– Боря, ти куди зібрався? – запитала Ольга, не перестаючи колихати на руках дитину, яка ніяк не заспокоювалася.
– Олю, ти вибач, – чоловік опустив валізу на підлогу, й відвів погляд. – Я збирався потім тобі подзвонити.
– Чого подзвонити? – перекрикуючи сина, здивовано вигукнула дружина. – То що, сказати не можеш? У відрядження знову надіслали?
– Ну… на кшталт того. Гаразд, чого тепер приховувати! – він набрався хоробрості, й на одному подиху випалив: – Іду я від тебе до іншої жінки! Кохання у мене, так би мовити!
– Як це? – Ольга поклала сина, що не переставав кричати, в ліжечко, і підійшла впритул до чоловіка. – Це жарт у тебе такий?
– Ти зрозумій, я людина творча, мені для життя умови нормальні потрібні. А що тут? Суцільне нервування! Пашка цілодобово волає, спасу ніякого немає.
– Борис, – Ольга уперлася кулаками в боки, готова вчепитися в кучері коханого чоловіка, – а чи не ти цілий рік мене вмовляв сина тобі подарувати? Радуйся, тепер ти маєш спадкоємця!
– Звідки я знав, що в мого сина така недолуга мати виявиться? В інших матерів чомусь діти спокійні, і вдень сплять, і вночі. А якщо ти не можеш з єдиною дитиною впоратися, то мені така дружина не потрібна!
– Ах ти, паразит такий! – Ольга вчепилася в шевелюру чоловіка, видираючи звідти жмути. – Я тобі покажу недолугу! І коханці твоїй теж косми повисмикую!
Борис, насилу відірвавши чіпкі пальці від своєї голови, вискочив із квартири, забувши про валізу. Ольга відчинила кухонне вікно і, розкривши валізу, висипала всі речі надвір.
– Забирай свій мотлох, і щоб духу твого тут більше не було, – переважившись через підвіконня, кричала вона, спостерігаючи, як чоловік збирає штани та сорочки з асфальту, а білизну знімає з колючих кущів шипшини.
Борис не з’являвся вже цілий місяць. Не думала Ольга, що піде законний чоловік безповоротно, залишивши її одну з тримісячним Павлом.
Раніше хоч у крамницю вона могла збігати, залишивши сина під опікою чоловіка. Правда потім доводилося цілу годину його ниття вислуховувати, що завантажила вона його роботою по вуха.
Але, якась, а все-таки допомога була. Ольга навіть хотіла купити квиток, і до матері виїхати в інший кінець країни, але та категорично заборонила їй з’являтися на своєму порозі.
– Я тебе виховала, тепер дай мені пожити для себе, – суворо вимовляла Тетяна Петрівна дочці. – Квартиру я тобі залишила, от і живи самостійно. А в мене молодий чоловік, мені суперниця в хаті не потрібна.
– Мамо, а робити мені що тепер? – Розплакалася Ольга. – Я ж сама не впораюся.
– Не вмієш жити самостійно, то чоловіка назад повертай!
– Як я його поверну? Він напередодні приходив, щоб гроші на Пашку дати, то я його стусанами зі сходів спустила. Покотився до своєї нової дівки колобком понівеченим.
– Що, й грошей у нього не взяла?
– Як би не так! Взяла! Щоправда, там зовсім копійки були, але ж не загинатись нам з голоду.
– У кого ти така недолуга? – сплеснула руками мати. – Ти знаєш, як у наш час важко мужика вільного знайти?
– Не вберегла мужика, тепер лікті кусаєш. Звісно, Борис не просто так від тебе втік. Як можна з такою безглуздою дружиною жити?
– У суперниці твоєї йому, мабуть, тиша та спокій. І нагодований і випраний чоловік. А що в тебе? Одні причіпки та вимоги. Ще й руки розпускаєш.
– Мамо, я ж нічого не встигаю. Пашка кричить, не замовкаючи.
– Голодний, от і кричить. Ти його манною кашею годуй, тоді буде спокійний. Он у мене теж молока мало було, ти кричала, поки моя свекруха тебе хлібом пожованим не нагодувала.
– Пожує бувало, в марлечку загорне, і тобі в рота суне. Ти й лежиш задоволена, цмокаєш. Ось і Павлуша кричати перестане, коли ситий буде. Тоді й Борис, дивишся, повернеться.
– А чого йому повертатися, коли у коханки йому набагато краще живеться, ніж зі мною.
– Хитрішою, дочко, треба бути. Він коли аліменти наступного разу принесе, ти не скандаль, а ласкавими словами зустрінь, та стіл для нього накрий.
– Ага, мені аліментів, що Боря приніс, тільки на хліб і вистачить. Чим я його пригощатиму?
– Чи не жінка ти? Пометушись, на роботу сама влаштуйся.
– Куди я з дитиною піду?
– А ти подумай, мізками ворухнули. Можеш сходи ночами підлогу помити, або двір підмести, поки дитина у візку спить.
Промикалася Ольга на самоті ще деякий час, і зовсім туга її здолала. Нікому голову на плече покласти, нема з ким словом перемовитися.
Влаштувалася вона під’їзди мити, доки ситий синок спить. А сама так і думає, як Бориса в лоно сім’ї повернути. Стала вона за порадою матері стіл до його приходу накривати.
А тому така гостинність так сподобалася, що почав він частіше до дружини заглядати. Прийде, нібито на сина подивитись, а сам так носом повітря і втягує: чим таким смачним з кухні пахне.
Потім зовсім припинив поспішати до співмешканки повертатися. Ні-ні, та й у спальню його дружина затягне, теж не ликом шита, швидко зрозуміла, що незабаром один із мужичків, яких і так на всіх панянок не вистачає, покине її самотнє ложе.
Взялася вона теж різносоли готувати, та залицятися до дефіцитного чоловіка. Добре зажилося Борису. Усюди його годують, облизують, так би мовити, з ніг до голови.
Ось він на два будинки й зажив приспівуючи, а роботу зовсім закинув. Не личить такому таланту на будь-що розмінюватися.
Співмешканка побилася-побилася за ексклюзивну увагу підстаркуватого красеня, та й виставила його геть зі свого будинку. Дуже дорого їй такий скарб почав обходитись, не по кишені.
Повернувся Борис зі своєю старою валізкою до рідної родини. Пузо відростив таке, що у штани не вміщається.
Лежить на дивані цілими днями, пультом від телевізора грається. Вже доріжку на підлозі протоптав: від дивана до кухні, від кухні до вбиральні, від вбиральні, назад до диванчика.
А Ольга ще й на другу роботу влаштувалася, коли синочка в садочок відправила. Якось треба Борю годувати, поки той у творчій кризі перебуває.
Талановиті люди, вони такі! Їм для натхнення умови мають створювати. А то раптом ненароком знову якась хижа суперниця на обрії з’явиться. Доведеться знову за неземне кохання боротися…
