– Давай-но, люба моя невісточка, порозуміємося відразу на березі. Напевно, ти знаєш, що я була проти вашого шлюбу.
– А чому тоді весілля наше допустили?
– Не хочу синові долю ламати, він тебе кохає, – Алевтина Львівна поставила кавову чашку на стіл, уважно подивилася на Людмилу, – не знаю за що, але любить, це видно. Але тепер ти житимеш у моєму домі та за моїми правилами.
– А можна дізнатися, за якими? І скільки їх цих правил? Якщо багато, я можу одразу не запам’ятати. Не в школі ж.
– Не намагайся мене вколоти, не вийде! Багато хто намагався. До речі, це одне з правил – не вступай зі мною в суперечки, не намагайся допекти або роздратувати, це теж марно.
– Я так можу відповісти, що мало не здасться. Ще – не надумай називати мене мамою, це вульгарно. У тебе є своя рідна матір, цього достатньо…
…Щойно стало зрозуміло, що їхні стосунки з Олегом перестають бути просто дружньою прихильністю, майбутній чоловік одразу Людмилу попередив:
– Свекруха у тебе буде не проста.
– Я вже зараз це зрозуміла, коли ми випадково зустрілися на Набережній. Так на мене подивилася, ніби коня на ринку оцінювала.
– Ну, подивилася, – це ще квіточки. Сама побачиш. Батько мій, зрештою, не витримав. Не просто із сім’ї пішов, на інший кінець країни поїхав.
– Може, й нам варто одразу кудись поїхати? Від гріха подалі…
– По-перше, я тебе люблю і захистити зумію. А по-друге, і вона мене дуже любить і на серйозний конфлікт із тобою не піде, бо шанує мій вибір. Просто важко буде спочатку. Сподіваюся, впораємось.
– А ми не можемо окремо жити? Я у вашому котеджі з домробітницею не дуже затишно почуваюся. Як Попелюшка, яка потрапила на чужий бал. Там перебувати обов’язково?
– Це було її єдиним проханням після того, як я розповів про наші з тобою стосунки. Вона, звичайно, людина залізна, але самотності боїться, та й вік…
***
Біографія Алевтини Львівни була прикладом чіткого дотримання поставленої мети. Відразу після закінчення престижного інституту з червоним дипломом вона швидко опинилася у структурах влади.
Потім доросла до обласної адміністрації і незабаром опинилася на посаді, як тут говорили, із можливостями ухвалення майже необмежених рішень. Але це стало межею її самоствердження.
Через кілька років вона несподівано для багатьох залишила престижну державну службу та очолила велике підприємство, ставши через деякий час, його головним акціонером і, зрештою, повновладним власником.
Тепер ось Людмила мала жити з цією фурією під одним дахом, але дівчина боятися не збиралася. Вона теж створювала свою кар’єру, навіть змогла після юридичного факультету влаштуватися у досить відому адвокатську контору.
Правда, поки особливо значущих справ їй не довіряли, доводилося, в основному, займатися побутовими конфліктами або дрібними справами.
Найчастіше – у ролі адвоката, який безплатно надається підсудним в обов’язковому порядку. Однак дівчина добре розуміла, що в цій професії авторитет завойовується роками, і була готова до цього.
Як була готова і до можливих конфліктів зі свекрухою. На шлюборозлучних процесах Людмила вже встигла надивитись всякого, так що здивувати її було важко.
Проте Алевтина Львівна зустріла невістку жорстко, але без причіпок. Власне кажучи, вона й у своєму котеджі з’являлася зазвичай тільки глибокого вечора, – бізнес, мабуть, поглинув її повністю.
А ось Олег працював редактором у видавництві технічної літератури й, в основному, брав тексти додому, де їх і вичитував у власному кабінеті, причому відірватися від цього заняття він, видно, міг у будь-який час.
Тож Людмилі цілком вистачало його суспільства, і довга відсутність свекрухи тільки тішила, особливо під час медового місяця.
Щоправда, перший маленький конфлікт зі свекрухою таки стався. Якось Алевтина Львівна вже зовсім до ночі затрималась у себе на підприємстві.
Людмила з Олегом пішли спати у свою спальню, не дочекавшись господині. Вранці за сніданком свекруха несподівано заявила:
– А що це з морського окуня ви мені вчора на вечерю залишили? Я, грішною справою, посварила Поліну за таку гидку страву, але хатня робітниця сказала, що до цього куховарства ніякого відношення не має.
