З чоловіком ми вже 18 років, з них офіційно одружені 16. У нас двоє дітей – 15 та 13 років.
Начебто все йшло як треба, як чоловік і батько він себе зарекомендував дуже добре. Купили квартиру та машину. І раптом я у соцмережі познайомилася з іншим, який живе за 2000 км від нашого міста. Спочатку спілкувалися в одній із груп, лайкали одне одного, і ось зафрендилися. Потім почали спілкуватися, і помчало.
Як ви зрозуміли, у нас почався бурхливий роман. Мій коханий із дружиною розлучився давно і живе один. Дорослий син живе окремо, а мої син та дочка ще школярі. Я вибила відрядження до його міста, ми зустрілися і ще більше полюбили одне одного.
Потім у мене бували відрядження до інших міст, і він туди приїжджав. Загалом протягом року ми разів 5 зустрічалися. І тепер він кличе мене заміж, хоча ще не знайомий з моїми дітьми.
А мене «мучать сумніви». По-перше, діти, безумовно, не зрадіють, якщо я їхнього рідного батька проміняю на чужого дядька. По-друге, не дуже мені й хочеться починати процес розлучення і ділити майно.
По-третє, улюблена квартира маленька, і ми там із моїми двома дітьми не помістимося. По-четверте, родичі та друзі мене не зрозуміють, визнають за божевільну. Не кажучи про те, що у мене дві вищі освіти, а мій коханий — простий робітник. Коротше головою розумію, а серце не слухається.
Вже рік минув після нашого віртуального знайомства, а почуття так і не охолонули. Прямо наслання якесь! Нам по 47 років з коханим, а почуття як у юності. Як впоратися з цим?
Адже я розумію, що від добра, добра не шукають. Чоловік ні про що не здогадується, тому що я нічим не видаю себе. А наше з коханим листування відразу ж видаляю.
Що вибрати, сім’ю? Здоровий глузд кричить, що так. А так хочеться кохати і бути коханою. Тим більше, що з чоловіком ми одружилися не стільки за коханням, скільки за дружбою, а вік підходив до 30 в обох.
