показова, але щось наближено до цього. Навіть якихось серйозних проблем досі не було.
Мої батьки заздалегідь потурбувалися, щоб у їхньої доньки було своє житло, тому після весілля ми в’їхали в мою затишну двокімнатну квартиру, в якій перед весіллям ще й ремонт був свіжий зроблений.
Це був подарунок мами та тата нам на весілля. Мої батьки непогано забезпечені, тож могли собі це дозволити.
Чоловік був із сім’ї, як він сам казав, простіше. Його батьки одразу сказали, що дарувати їм нема чого – у самих квартира в іпотеці та двоє молодших дітей, один тоді був старшого шкільного віку, і інший у дитячий садок ходив. Але нам взагалі нічого особливо і не було потрібно.
Я на момент весілля вже працювала, не приховуватиму, що на це гарне місце мені допоміг влаштуватися батько.
Зарплата хороша, начальство лояльне, але це не означало, що я там сиділа в носі колупала за великі гроші. Навпаки, я працювала так, як швидше за все не стала б, якби влаштувалася на роботу сама.
А так дуже боялася підвести тата, не хотіла, щоб йому висловлювали, яка я бездарна працівниця та баласт для компанії.
Чоловік теж працював, одночасно намагаючись закінчити університет. Він звідти вилетів на другому курсі, потім почав працювати, і лише за рік до нашого весілля з’явилася можливість відновитись.
Заробляв він менше за мене, але я знала, що як він здобуде освіту, піде шукати роботу краще. Поки що довелося сидіти там, де без проблем відпускали їздити на сесії.
Ми не бідували, навіть коли я пішла в декрет, наш фінансовий стан не просів. Чоловік на той момент відучився і знайшов нову роботу, до того ж батьки завжди були готові підтримати.
Конфліктів між нашими сім’ями ніколи не помічала. Мої батьки не хизувалися своїми прибутками, спілкувалися з родиною чоловіка на рівних.
Іноді віддавали речі, які самі вже не носять, або меблі, які змінювали на нові. Звичайно, все було в дуже хорошому, можна сказати, ідеальному стані.
Періодично запрошували всіх до себе на дачу, і нас, і сім’ю чоловіка. А на свята завжди намагалися дарувати якісь хороші подарунки.
Така поведінка моєї родини у свекрів відторгнення не викликала, як мені здавалося. Все приймалося з вдячністю, бо, повторюся, віддавали не якийсь мотлох, по якому смітник плаче, а щось хороше.
Чоловік на цю тему також нічого не говорив.
Загалом, у сім’ї панували мир та злагода. Діти росли, ми з чоловіком працювали, батьки не хворіли, все було гаразд.
Але місяці три тому чоловік став погано почуватися. Спочатку думав вдома відлежатися, а коли не допомогло, подався до лікарні.
Там його почали ганяти здавати аналізи, проходити обстеження, вся ця метушня мені не подобалася, я починала сильно переживати. Потім було озвучено дуже неприємний діагноз.
У мене в очах потемніло, коли я почула його. Лікар поспішив додати, що це попередній діагноз, необхідний ще цілий цикл обстежень, але поки картина складається саме така.
Того дня чоловіка як підмінили. Він вперше не ночував вдома просто так. Не тому, що поїхав на сесію чи чергування на роботі, а просто не прийшов.
У батьків його не було, телефон не відповідав, я була на межі істерики, бо встигла надумати собі найжахливіших варіантів.
Вранці він повернувся, був сильно нетверезий, не знаю, як він взагалі до квартири зміг дістатися. Але в мене відлягло на серці.
Я поїхала на роботу, домовилася, що дітей зі школи заберуть мої батьки та залишать у себе на ніч, і вже готувала промову, як заспокоюватиму чоловіка. Явно почутий діагноз його підкосив.
Ввечері я приїхала додому, а чоловік знову напився. Придушивши роздратування, я спробувала з ним поговорити.
