У Єгора Прохорова пішла із життя дружина. Так і не оговталася від появи останнього малюка. Тут би журитись і журитися, та п’ятеро діточок залишилося.
Старшому, Миколці, дев’ять. Іллюші – сім. Близнюкам Сашкові та Льоші – по чотири. А молодшій Оленці, донечці довгоочікуваної, лише три місяці… Ніколи сумувати, коли діти їсти просять. А як покладе всіх, пів ночі сидить на кухні, димить…
Спочатку Єгор сам, як міг, крутився. Ну, своячка приїжджала, допомогла трохи. Рідних у них більше не було.
Хотіла забрати Саньку з Льошкою, мовляв, тобі легше буде. Потім з опіки якось приходили двоє. Пропонували всіх дітей в інтернат віддати.
Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як жити потім. Важко, зрозуміло, а що робити? Ростуть вони потихеньку, от і виростуть.
Як міг, сам прав, прибирав, готував, у городі копався. У старших інколи й уроки перевірити встигав. З Оленкою найбільше клопоту було, й це зрозуміло.
Ну, тут уже й Микола з Іллюхою десь, та допоможуть. Та й сестра патронажна, Ніна Іванівна, часто приходила, дбала.
Якось вона пообіцяла Єгорові няньку прислати. Все ж таки важко чоловікові з немовлям. Мовляв, дівчина гарна, роботяща. У лікарні нянькою працює.
Своїх дітей, щоправда, немає, поки що не заміжня. А братів-сестер ростити допомагала, з великої родини вона, із сусіднього села.
Так і з’явилась у них у хаті Ганнуся. Не висока, міцна, кругловида, з не модною косою до пояса. І – мовчазна. Зайвого слова не скаже.
Та тільки все змінилося в хаті Прохорових. І хата заблищала – все відмила, відчистила. Одяг і дитячий, і Єгора перештопала, перепрала. І за Оленкою встигала доглянути, і наварити та насмажити.
У школі та в дитячому садку одразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою по білому, лікті не подерті.
Якось занедужала Оленка, затемпературила. Лікарка сказала, видужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поряд, сама жодного разу не лягла. Виходила дівчинку.
І непомітно якось, так і залишилася у будинку Єгора… Молодші вже мамою почали звати, скучили за ласкою материнською. А Ганна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…
Старші, Миколка з Іллюхою, спочатку ніяковіли, ніяк не називали. А потім просто Анею почали називати. Не няня там, не мама, – просто Аня. Щоб, значить, пам’ятати, що своя мамка у них була… Та й за віком вона їм у матері з натяжкою годилася.
Рідні дівчини проти були.
– Куди ти таку шкуру собі на шию вішаєш? Хлопців мало в селі?
– Хлопці є, – відповіла, – та я Єгора жалію…. І дітлахи звикли, що вже тепер шукати…
Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладко – бувало, що й нашкодять, почубляться. Єгор гнівався, за ремінь хапався.
А Ганна його смикала, мовляв, постривай, батьку, спершу розібратися треба… І посвариться, і пошкодує, бувало. Так, ніхто її Анею на селі вже й не кликав. А Ганною Василівною звали, поважали.
Миколка до цього року вже був одружений, первістка чекали. Жили молоді окремо, Микола на автобазі працював.
Та не останнім механізатором був, що не рік – то грамота, то премія, ось як. Ілля в місті інститут закінчував, ним Ганна особливо пишалася – інженером буде синок!
Санька з Льошкою навесні з армії повернулися, в технікум вступати задумали, тільки ось сперечалися – в який. Все разом робили – і пустували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.
Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ганни. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.
А Єгор уже вкотре думав, як добре йому Ніна Іванівна вибрала дружину…
Цього літа якось відчула Ганна, що щось не так з її організмом, щось негаразд. Вік не хворіла, а то раптом в очах потемніє, занудить…
Єгора з його тютюном стала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, а ні. Довелося таки до лікаря йти.
Додому повернулася тиха та задумлива. Від Єгорових питань відмахнулася – та нісенітниця, мовляв, все гаразд.
Тільки ввечері, коли всі заснули, покликала Єгора на ґанок.
– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, народ жувати треба…
Сказала і руками закрила обличчя, – сором, ото сором…
Єгор, просто здивувався від такої звістки. Стільки років не було дітей і – треба ж!
– Та який сором, мамо! – Аж недопалок свій відкинув. – Старші, геть, усі майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Ні-і, природа правильно все розставила! Значить, готуватимемося!
– Як дітям сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж це роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Гаразд. Сам скажу. Завтра й скажу, якраз усі зберуться.
І сказав, щойно за столом зібралися, так і сказав:
– Ну що, мої хороші діточки! Скоро у вас ще брат буде, або сестра. Ось так!
Ганна голову опустила, в тарілці ніби щось виглядала, почервоніла, аж до сліз.
Миколка, який з нагоди неділі з молодою дружиною у них гостював, тільки реготав.
– Чудово, мамо! Молодець! Ось разом із моєю і наро дите! Їм, дітлахам, удвох зручніше буде рости!
Санька теж зрадів:
– Давай мамо! Ще братика!
А Льошка заперечив:
– Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розпестили принцесу…
Оленка тільки зиркнула на Льошку.
– Розпестили… Ти, чи що, розпестив? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду в’язати, сукні купимо красиві! – Захлинулась захопленням.
– Сукні … Що вона тобі – лялька? – вступив у розмову Іллюша. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально сказав він.
– Виховаємо, – сказав Єгор. – Непогано, мабуть, вас виховали? Ось, так…
А Ганна все одно соромилася і прикривала живіт, що росте, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, начебто прохолодно їй.
Термін пройшов непомітно. Вже пораділи первістку Миколи, – хлопчик! Ілля поїхав доучуватися у свій інститут, канікули закінчилися. Санька з Льошкою теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму.
І в Оленки розпочався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то у школі, то у подружок. Вже й хлопчина якийсь її проводжати став із танців недільних.
Ганна не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Єгоре, – слабко покликала вона, – Єгоре, здається… почалося…
Зблід той, ногами в черевики відразу і не потрапив.
– Ти, постривай, мати, я зараз, зараз… Швидку давай! – гукнув Оленці. Та одразу зрозуміла, у двері вискочила.
За дві хвилини до будинку вдерлася.
– Мамо, зараз Толік відвезе тебе, машину в батька попросить, почекай!
– Толік, значить …, – подумала вона, і знову різкий біль схопив внизу живота …
– Ой, матінко! Та що ж це!
Через п’ять хвилин увійшов хлопчина, що проводжав Оленку.
– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Ганнусю, я з тобою…
Всю ніч Єгор сидів на ґанку районної лікарні та димів одну за одною. На ранок двері відчинилися, вийшла немолода нянечка.
– Сидиш, тату? Димиш? Тепер диміти рідше доведеться… Перший у тебе, чи що?
– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.
– У! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя красуня привела!
– Двійню? – Заїкаючись, перепитав Єгор.
– Хлопчик і дівчинка! Малий крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!
Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вони у нас ще полежать трохи. Діти вагу повинні набрати. Ти принеси, що треба. Тобі будь-яка жінка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою приголомшений Єгор.
На виписку вся родина зібралася. З такої нагоди й всі три студенти відпросилися із занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два скрутки, перев’язані один синьою стрічкою, інший – рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганна.
Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
– По двоє не зручно … Забув уже, як, – зніяковів і він теж.
– Давай, батю… Мені вже не вперше!
– Ой, яка гарненька! – Зазирнула в конверт Оленка. – Сестричка моя, красуне!
Вручивши няньці квіти та торт, як належить, розмовляючи про своє, всі рушили до шкільного автобуса – директор сільради виділив. Якщо така справа!
– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Микола.
А Ганна тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей вона, дасть Бог, виховає добрих…
Вона глянула у бік Єгора, який тримав на руках другий згорток. “Ми вихуємо, – поправила вона себе, – звичайно, ми …”
– Діти, – повернулася вона до них, – а назвемо їх як?
І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, або пов’язані з кимось.
А водій автобуса, дружок Єгора, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна ж вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш… Ось як в житті буває…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
