Була ніч. Тамара вже майже засинала, коли задзвенів шнуровий телефон. Він не дзвонив уже майже цілий рік, і Тамара давно хотіла його якось відключити, зовсім, через непотрібність.
Але чомусь все тягла. І раптом – ось вам – задзвонив. Вона невдоволено встала з ліжка, підійшла до тумбочки, і піднесла слухавку до вуха.
– Слухаю…
– Доброї ночі, – відразу відповів чоловічий голос. – Ви мати Дмитра? Я правильно розумію?
– Так… Правильно… – миттєво стривожилась Тамара.
– А я тато Олени.
– Якої Олени?
– Ну як якої? – Чоловік зло посміхнувся. – Тієї самої. Адже ваш син зараз не вдома? Так?
– Так … – Серце у Тамари почало голосно стукати. – А в чому, власне, річ? Щось із Дімою сталося?
– Поки що ні. Але, може статися.
– Що може статися? Ви можете пояснити, хто ви такий, і на що ви натякаєте?
– Ще раз кажу, я тато Олени.
– Якої ще Олени? Не знаю я жодної Олени. Ви, мабуть, номери переплутали, чоловіче?
– Нічого я не переплутав. – Чути було, як чоловік нервово зітхнув. – Може, й добре, що ви мою Олену не знаєте. Може, нічого в них і не вийде. Але все одно, врахуйте, шановна, ми з вами майже майбутні родичі, тож дослухайте мене до кінця.
– Як – майбутні родичі? – завмерла Тамара. – Ви хочете сказати, що мій син, і ваша Олена…
– Так-так, саме так. Вас, до речі, як звати?
– Тамара.
– А мене Володимир. Вас там чоловік не почне ревнувати, за те, що ви зі стороннім чоловіком довго розмовляєте телефоном?
– Який ще чоловік? – невдоволено перепитала Тамара. – Немає в мене жодного чоловіка.
– Немає? – Володимир знову тяжко зітхнув. – Ну, ось, мої побоювання починають збуватись…
– Які побоювання? – Тамара теж насторожилася. – До речі, звідки у вас є мій номер телефону?
– Звідти… – неохоче відповів Володимир. – У доньки у телефоні підглянув. У вас номер занадто простий, гріх не запам’ятати. Так от, Тамара, якщо ви точно самотня жінка, потрібно нам з вами терміново щось зробити.
-Що зробити?
– Щось. Щоб нам, і справді, родичами не стати.
– Що? – спалахнула Тамара. – Ви хочете сказати, що мій Дмитро не підходить для вашої доньки? Він що їй не рівня? Ви що, якийсь міністр?
– Та до чого тут нерівня? – Вигукнув Володимир. – Справа в тому, що ви самотня мати.
– А що тут такого?
– Та нічого такого начебто й немає. Але ж і я – одинокий батько. І дуже давно.
– І що? Я все одно нічого не розумію.
– А те, що над нашими дітьми тяжить негативний досвід того, що неповна сім’я – це норма.
– Ах, он ви в який бік копаєте? Ви що, психолог, чи що? – З ноткою неприязні запитала Тамара.
– Ні, я не психолог. Я просто розумна людина, яка аналізує нашу з вами дійсність.
– А по-моєму, ви дурень! – Несподівано для себе випалила Тамара. – І не просто, дурень, а набитий ватою!
– Ще раз нагадую, що ми з вами – майже майбутні родичі! – суворо нагадав Володимир. – І негідно нам починати лаятись раніше часу. Я вам дзвоню лише тому, що турбуюсь за майбутнє наших дітей. Адже я дещо в цьому житті розумію.
– Та що ви розумієте? – кинулася, було, в бій Тамара, але Володимир її безжально перебив.
– Я бачив фотографію вашого сина, Тамара. Він класний хлопець. Але тепер подумайте, невже ви бажаєте йому, щоб він прожив з моєю Оленкою кілька років, а потім вони розбіглися?
– А чому це вони розбіжаться? Вони можуть і не розбігтися!
– Можуть. Але п’ятдесят відсотків того, що трапиться саме так, – це вже точно! Це в них вже закладено в генах!
– У генах?
– Ага. Тому, коли ваш хлопець приведе мою Олену з вами знайомитись, а це станеться вже днями, – я чув, як вони домовлялися – ви вже, будь ласка, зустрінете майбутню невістку непривітно. Судячи з вашої розмови, вам це раз плюнути.
– Що?! – спалахнула Тамара.
– Так-так! Я навіть дозволяю вам сказати в її бік якусь шпильку, типу … Ну, ви самі щось придумаєте. Але тільки не ображайте її безпосередньо. А то вона в мене дуже душевна та вразлива дівчина, довго плакатиме. Гаразд? Давайте врятуємо майбутнє наших дітей. Ось таке у мене до вас прохання. А якщо не вийде їх на ранньому процесі розлучити, тоді нехай самі вирішують свою долю. У мене все. На добраніч, майже майбутня родичка…
На цих словах Володимир відключив зв’язок, а Тамара ще довго приходила до тями від цієї розмови. А коли схаменулась, схопилася, побігла до кімнати сина, ввімкнула його комп’ютер, і полізла в папки з фотографіями.
Незабаром вона знайшла що шукала – свіжу фотографію, де був зафіксований її син обійнявся з якоюсь дуже миловидною дівчиною.
– Так ось ти яка, Олено? – Забурмотіла, радісно посміхаючись, Тамара. – Гарненька … Ну, нічого, я твоєму татку, цьому доморослому психологу, влаштую … Я тебе, навпаки, так зустріну, що ти в мене закохаєшся. І будеш з Дімкою моїм жити до самої старості. Скоріше б він тебе привів знайомитися… Скоріше б…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
