“І що він так дивиться”, – думала Віра, – може неправильно щось роблю, – її рухи сповільнилися, пакет не вдавалося відкрити. А чоловік усе дивився на неї, не відриваючись.
Вона опустила очі та намагалася зосередитись на звичних діях. Хоч і нещодавно продавцем працює, а помилок намагається не допускати, уважність притаманна їй.
І все ж таки знову довелося глянути на нього, зустрітися з теплотою карих очей. Синя куртка була розстебнута, каптур відкинуто назад, волосся русяве, а може навіть з сивиною, — вона не зрозуміла.
– Із вас шість десять вісім гривень.
Він ніби прийшов до тями, злегка ляснув себе по кишені, намацуючи гроші, вийняв стогривневу купюру і подав продавцю.
Вона почала відраховувати здачу, як раптом почула зовсім несподіване для їхньої маленької селищної крамниці, куди міських не часто заносить. А цей кароокий, явно міський, — так вирішила Віра. І тому, що немає таких у селищі та по одягу скидається на міського. Хоча, може, й з району.
Віра не встигла схаменутися, як була відповідь:
– Решту не треба, — сказав покупець з усмішкою. Усміхався він якось скромно, ледве вловимо, але Вірі здалося по-доброму.
– Як це не треба? — Жінка розгублено дивилася на незнайомця. — Ось ваша решта, візьміть.
– Ні, що ви, решту не треба, – він знову повторив також з усмішкою.
– Чому ж не треба? Не належить так, ми ж не в ресторані… та й взагалі, не треба мені…
Тепер він зрозумів її збентеження і відмову, очима пробіг по продуктових полицях, з солодощами було скромно, переважно карамель. Але якимось дивом завезли напередодні шоколадні цукерки. Він радісно вказав на них: цукерок ось цих шоколадних.
– Скільки?
– Кілограм. — Він вже прийняв належну йому решту, бо Віра категорично відмовилася її брати.
– Сто п’ятдесят гривень.
Чоловік додав до здачі ще суму та віддав продавцю. А потім підсунув до неї пакет із цукерками та сказав:
– Це вам.
– Віра зніяковіла ще більше. Цукерки, отак, у магазині, їй ніхто не дарував, до того ж такі дорогі. Вона й сама хотіла позичати гроші та купити сину, та й сама любила ці цукерки.
– Беріть, беріть! Це вам! — Він вже наполегливо пропонував.
Пакет залишився на прилавку, а чоловік вийшов. Магазин здався абсолютно пустим без нього. Вона дивилася на важкий кульок, не знаючи, що думати. Не могла зрозуміти, чим заслужила на такий подарунок.
Увійшла тітка Зоя, знайома мами.
– Доброго дня, Віро. Мені б цукру, сірників, хліба.
Віра швидко прибрала пакет із цукерками під прилавок, чомусь засоромилася.
– Гаразд, тітка Зоя, хліб свіжий, уранці привезли.
Віра крутилася спритно, розмовляючи між собою з покупницею.
Увечері вона захопила цукерки та, зачинивши крамницю, пішла додому. Назустріч трапилася Тамара – напарниця. Гарна вона, балакуча, сердечна… з Вірою майже подружки.
Насамперед Віра розповіла їй про шоколадні цукерки, які тільки но доставили, народ швидко розбирає, щоправда, дорогі вони. І тут Віра не втрималася та розповіла про дивного покупця.
– Що так і сказав: “Решту не треба”?
– Так і сказав. А потім купив на ці гроші, і ще навіть додав, цукерки й мені залишив. Не знаю що думати.
– А хто він? З наших?
– Ні, вперше його тут бачу, мабуть, відряджений якийсь заїжджав, може в контору, може мимо.
– Ех, Вірко, випитати треба було, а ти змовчала, — Тамара навіть розгнівалася, так вже цікавість розігралась.
На зміні Тамара завжди яскраво нафарбована, пишну, майже білу копицю волосся прикрашала біла шпилька. Віра проти неї майже непомітна.
Темно-русяве волосся природного кольору гладко прибрано назад, приємні риси обличчя, але без косметики, — звикла якось до свого вигляду. Красунею себе не вважала, та ще після розлучення і зовсім настрій не дуже.
Єдина радість — десятирічний син Валерка, котрому й вирішила присвятити все життя. Хлопчик славний, тільки не вистачало йому батька. Рідний батько недолугим виявився.
