– Оль, ну що це таке? – Михайло відсунув тарілку з таким виглядом, наче йому підсунули отруту. – Знову котлети. Знову картопля. Ти взагалі коли готуєш, про що думаєш?
Ольга завмерла з виделкою в руці. Цілий день на ногах, звіт за звітом, потім магазин, потім плита – і ось, будь ласка. Подяка.
– А про що мені ще думати? – Вона акуратно поклала виделку на край тарілки. – Це вечеря, Мишко. Нормальна, звичайна людська вечеря.
– Нормальна? – Він пирхнув. – Та я вже забув, коли їв щось пристойне. Щось із душею, розумієш? Хочеться прийти додому та бачити, що дружина намагалася. Що вона любить тебе і це відчувається у їжі!
Ольга повільно відкинулася на спинку стільця. У грудях здіймалося щось гаряче, колюче.
– Ти зараз серйозно? – Голос її прозвучав тихо, але Михайло, мабуть, не вловив попередження.
– Абсолютно. Хочу борщ, як у мами. Хочу пироги. Хочу, щоб удома пахло їжею, а не однією картоплею!
– Так. Стоп! – Ольга підняла долоню. – Ти не в ресторані, любий мій! І я тобі не кухар із ковпаком на голові!
Михайло насупився, відсуваючись від столу:
– Я просто хочу нормально харчуватися! Хіба я багато чого прошу?
– А я просто хочу, щоб у сім’ю вкладалися двоє! – Ольга різко встала, стілець рипнув по підлозі. – Двоє, Мишко! Не одна я!
– Я працюю! – Він теж підвищив тон. – Я гроші заробляю, між іншим!
– А я що, на твою думку, роблю? – Ольга вперла руки в боки. – У стелю плюю? Я також працюю! Повний день! А потім приходжу і готую, прибираю, перу. Одна!
Михайло відкрив рота, але Ольга не дала йому вставити жодного слова.
– Полиця, – вона тицьнула пальцем у бік коридору. – Пам’ятаєш полицю? Яку ти обіцяв повісити?
– Яка ще полиця?
– Та сама! Яка місяць лежить біля стіни та пилом покривається. Місяць, Мишко!
Він скривився:
– У мене нормальних інструментів немає…
– Є!
– Та я замотався просто, часу не було…
– А в мене, значить, вагон вільного часу? – Ольга невесело засміялася. – Я, звичайно, весь день на дивані лежу, серіали дивлюся.
Михайло схрестив руки перед собою, дивлячись кудись убік.
– Ти все перевертаєш.
– Я? Перевертаю? – Ольга похитала головою. – Я готую тобі вечерю кожного божого дня! Після роботи, втомлена. А ти сидиш і розповідаєш мені про душу та любов у котлетах!
Повисла тиша. Михайло дивився у стіну, жовна ходили під шкірою.
– Знаєш що, – він різко відсунув стілець, – я не голодний.
– Ось як?
– Так, ось так!
Він підвівся і пішов у кімнату. Ольга дивилася йому в спину і не розуміла – чи сміятися, чи плакати від абсурду.
За хвилину вона дістала телефон.
– Тань, привіт. Ти вдома? Можна я зайду?
Подруга щось відповіла, і Ольга видихнула – вперше за вечір по-справжньому.
– Так, все нормально. Просто… просто треба вийти звідси.
Вона накинула куртку, не дивлячись у бік кімнати, де засів скривджений Михайло. Двері за нею зачинилися м’яко – гупати Ольга не стала. Не тому, що не хотіла, а тому, що сил не було навіть на це.
…Тетяна мовчки налила чай, посунула до Ольги вазу з печивом і сіла навпроти, підперши щоку долонею.
Не перебивала, не охала – просто слухала, доки подруга викладала все, що накопичилося за останні місяці. Про котлети та душу.
Про полицю, яка так і припадає пилом в коридорі. Про те, як щовечора вона приходить додому і розуміє, що розмовляти нема про що, та й не хочеться вже.
– Оль, – Тетяна відставила кухоль, – а воно тобі треба? Далі терпіти?
Ольга знизала плечима. Чесна відповідь застрягла десь між ребрами, і витягнути її назовні не виходило.
Додому вона повернулася пізно. Михайло вже спав – або вдавав. Ольга лягла на край ліжка, відвернувшись до стіни, і довго лежала без сну, розглядаючи тіні на шпалерах.
Кохання? Вона спробувала згадати, коли востаннє раділа його поверненню з роботи. Коли чекала. Коли сумувала. Виходило, що давно. Дуже давно.
Залишилася звичка – як ранкова кава, як маршрут до метро. Щось автоматичне, вбудоване у розпорядок дня.
Наступні дні тяглися в мовчанні. Михайло не розмовляв із нею – так, за потребою, однозначно. “Так”. “Ні”. “Угу”. Ольга не намагалася розтопити цю кригу. Не було ні сили, ні бажання.
До кінця тижня вона зауважила, що Михайло кидає на неї погляди, – багатозначні, очікувальні. Мовляв, ну давай, підійди перша, перепроси.
Ольга вдавала, що не помічає. За що перепрошувати? За те, що втомилась? За те, що хоче нормального чоловіка поряд, а не споживача?