– Чому гидку? – Зразу заступився за дружину Олег. – Мені здається, він у Люди дуже навіть вийшов.
– Не захищай дружину, – обірвала його мати, – це вона у нас усіх захищає. А морського окуня так не готують. Не беріться, люба, за те, чого не вмієте.
– Чому не вмію? – Образилася Людмила. – Я цю рибу часто вдома готувала. Усім подобалося.
– А мені – ні! – Поставила жорстку крапку свекруха. – І взагалі, для приготування їжі у нас є Поліна, я їй за це зарплату плачу. Кожен має займатися своєю справою, інакше бардак виходить.
– Але я дуже люблю готувати!
– Любити готувати та вміти це робити – поняття різні. Чого доброго, сина мені отруїш…
Людмила, подумала, що ось вони, пригоди попелюшки, таки починаються. Але більше розмови на цю тему не виникало, наче її й не було.
Мало того, за кілька днів Алевтина Львівна повернулася з роботи несподівано рано і завела начебто навіть довірчу розмову:
– У мене до вас ось яке прохання, люба. Говорять, ви адвокат непоганий, я справлялася. Є в мене гарна знайома, у якої син у біду потрапив.
– Так от, чи не могли б ви подивитися уважніше, в чому його звинувачують? Тепер його в слідчому ізоляторі тримають, а дитину треба б додому відпустити. Ну, і допомогти там, як ведеться, я додатково заплачу, якщо потрібно буде…
– А що там? Заборонені речовини?
– Боже борони! Хіба я буду свою невістку так підставляти? Там щось зі стільниковим зв’язком пов’язано, наскільки я знаю. Не хотілося б чужих людей в цю історію втягувати, А хлопчик хороший, безглуздий тільки.
Відмовитись було неможливо. Тим більше, що мама безглуздого хлопчика, якому, виявляється, нещодавно вже двадцять років стукнуло, швидко написала відповідну заяву в контору, і Людмила отримала одну з перших своїх персональних серйозних справ на судовому процесі.
Проте вже наступного дня з’ясувалося, що цей хлопчик-переросток звинувачувався в досить серйозному злочині.
У компанії друзів він примудрився темного вечора жорстоко відлупцювати перехожого і відібрати у нього мобільний телефон та портмоне з грошима.
Людмила вже сто разів пошкодувала, що взялася за цю справу, але угода уже була підписана. Та й прохання свекрухи треба було пошанувати.
До кінця наступного дня та знову з’явилася ще по світлому і вкрадливо поцікавилася:
– Як там хлопчик? Чи повернули його додому вже?
– Та ні. І навряд чи повернуть найближчими роками. Потерпілий там мало не в комі.
– І що? Почубилися хлопці, з ким не буває. Мабуть, цей потерпілий перший почав.
– І один на трьох не тверезих мурмил напав? Захищати-то я його, звичайно, буду, якщо так вийшло. Але синочок вашої знайомої – зовсім не ангел.
– Він вже притягувався за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Там стаття серйозна, між іншим. Хіба ви про це не знали?
– А яка різниця, чи знала я про це, чи ні? – Голос свекрухи вмить змінився, в ньому з’явилися металеві ноти.
– Я тебе про що просила? Щоб ти врятувала з біди сина моєї знайомої. А ти мені розповідаєш про статті свої. Що мало грошей тобі пообіцяли? То ти скажи, скільки потрібно.
– Не в грошах тут річ!
– Тоді в чому? А то я не знаю, що ви, плем’я адвокатське, за гроші рідну матір продасте? Чи ти така недолуга, що тільки за зарплату там працюєш?
– Та не повірю я в це, ви ж навіть карних злочинців звільнити готові та ангелами назвати, якщо вам ручку позолотити! А я тебе ще під своїм дахом пригріла…
На щастя, тут із черговою текою чужих технічних тестів пройшов із видавництва Олег. Відразу став на бік дружини, після чого Алевтина Львівна в ображених почуттях пішла до своєї кімнати.
А “хлопчика”, сина знайомої Алевтини Львівни, дуже скоро відправили до місць не настільки віддалених. І не на один рік.
Дуже довго свекруха через сина передавала невістці своє зневажливе фі. Мовляв, вона її про ласку просила, а негідниця що зробила?
Майже невинного за ґрати відправила. Ну нічого, час все на свої місця поставить. А якщо серйозно, так воно і є. Шляхи Господні не звідані, – кожен отримає за вчинки свої…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