Тамара плавно рухалася за прилавком, неквапом подавала продукти, — до обіду в магазині стало порожньо. Вона присіла на стілець і, спершись на прилавок, з нудним виглядом почала дивитися у вікно.
Вона одразу зрозуміла, що це той самий незнайомець у синій куртці, — на вулиці майже зима, одягнений за погодою. Згадала, як Віра розповіла про нього і вже не сумнівалася, що це щедрий покупець.
Вона підвелась, розтягнула усмішку та вигнулась як струна.
Незнайомець завмер біля дверей, не наважуючись пройти. Але коли вже зайшов, попрямував до прилавка. Взяв по дрібниці, простяг купюру.
Тамара посміхаючись подала товар і так само з усмішкою дивилася на нього. Покупець мовчки дивився на неї, на обличчі з’явилася легка посмішка.
Тамара грайливо поправила зачіску.
– Може, щось ще? — спитала вона, помітивши, що незнайомець не йде.
– Ні, дякую. – Він продовжував стояти. Потім тактовно кашлянув, ніби голос трохи застуджений і обережно нагадав:
– А решту?
Посмішка у Тамари зникла. Вона відрахувала решту та подала покупцю. Коли двері за ним зачинилися, захвилювалися, невже помилилися.
– Це він, — сказала Віра, коли Тамара поділилася про зустріч із незнайомцем, який приходив до крамниці. Тільки Тамара промовчала, що хотіла решту притримати, та покупець нагадав їй.
– Ти ось решту взяла, – почала Тамара.
– Не брала решту, — злякано відповіла Віра.
– Ну, не решту, зате цукерками взяла, — продовжувала Тома, — а це міг бути хтось із перевіркою, зайшов і заловив тебе на слабкості характеру.
Віру обдало жаром від припущення.
– Не може бути такого. Перевірки зазвичай, якщо є розкрадання товару. А яке в мене розкрадання… немає розкрадання.
– Ну, а що ж він тоді решту не взяв.
– Взяв решту! Просто цукерок на неї купив.
– Ну, значить, ти цукерками взяла.
– Та я не брала, сам віддав, залишив на прилавку і пішов, сказав, подарунок мені.
Додому Віра прийшла засмучена, — вся ця історія була незрозумілою, хвилюючою і навіть трохи страшною. Вона також ходила на роботу, але серед покупців незнайомець більше не з’являвся.
За два тижні він з’явився в магазині. Зайняв чергу і дивився на продавця, намагаючись приховати посмішку. На його щастя за ним ніхто не зайняв чергу.
– Доброго дня, Віро! Велику помилку зробив минулого разу, не познайомився… зате тепер надолужимо.
– Та що це таке? – Не витримала жінка. — Як з’являєтеся, то самі загадки.
– Ну, вибачте, треба було відразу сказати.
– Приїжджав на роботу влаштовуватись, покликали мене сюди, а мені що, я тепер людина вільна. Отож я майстер, от і подумав, чому б ні. Ліс люблю, селище у вас хороше…
– Ох і заплутали ви мене тоді, прямо загадка була: то решту не бере, то цукерки дорогі купуєте, що хочеш, то й думай.
– Так і я весь час думав. Думав, може заміжня, може в принципі в стосунках… Ні, ти не думай, я не жартома, я серйозно… В тебе тепер буде час познайомитися зі мною.
– Як вас звати?
– Володя.
– А я Віра, живу із сином, десять років йому.
– А моєму дванадцять, гарний хлопець росте, з сином я, як кажуть, не розлучався…
Віра посміхнулася:
– Ну, а брати щось будете, Володю?
– Шоколадні цукерки є?
– Ні, цукерки одразу розібрали, вони у нас рідко з’являються.
Він глянув на полиці, побачив коробку фігурного печива.
– Дай мені її.
– Ну що ж, знову подарунок…
– Бери, бери, я з наміром дарую: від мене печиво, від тебе чай.
– Гаразд, якось покличу на чай.
– Ні, я не нав’язуюсь… та все ж…
– Покличу, обов’язково покличу.
Через рік Віра з Володею, приїхали у справах в місто, завантажившись покупками, згадали, що не забрали решту, незначну суму. Вже сіли в машину, переглянулись і обидва розсміялися, сказавши водночас:
– Решту не треба!
Відразу згадали знайомство, зніяковілість і незручність, хоч і були цілком дорослими людьми. І з таким же смішним настроєм вирушили додому.
