Вся вулиця Зарічна знала, що Марія Петрівна – щаслива жінка. Син, Ігор, – велика шишка у столиці, бізнесмен.
Кожні пів року підкочує до її скромної хвіртки на новому, блискучому автомобілі, від блиску якого сліпнуть очі й замовкають на півслові пліткарки біля криниці.
– Ну, Петрівно, твій знову на новій машині! – сусідка Валя, жінка огрядна й допитлива, як сорока, переважилася через паркан.
Її погляд вп’явся у величезний чорний «джип», що стояв біля будинку Марії, неначе інопланетний корабель посеред сільської вулиці. – Виблискує, аж очам боляче!
Марія Петрівна, поправляючи сивий, неслухняний локон, що вибився з-під старенької хустки, видавила з себе слабку, вимучену посмішку.
– Приїхав, Валю, приїхав. Справи в нього, каже, в гору йдуть.
– Щаслива ти, Маріє! – зітхнула Валя з такою відвертою заздрістю, що її слова можна було помацати руками. – Син бізнесмен, у Києві живе.
– Мабуть, грошей тобі повну сумку привіз, подарунків заморських, ікри червоної та баликів. А мої… Один квасить безпробудно, інший із заводу не вилазить за копійки, які й рахувати соромно.
Марія Петрівна лише кивнула, не в змозі вимовити жодного слова, і поспішила зникнути в хаті. Їй не хотілося, щоб сусідка побачила, як по-зрадницькому тремтять її руки і як вологою застилає очі.
Вся вулиця була впевнена, що Марія живе, як у Христа за пазухою. Син Ігор – гордість школи, золотий медаліст, про якого досі розповідала вчителька математики. Тепер він столичний бізнесмен, і будинок його матері, мабуть, повна чаша.
Ніхто не знав, що в холодильнику у Марії Петрівни вже тиждень як миша зашморгнулася, а з їжі — лише пів хлібини почерствілого хліба та почата банка торішнього варення.
Ніхто не знав, що ліків проти тиску вона не купувала вже другий місяць, розтягуючи останню пачку, щоб вистачило грошей на оплату газу.
І точно ніхто не здогадувався, що під подушкою в неї лежить лист з попередженням про відключення електрики за несплату.
Марія зачинила за собою двері. У хаті пахло вогкістю, старістю та самотністю. Вона пройшла на кухню і сіла на табуретку, обхопивши себе руками.
Зовні долинав самовдоволений голос Ігоря, який щось розповідав сусідам, які збіглися на шум двигуна, а вона дивилася на порожній стіл і згадувала.
Згадувала, як тридцять років тому, коли чоловіка не стало, вона залишилася одна з десятирічним Ігорком. Працювала на двох роботах: вдень на пошті, а ввечері мила підлогу в школі та в сільраді.
Все для нього, для синочка. Щоб у нього були найкращі зошити, щоб він не ходив в недоносках, щоб оплатити репетиторів з англійської та математики.
– Ти маєш вибитися в люди, синку, не животіти в цій дірі, як ми з батьком, – шепотіла вона йому, перевіряючи уроки.
Він вибився. Став людиною з великим гаманцем і крихітною душею.
Двері відчинилися, і до будинку увійшов Ігор. Він приніс із собою запах дорогого парфуму та морозу. Не знімаючи кашемірового пальта, що коштувало більше, ніж вся обстановка в будинку, він сів за стіл і гидливо оглянув стару клейонку з вицвілими ромашками.
– Ну, мамо, розповідай. Як тут твоє життя? – він дістав смартфон останньої моделі, екран якого спалахнув яскравіше, ніж єдина лампочка під стелею, і почав щось швидко друкувати, навіть не дивлячись на неї.
– Та потихеньку, синку. Ось ноги тільки болять до негоди, ломить так, що спати не можу. І дах у сінях потік, шифер би поміняти…
– Відро підставляю, та сенс, – голос її звучав тихо і винно, ніби вона просила не про допомогу, а про милостиню.
– Знову ти за своє, – Ігор скривився, з досадою відкладаючи телефон. – Вічно в тебе проблеми. То дах, то паркан, то серце.
– Ти знаєш, скільки зараз будматеріали коштують? А робота? У мене кожна гривня в обігу, я розширююсь, нову філію відкриваю. Не до твоїх дахів мені.
Він підвівся, пройшов до передпокою, де залишив свої речі, і повернувся з об’ємним пластиковим пакетом із дорогого супермаркету.
– На ось, гостинців тобі привіз. А то скажеш знову, що син із порожніми руками приїжджає.
