– І де ж тепер твої діти? Маячня якась… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить? – Розгубився від почутого чоловік

– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не говорила?

Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися.

– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?

…Вони познайомилися випадково. Алла сильно затарилася в супермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби чиїсь сильні руки не підхопили її в польоті.

– Акуратніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поряд з собою, – тримайтеся за мене.

Відчувши, що твердо стоїть на ногах, Алла підвела очі на свого рятівника:

– Дуже дякую…

– Що ви так навантажилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та в таку погоду?

– На батьків в гості чекаю, – просто відповіла Алла, – їдуть перевірити, як я в місті живу. Ось і…

– Зрозуміло. Далеко вам все це тягти? Може, вас підвезти?

– Ну що ви. Не зручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потроху. Он мій будинок – зовсім поряд.

Алла, акуратно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою.

Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно виринала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.

– Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Наче потічок… Ні, я маю її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поряд…

Микита не був жіночим угодником, швидше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав каверзи.

Причиною тому було нещасливе перше кохання, яке закінчилося банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, проводжала його в армію, та пообіцяла чекати. Але через пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микита повернувся, вона, ні краплі не бентежачись, видала:

– Микито, ну не хвилюйся ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я й досі тебе кохаю. Проте, кохати й виходити заміж – це різні речі.

– Ну що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі, або, ще краще – в гуртожитку? З завжди порожнім гаманцем? Ні. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть до пляшки приохотився. Але потім узяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно в університет.

І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік розмріявся про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мигцем.

А все тому, що на серці потеплішало. Він стільки років цього чекав. І ось тепер – тьохнуло. А він навіть її імені не знає…

Два тижні Микита маячив у тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилась.

Увечері, після роботи, Алла зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

– Нарешті я знайшов вас!

Впізнавши свого рятівника, вона посміхнулася:

– А навіщо ви мене шукали?

– Ми забули познайомитись! Я – Микита, а ви?

– Мене звуть Аллою, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микито?

– Далі? А далі на нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

– Не знаю, так несподівано…

– Погоджуйтесь, Алло! – умовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її, бо вважає це подарунком долі…

Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатись. Майже кожен день. І що більше зустрічалися, то сильніше прив’язувалися один до одного. Їм добре було разом попри те, що Алла виявилася цнотливою дівчиною, до себе Микиту не підпускала.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім викликало справжнє захоплення. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею, і чекала лише на нього!

Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла звозила Микиту до своїх батьків в село. Там Микиті все дуже сподобалося. Простий спосіб життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микита зробив пропозицію Аллі…

На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великої урочистості, зате мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався за місяць після весілля.

І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах.

В один із прекрасних сімейних вечорів Микиті здалося, що Алла чимось стривожена.

– Що з тобою, кохана? – дбайливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?

– Нам треба поговорити, – тихо відповіла молода дружина…

– Кажи, я уважно слухаю.

– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Алла, насилу підбираючи слова.

– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина сильно хвилюється, тож спробував її заспокоїти, щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

– Алла, не томи, – Микита вже почав напружуватись, – ти мене розлюбила?

– Ні, звичайно. Тільки… Пробач… У мене є діти… Двоє…

– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?

– Я не жартую…

– Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не говорила?

Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:

– Я боялася, що ти розлюбиш мене, і передумаєш одружуватися.

– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?

– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

– Пробачу?! Я? – Микита все ще не вірив у те, що почув…

– Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже кохали одне одного. Дізнавшись, що я в положенні, він покинув мене. Злякався. Адже мені всього сімнадцять тоді було.

– Коли з’явився син, він одумався, вибачення попросив. Я вибачила. Ми почали жити разом. Ще за рік донька з’явилася.

– А він, доки я в положенні ходила, іншу собі завів. Арині шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер уже із двома дітьми.

– І де ж тепер твої діти? Кошмар якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

– Діти поки що живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малечу в них залишила.

– А батьки, що ж? – Не вгамовувався Микита, – невже не шкода онуків?

– Вони їх регулярно відвідують, але брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

– Ясно. Сімейка – та ще …

– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так сталося. Зауваж, адже я не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов.

– Та вже ж, – видихнув Микита, – і цнотливість ти круто розіграла… Я навіть повірив…

– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде.

– А в нас вийшло?

– Звісно! Ми ж кохаємо одне одного!

– І ти можеш це говорити після такої жахливої ​​брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ж ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

– А що змінилося? Це було єдине, що я приховала. Тепер ти мій чоловік, і я більше не хочу тебе дурити. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твого кохання.

– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – кохаю. А якщо відмовлюся – значить ні?

– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не зустрічатимуся з ними.

– Іншими словами, ти готова відмовитися від своїх дітей заради мене?

– Готова.

– Але ж це жахливо! Невже ти не розумієш?

– Просто я дуже кохаю тебе…

Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку, і вискочив із квартири. Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити.

– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам маєш вирішувати.

– Що вирішувати, мамо? Адже я заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері, й всі вони будуть нещасні.

– Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…

– Я теж не уявляю…

– То, може, краще вам розлучитися?

– Я кохаю її, мамо…

– Тоді не знаю…

Микита залишився із дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:

– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми їх відвідуватимемо.

– У якій якості? – стомлено спитав Микита, – вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.

– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

– Дивись сама, – кинув у відповідь Микита, і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Микита мимоволі думав:

– Цікаво, що буде, коли у нас буде своя дитина? Раптом зі мною щось трапиться? І що ж тоді? Вона і її сюди відвезе?

Через рік Микита подав на розлучення. Не зміг так жити. Та й кохання кудись зникло…

Мабуть, розчинилося у брехні, байдужості до власних дітей, його, колись коханою, а зараз – колишньої дружини. Як так можна – в голові не вкладається…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам мати й дружина?

You cannot copy content of this page