У п’ятницю ввечері Михайло прийшов із плоскою коробкою в руках та пляшкою червоного.
– Піца, – сказав він, виставляючи все на стіл. – Твоя улюблена, з грибами.
Ольга підвела очі від телефону.
– Ось, – він сів навпроти, розливаючи червоне по келихах, – бачиш, намагаюся заради тебе. Заради нас.
У його голосі звучало щось на кшталт гордості – і водночас докору. Ольга мовчки взяла келих.
– А ти навіть прощення попросити не можеш, – Михайло відкинувся на спинку стільця. – Тиждень мовчиш. Я йду назустріч, а ти…
– Почекай, – Ольга поставила келих назад. – Вибачення? За що?
– За все! – Він розвів руками. – Ти мене не підтримуєш. Постійно пиляєш. Я приходжу додому, а тут ти з цим своїм обличчям.
– З яким обличчям?
– З незадоволеним! Вічно всім незадоволена, завжди я щось не так роблю!
Ольга відчула, як усередині знову закипає. Та сама хвиля, що знялася тиждень тому.
– Полиця, – сказала вона тихо.
– Що?
– Полиця й досі на підлозі.
Михайло смикнувся.
– Знову ти зі своєю полицею! Я їй про стосунки, а вона про полицю!
– Тому, що полиця – це і є стосунки, Мишко! Я прошу – ти ігноруєш. Місяць! І потім розповідаєш мені про підтримку.
Він різко встав. Стілець хитнувся, мало не впавши.
– Знаєш що? Досить. Я більше не можу.
– Мишко…
– Ні! Усе. Я йду!
Ольга дивилася, як він іде в спальню, дістає сумку, починає кидати туди речі. Щось обірвалося всередині – але не так, як вона чекала. Не було боляче.
Просто порожньо.
…За тиждень їй прийшли документи на розлучення…
…Три місяці пролетіли дивно – і швидко, і повільно водночас. Ольга звикала до нового життя.
Того вечора вона прибиралася в кімнаті під музику, наспівуючи щось собі під ніс, коли крізь ритм пробився інший звук. Тихий, наполегливий. Хтось шкрябався у двері.
Ольга зменшила гучність, прислухалася. Знову – короткий стукіт, потім ще один. Вона підійшла до дверей, глянула у вічко – і завмерла.
Михайло м’явся на майданчику, переступав з ноги на ногу. У руках якийсь пакет.
Ольга відчинила, але залишилася на порозі, загороджуючи прохід.
– Ти що тут забув?
– Оля … – Він спробував ступити вперед, але Ольга не рушила з місця. – Пусти, поговорити треба.
– Говори тут.
Михайло зітхнув, провів рукою по волоссю – жест, який вона знала напам’ять.
– Я тут подумав… – він зам’явся, підбираючи слова. – Загалом, я вирішив тебе пробачити. І повернутись.
Секунду Ольга мовчала. А потім розсміялася – голосно, заливисто, закинувши голову. Михайло здригнувся.
– Пробачити? – Вона витерла сльози, що виступили. – Ти – мене – пробачити?
– Ну так. Я розумію, ти погарячкувала тоді, наговорила зайвого…
– Мишко, – Ольга перервала його, все ще посміхаючись, – мені твоє прощення і нахрін не потрібне. Забирай його собі. Стане в пригоді.
Його обличчя витягнулося. Явно очікував іншої реакції – сліз, обіймів, подяки. Погляд заметався по передпокої за її спиною, чіпляючись за деталі. І раптом зупинився.
– Це що? – Він кивнув кудись униз. – Чиї черевики?!
Ольга не обернулася. Знала, що там – кросівки Олексія, сорок третій розмір, біля самої тумбочки.
– Не твоя справа.
– Як це не моя? – Михайло подався вперед, голос став різкішим. – Ми ще одружені, між іншим!
– До завтра, – Ольга схрестила руки на грудях. – Завтра останнє засідання. Розпишуться, печатку поставлять, і всі – ми вільні люди.
– Тобто, ти вже когось привела? В нашу квартиру?
– У мою квартиру!
– Та яка різниця! – Він майже кричав. – Ми ще офіційно…
– Олю, – пролунало з глибини коридору, – обід готовий. Допомогти розібратися із гостем?
Олексій з’явився з кухні – спокійний, у домашній футболці, з рушником через плече. Подивився на Михайла без ворожості, але й без особливих інтересів. Так дивляться на меблі.
Ольга хитнула головою:
– Не треба, я сама.
Олексій кивнув і пішов на кухню. Михайло провів його поглядом, потім повернувся до Ольги. Обличчя пішло червоними плямами.
– Швидко ти. Три місяці й вже новий мужик. Чим він кращий за мене, га?
Ольга помовчала, розглядаючи людину, з якою прожила п’ять років. Чужий. Зовсім чужий.
– Він любить мене, – сказала вона просто. – І показує це. Щодня. Справами, а не словами про душу у котлетах!
Михайло відкрив рота – але Ольга вже зачинила двері. Клацнув замок.
З кухні тягнуло чимось нестерпно смачним. На душі панував спокій та радісне почуття, – що все у неї буде добре…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