Серце Марії Петрівни зрадливо здригнулося від надії. Може, хоч крупи привіз, чи масла вершкового, цукру? Вона тремтячими руками взяла пакет. Він був підозріло легким.
Усередині лежали три пачки найдешевшого чаю з позначкою «Акція», банка шпрот із пом’ятим боком та великий пакет пряників. Прозора упаковка була надірвана, а самі пряники виглядали так, наче пережили блокаду.
Марія Петрівна дістала їх. Вони були кам’яними на дотик. На боках деяких виднілися не просто білі, а відверто зеленувато-пухнасті плями плісняви.
– Ігорьку… – тихо, майже пошепки сказала вона, підводячи на сина повні сліз очі. – Вони ж… зіпсовані. З пліснявою.
– Де? – Ігор навіть не зніяковів. Він узяв один пряник, покрутив у руках і пальцями збив найбільшу пляму плісняви. – А це… Мамо, ну ти що, як маленька? Обріж ножем і все! Тісто ж нормальне, солодке.
– Це я у нас на складі забрав, списували партію. Термін придатності вчора вийшов, та й що? Не викидати ж продукт. Пенсіонерам взагалі корисно менше свіжого їсти, шлунок уже не той. Міцніше будете.
Марія Петрівна завмерла. У вухах зашуміло, а кухня попливла перед очима. Син, її єдиний, улюблений син, який приїхав на машині вартістю три такі будинки, як у неї, привіз матері списані, запліснявілі пряники, які йому було шкода викинути в сміттєвий бак! Він зекономив на утилізації.
– Дякую, синку, – видавила вона. Горло перехопило спазмом, і вона боялася розплакатися прямо перед ним.
– Ти давай, чай став. Тільки не кип’яти довго, газ нині дорогий, – діловито наставляв Ігор, сідаючи назад за стіл. – До речі, я чого приїхав. Документи на будинок де лежать?
– Навіщо? – Марія Петрівна притиснула пакет із пряниками до грудей, наче це був щит, здатний захистити її від наступного потрясіння.
– Треба переоформити. Ти вже стара, мало що. Забудеш, загубиш, або шахраї якісь обдурять, зараз їх повно.
– Оформимо на мене дарчу, так надійніше буде. Для твого ж добра намагаюся. Я вже й нотаріуса в райцентрі попередив, що завтра з ранку приїдемо.
У цей момент у двері постукали. То була Валя. Не дочекавшись відповіді, вона просунула голову у щілину.
– Маріє, я тобі яєчок домашніх принесла, мої курочки рознеслися… Ой, Ігорю Володимировичу! Здрастуйте! – защебетала сусідка, жадібно стріляючи очима по столу, шукаючи столичних делікатесів. – Чай п’єте? З частуваннями столичними?
Ігор швидко накрив долонею телефон:
– Здрастуйте, тітко Валю. Та ось матір пригощаю. Пряники особливі. Експортний варіант.
Марія Петрівна швидким, судомним рухом сховала пакет із ганебними «гостинцями» під стіл, на коліна. Їй було нестерпно соромно. Не за свою бідність. За нього.
Вночі Марія Петрівна не спала. Вона лежала на своєму продавленому ліжку і слухала, як за тонкою стінкою з фанери богатирським хропінням заливається її «успішний» син.
Згадала минулий його приїзд пів року тому. Тоді в неї нестерпно болів зуб. Вона попросила дві тисячі на стоматолога.
– Мамо, ну куди тобі зуби лікувати? – щиро здивувався Ігор. — Видали та й годі. Безплатно ж виривають. Тобі ж не на подіум виходити, посмішку демонструвати.
Тоді вона промовчала. Пішла до місцевого фельдшера, і та, зробивши укол новокаїну, вирвала хворий зуб плоскогубцями.
А тепер ось – пряники з пліснявою та дарчою на будинок. Будинок, який вони будували разом із чоловіком, у який вклали все своє життя.
Вранці, поки Ігор ще спав, вона тихо вдягнулась і пішла на цвинтар. Могила чоловіка, заросла травою, зустріла її тишею. Марія Петрівна опустилася на лаву, виправила фотографію на пам’ятнику.
– Що ж я не так зробила, Петре? – прошепотіла вона, дивлячись на усміхнене обличчя чоловіка. – Де я його проґавила? Він же наш син…
– А дивиться на мене, як на річ. Як на прикру перешкоду. Будинок йому подавай. А навіщо? Щоб продати та вкласти у свій «бізнес»? А куди мене? У будинок для людей похилого віку?
Вона довго сиділа, розповідаючи чоловікові про своє життя, про плісняву на пряниках, про холод у синових очах.