– Ну ти чого, діагноз попередній. Ти навіщо п’єш, тобі ще здавати аналізи?
Чоловік дивним поглядом подивився на мене.
– Навіть якщо діагноз підтвердиться, це ж не вирок. Візьмемо гроші, які відкладали на квартиру, сплатимо лікування, ми впораємося! І батьки, якщо що допоможуть…
– Ну та, звісно! Твої благородні батьки знову всіх врятують, – якось дуже їдко процідив чоловік майже тверезим голосом. – Ще раз покажуть мені, убогому, що без них я нічого не вартий!
Я очікувала різної реакції, але явно не такої. А чоловіка вже несло. Він почав ходити кімнатою, виливаючи з себе якісь жахливі слова.
Його послухати, то моя сім’я просто дня не могла прожити, щоб не принизити чоловіка та його рідню.
Нібито мої батьки завжди понтуються своїм статком, підкреслюють різницю в рівнях, віддаючи сім’ї чоловіка вже використані речі, а самі дивляться зверхньо, як на третій сорт.
Я не могла вставити й слова у цей потік лайна. Видно, що це все збиралося не один рік. І від цього ставало ще мерзотніше.
– Гроші на квартиру ми збирали? Чудово! Там половина моя. Я її забираю і йду, хоч наостанок поживу як людина. І не доведеться вислуховувати тебе з твоїми правильними промовами. Ти ж ніяка, просто ніяка! Поруч із тобою нудно! Збудувала собі ідеальний світ, і сидиш, ніс не висовуєш!
Далі він зізнався, що зраджував мені, у нього всі ці роки, доки він їздив навчатися, там була жінка, з якою він спав і чудово проводив час.
– А знаєш чому? Тому що вона така сама, як я! Ми з нею один одного розуміли! Не те, що ти, все життя, як у Христа за пазухою!
– Що ж ти раніше не пішов від мене, якщо тобі так погано тут було? – Змогла все-таки впоратися зі своїм ступором я.
– А я й так майже пішов. Ось квартиру купили б, і я пішов би, щоб моя половина там теж була. Чи мені з голою дупою треба йти? Не вгадала!
І це людина не була п’яна, щось випив, але не в устілку, коли не розуміє, що говорить. Я за десять років чудово вивчила його стани.
Але його, як людину, виявляється, не знала абсолютно. Виливши на мене цей потік лайна, він кинув недопиту пляшку в стіну, забрав гроші з сейфа і пішов.
А я дивилася на уламки та в голові була порожнеча. На розлучення я подала вже за день. Сама з’їхала до батьків, щоб не зустрітись із чоловіком, якщо раптом він повернеться до квартири.
Батькам я все розповіла чесно, як є. Їх це також стосується. Тато поривався знайти зятя, але ми з мамою відмовили його.
Чоловік не з’являвся, не телефонував. Через тиждень я приїхала у квартиру, щоб забрати дещо з одягу, і побачила, що він виніс телевізор, кавоварку та робот-пилосос.
Тато того ж дня змінив замок. Вмовляв мене написати заяву, але я цього робити не стала.
Розлучали нас довго, чоловік постійно щось вигадував, я на засідання не ходила, ходив адвокат. Від нього я дізналася, що діагноз чоловіка не підтвердився.
Я взагалі не надто цікавилася процесом, мені головне результат, але батьки захотіли, щоб чоловік отримав мінімум зі спільного майна, для цього адвоката й найняли.
Попереду ще суди щодо дітей. Але, судячи з того, що каже мій адвокат, у майже колишнього чоловіка мало шансів, що дітей віддадуть йому. А ось аліменти він платитиме.
Я не хочу аліментів, не хочу взагалі жодних нагадувань про цю людину. Я досі не можу вкласти в голові, як за десять років шлюбу я не змогла розгледіти таку гниль у людині?
Це він так успішно приховував усе чи я така дурепа?
