Не розумію, навіщо дочка із чоловіком заводили дитину. Очевидно, що батькам до нього немає жодної справи, вони обидва активно займаються кар’єрою.
Не сперечаюся, справа дуже потрібна, а якщо ще й виходить добре, то кидати не варто. Але продовжує стояти питання – навіщо заводити малюка, якщо дитиною ніхто не займається.
Скинули все виховання на няню, самі бачать малюка вже або ще сплячим, якщо раз на місяць вдається провести вихідний вдома, то це вже велика вдача.
Причому поводяться молоді, як і сам – не гам, і другому не дам. І самі не займаються дитиною, і мені її привезти відмовляються, хоча було б набагато краще, якби малюк ріс хоча б у бабусі, а не з зовсім чужою тіткою.
Сваха їх вчинки схвалює, вона відразу відхрестилася від будь-якої допомоги з дитиною, ще коли Оксана була у положенні.
Мати зятя говорила, що в неї вже й здоров’я не те щоб з дитиною поратися, та й вона свого вже виростила, тож на неї можуть і не розраховувати.
А вони й не розраховували. І донька, і зять заробляють нормально, тож змогли собі дозволити найняти няню, яка з дитиною мало не цілодобово.
Дочка із зятем обоє на кар’єрі схиблені, і у них непогано виходить просуватися по службі. Але більше вони в житті нічого не встигають.
Квартиру їм купував рієлтор, ремонт робився під керівництвом дизайнера, прибиранням та приготуванням займається окрема жінка, з дитиною ось няня сидить.
Мені всі ці життєві перегони не подобаються. Сенс у такому житті, коли все найважливіше проходить повз? Сімейне гніздо у них більше схоже на якісь готельні апартаменти, де начебто все красиво, але душі нема.
З дитиною сидить няня, яка звітувала про перший крок, зубик, слово, самі батьки нічого цього не застали. Та вони й дитину не сплячою майже не бачать.
Коли дочка сповістила що чекає дитину, я зраділа, думала, що хоч трохи зменшить темп свого бігу кар’єрними сходами. Все-таки материнство жінку сповільнює.
Але тут не той випадок. Дочка до останнього працювала, чи не з переговорів її до лікарні відвезли, навіть перейми з ноутбуком переживала.
А потім місяць відлежалася і почала на роботу їздити. Як онукові виповнилося чотири місяці, то зовсім на няню дитину переклала, а сама знову в роботу вдарилася.
Я тоді їй намагалася донести, що вона багато втрачає, розмінюючи дитинство своєї дитини на роботу, а у відповідь почула: “Все що я роблю, то все для дитини”.
– Ти знаєш, скільки коштують нормальні садочки та гуртки? А якісна медицина? Освіта? А я знаю, тому ми працюємо з чоловіком, як коні. Ми хочемо, щоб у нашої дитини все було!
Мабуть, все, крім батьків, у цієї дитини й буде. Він уже більше прив’язаний до няні, ніж до власної матері. Там, звісно, жінка професійна, нічого не скажу, але чужа.
Сама я живу в іншому місті, теж поки що працюю, але якби дочка дозволила забрати онука, то я одразу пішла б з роботи, пенсію собі я вже заробила.
Із задоволенням поралася б з онуком, здоров’я ще дозволяє. Книжки б йому читала, у парк водила, кашки варила, розвивала без жодних гуртків сама.
Але дочка і зять проти. Вони вважають, що краще все це довірити професіоналу, а мені дозволяється в гості до дитини приїжджати, коли хочу, але тільки й усього.
У мене серце обливається кров’ю, коли думаю, що єдиний онук росте, як в інтернаті. Близьких не бачить зовсім, поруч нехай і хороша, але нянька.
Впевнена, що і дочка, і зять ще пошкодують про своє рішення, але час буде втрачено. Зараз думаю йти на пенсію, продавати квартиру тут і купувати поряд із молодими.
Нехай в онука хоч одна рідна душа поряд буде, якщо батькам не до нього.