І поки вона говорила, у її душі щось змінювалося. Страх і образа поступалися місцем холодній, дзвінкій рішучості. Вона встала, витерла сльози й пішла твердим кроком додому.
Коли Ігор прокинувся, на столі стояли оладки. Пишні, гарячі.
– О, сніданок. Нормально, – буркнув він, набиваючи рота. – Ну що, мамо, збирайся. Поїдемо до нотаріуса. Час – гроші.
Марія Петрівна сіла навпроти. Вона не торкнулася їжі.
– Я не поїду, Ігорю.
Син перестав жувати.
– У сенсі не поїдеш? Ти чого починаєш, мамо? Я ж пояснив – це формальність. Для твоєї ж безпеки.
– Я не перепишу на тебе хату. Цей будинок – усе, що я маю. І я не віддам його!
Ігор почервонів. Злість спотворила його випещене обличчя, зробивши його потворним і чужим.
– Ах, ось ти як заговорила? Пряники їй, значить, не сподобалися! Та ти знаєш, скільки я орю, щоб жити так, як я живу?
– Я заощаджую тобі на гостинці, а ти ніс повертаєш? Горда стала на старість років? Ну і сиди у своїй розвалюсі! Згниє вона разом із тобою!
Він підвівся, схопив своє дороге пальто.
– Ноги моєї тут більше не буде! Зрозуміла? І грошей не чекай! Ні гривні! Подивимося, як ти заспіваєш за місяць на свою пенсію жебрачу!
Стукнули вхідні двері. Заревів двигун. «Джип» рвонув з місця, обдавши брудом із калюжі свіжопофарбований палісадник.
Сусідка Валя, що чергувала біля вікна, вибігла надвір:
– Маріє, чого це він? Як ошпарений! Навіть не попрощався? Сталося що?
Марія Петрівна стояла на ґанку, дивлячись на пил, що осідав. Вперше за багато років їй стало легко дихати.
– Сталося, Валю. Прозріла я.
Минув рік. Для Марії Петрівни це був тяжкий рік, але чесний. Вона знайшла в райцентрі молоду дівчину-юриста, яка, вислухавши її історію, перейнялася та допомогла за символічну плату виписати Ігоря з будинку через суд, як «що втратив право користування».
Потім вона продала частину великого городу сусідам, котрі давно просили землю під будівництво гаража. На ці гроші полагодила дах, вставила нові пластикові вікна та провела в будинок воду.
А потім у селі з’явилася родина переміщених осіб – чоловік, дружина та двоє дітлахів. Вони шукали будинок, щоб осісти.
Дім Марії Петрівни сподобався їм, і вони запропонували за нього хорошу ціну. Марія довго думала, а згодом погодилася. Вона зрозуміла, що їй цей великий будинок уже не потрібен.
У день угоди, отримавши на руки значну суму, вона сиділа на лавці біля свого колишнього будинку і плакала. Але то були сльози не горя, а визволення.
А ось в Ігоря життя зробило крутий віраж. Спершу була велика податкова перевірка. Хтось із конкурентів «стукнув», і всі рахунки його фірми заморозили.
Потім молода дружина, яка звикла до курортів та діамантів, зрозуміла, що золотий струмок вичерпався, і подала на розлучення, відсудивши квартиру в центрі й той самий чорний джип.
Ігор залишився з величезними боргами, в орендованій однокімнатній на околиці Києва, працюючи звичайним менеджером із продажу.
– Нічого, – думав він, сидячи над склянкою дешевого напою. – У мене є актив. Материнський будинок. Місце там хороше, поряд річка, зараз кияни землю скуповують під дачі. Продам, борги роздам, розкручуся заново.
Він був впевнений, що мати побурчить, але вибачить. Вона завжди прощала. Куди вона подінеться? Він же син. Кров рідна.
Ігор приїхав не на джипі, а на скрипучій ранковій електричці, потім ще йшов пішки від станції три кілометри. Дорогі туфлі, що колись коштували, як дві материнські пенсії, покрилися товстим шаром сільського пилу.
Він підійшов до рідного дому та завмер. Паркан був новим – високий, із міцного профнастилу замість старого штахетника. Дах сяяв новою металочерепицею. На подвір’ї грали діти, а з труби йшов дим.
– Нічого собі, – посміхнувся Ігор. – Мабуть, бабка таки заначку мала. Тим краще, дорожче продам.
Він штовхнув хвіртку. Зачинено. Натиснув кнопку дзвінка. З хати вийшов незнайомий мужик – міцний, років сорока.
– Тобі чого, мужик? – спитав він неприязно.
Ігор здивувався:
– Ти хто такий? Де Марія Петрівна? Я її син.
Чоловік сплюнув у траву:
– А, син… Той самий, із пряниками? Чули, чули. Все село в курсі твоїх «гостинців».
Ігор відчув, як холодок пробіг по спині:
– Де мати? – гаркнув він, намагаючись повернути собі колишню владу.
– Нема тут твоєї матері. І будинок цей не її.
– Як немає? Пішла із життя? – усередині в Ігоря тьохнуло, але не від горя, а від страху втратити останнє.
– Тіпун тобі на язик. Живіше за всіх живих. Продала вона будинок. Пів року тому. Мені продала. Ми з родиною господарство завели, курей, козу.
Ноги Ігоря підкосилися:
– Продала? Як… Вона не могла! Без моєї згоди! Я був зареєстрований!
– Виписала вона тебе. Через суд. Все згідно із законом. Тож іди, синку, звідки прийшов. Немає тут твого нічого.
Ігор схопився за паркан, щоб не впасти. Остання надія, останнє рятувальне коло випливало з рук.
– А гроші? Де гроші? Вона ж стара, куди вона їх подіне?
– А гроші, – посміхнувся мужик, – Марія Петрівна в справу пустила. На себе. У пансіонаті вона живе. “Срібний бір” називається. Говорять, краще, ніж у Туреччині на курорті…
– Ви до кого? – сувора медсестра на рецепції приватного пансіонату для людей похилого віку «Срібний бір» зміряла Ігоря підозрілим поглядом.
– До Петрової Марії. Я син.
Він знайшов її у зимовому саду. Марія Петрівна сиділа в зручному плетеному кріслі, вкрита м’яким кашеміровим пледом і читала книгу. Вона виглядала приголомшливо.
Зникла та забитість і вічний страх в очах. Обличчя посвіжішало, сивина була акуратно покладена в стильну зачіску. На ній був гарний в’язаний кардиган. Вона виглядала не просто доглянутою – вона виглядала щасливою.
– Мамо… – хрипко покликав Ігор.
Вона підвела очі. Погляд був спокійний, ясний. Ні радості, ні гніву. Просто впізнання.
– Здрастуй, Ігорю.
Він звалився навколішки біля її крісла. Цього разу сльози були справжніми – сльози розпачу, безсилля та всепоглинальної жалості до себе.
– Мамо, мені погано. Мене всі зрадили. Дружина пішла, бізнес звалився. Мені жити нема де. Я думав, я повернусь додому, а там… чужі люди.
– Мамо, у тебе ж залишилися гроші з продажу? Допоможи. Я стану на ноги, я все тобі поверну! Слово честі!
Марія Петрівна довго дивилася на нього. Їй було шкода його. Але це був жаль лікаря до безнадійного пацієнта.
– Устань, Ігорю. Не ганьбись.
Вона взяла зі столика вазу. У ній лежали свіжі, ароматні, вкриті білою глазур’ю пряники.
– Грошей немає, синку. Я сплатила своє проживання тут на п’ять років наперед. Купила найкращий номер, усі процедури, масажі, лікарі.
– Вирішила пожити, як людина. Їсти свіже, спати у теплі, гуляти серед сосен. Ти мене добре навчив – гроші треба вкладати. Ось я й вклала. У себе.
– А як же я? – заволав Ігор. – Я ж твій син! Ти мусиш мені допомогти!
– Я нікому нічого не винна, – жорстко перервала вона. Голос її задзвенів сталлю, якої він ніколи в ній не чув. – Я свій обов’язок віддала. Виростила, вивчила, на ноги поставила.
– А те, що ти на цих ногах стояти не навчився і душу свою дідьку продав – то це вже не моя вина. Це твій вибір!
Вона простягла йому один пряник із вази.
– Візьми. Свіжий. Їж, не обрізай. А грошей… У пенсіонерів гроші звідки? Нам, старим, гроші не потрібні, ти ж сам казав. Ми й так обійдемось.
Марія Петрівна натиснула кнопку виклику персоналу, яка була прикріплена до її крісла.
– Сестричко, проведіть, будь ласка, мого відвідувача. Він уже йде.
Ігор стояв біля масивних кованих воріт пансіонату, стискаючи в руці м’який пряник, що пахнув медом і корицею. Осінній вітер кидав йому в обличчя сухе листя.
Він був один. Цілком один у цьому величезному, холодному світі, де за все треба платити. І де бумеранг, який він так легко запустив колись своєю байдужістю, нарешті повернувся, вдаривши його з такою силою, що встояти на ногах було вже не можливо…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!
