Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця.
— Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом.
Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене.
— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я.
Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування.
— Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою.
Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу його матері, дванадцять років намагалася стати для цієї сім’ї своєю. І ось підсумок — мені не знайшлося місця за столом на сімдесятиріччі свекрухи.
— Може, Олена посидить на кухні? — запропонувала зовиця Ірина, і в її голосі я почула ледь приховане знущання. — Там якраз є табуретка.
На кухні. Як прислуга. Як людина другого сорту.
Я мовчки розвернулася і пішла до виходу, стискаючи букет так сильно, що шипи троянд впилися в долоні крізь папір. За спиною пролунав сміх — хтось розповідав анекдот. Ніхто не покликав мене, ніхто не спробував зупинити.
У коридорі ресторану я кинула букет в урну й дістала телефон. Руки тремтіли, коли я викликала таксі.
— Куди поїдемо? — запитав водій, коли я сіла в машину.
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Просто їдьте. Куди-небудь.
Ми їхали нічним містом, і я дивилася у вікно на вогні вітрин, на рідкісних перехожих, на пари, що гуляли під ліхтарями. І раптом зрозуміла — я не хочу додому. Не хочу в нашу квартиру, де мене чекають немиті тарілки Ігоря, його шкарпетки, розкидані по підлозі, і звична роль домогосподарки, яка має всіх обслуговувати й ні на що не претендувати.
— Зупиніть біля вокзалу, — сказала я водієві.
— Точно? Зараз уже пізно, поїзди не ходять.
— Зупиніть, будь ласка.
Я вийшла з таксі й пішла до будівлі вокзалу. У кишені лежала банківська картка — спільний рахунок з Ігорем. На ньому були наші спільні заощадження, які ми збирали на нову машину. Двісті п’ятдесят тисяч гривень.
У касі чергувала сонна дівчина.
— Що у вас є на ранок? — запитала я. — У будь-яке місто.
— Львів, Київ, Дніпро, Одеса…
— Київ, — швидко сказала я, не роздумуючи. — Один квиток.
Ніч я провела в кафе на вокзалі, пила каву й думала про своє життя. Про те, як дванадцять років тому я закохалася в красивого хлопця з карими очима і мріяла про щасливу родину. Про те, як поступово перетворилася на тінь, яка готує, прибирає і мовчить. Про те, як давно забула про свої мрії.
А мрії в мене були. В інституті я вчилася на дизайнерку інтер’єру, уявляла собі власну студію, креативні проєкти, цікаву роботу. Але після весілля Ігор сказав:
— Навіщо тобі працювати? Я заробляю достатньо. Краще займися домом.
І я займалася домом. Дванадцять років.
Уранці я сіла в поїзд на Київ. Ігор надіслав кілька повідомлень:
«Де ти? Приходь додому» «Олено, ти де?» «Мати сказала, що ти вчора образилася. Ну що ти як маленька!»
Я не відповідала. Дивилася у вікно на поля й ліси, що проносилися повз, і вперше за довгі роки почувалася живою.
У Києві я винайняла невелику кімнату в комунальній квартирі недалеко від Хрещатика. Господиня, літня інтелігентна жінка, на ім’я Віра Михайлівна, не ставила зайвих запитань.
— Ви надовго? — запитала вона лише.
— Не знаю, — відповіла я чесно. — Може, назавжди.
Перший тиждень я просто ходила містом. Розглядала архітектуру, заходила в музеї, сиділа в кафе й читала книжки. Давно я не читала нічого, крім кулінарних рецептів і порад з прибирання будинку. Виявилося, за ці роки вийшло стільки цікавого!
Ігор телефонував щодня:
— Олено, годі дуріти! Повертайся додому!
— Мати каже, що вибачиться перед тобою. Ну що ще потрібно?
— Ти що, зовсім здуріла? Доросла жінка, а поводишся як підліток!
Я слухала його крики й дивувалася — невже раніше ці інтонації здавалися мені нормальними? Невже я звикла до того, що зі мною говорять як із неслухняною дитиною?
На другий тиждень я пішла в центр зайнятості. Виявилося, що дизайнерки інтер’єру дуже потрібні, особливо в такому місті, як Київ. Але моя освіта була отримана надто давно, технології змінилися.
— Вам потрібно пройти курси підвищення кваліфікації, — порадила консультантка. — Вивчити нові програми, сучасні тенденції. Але у вас хороша база, впораєтеся.
Я записалася на курси. Щоранку їхала в навчальний центр, вивчала 3D-програми, нові матеріали, тренди в дизайні. Мозок, який відвик від інтелектуальної роботи, спочатку пручався. Але поступово я входила в смак.
— У вас талант, — сказав викладач після того, як подивився мій перший проєкт. — Відчувається художній смак. А звідки у вас така перерва в кар’єрі?
— Життя, — коротко відповіла я.
Ігор припинив телефонувати через місяць. Зате зателефонувала його мати.
— Ти що твориш, дурепо? — закричала вона в слухавку. — Чоловіка кинула, сім’ю зруйнувала! Через що? Через те що місце тобі не дісталося? Та ми просто не подумали!
— Тамаро Іванівно, це не через місце, — спокійно сказала я. — Це через дванадцять років принижень.
— Яких принижень? Мій син тебе на руках носив!
— Ваш син дозволяв вам ставитися до мене як до прислуги. А сам ставився ще гірше.
— Покидьок! — прокричала вона і кинула слухавку.
Через два місяці я отримала диплом про підвищення кваліфікації й почала шукати роботу. Перші співбесіди були невдалими — я хвилювалася, плуталася в словах, забула, як потрібно себе подавати. Але на п’ятій співбесіді мене взяли в невелику дизайнерську студію помічником дизайнера.
— Зарплата невелика, — попередив керівник Максим, чоловік років сорока з добрими сірими очима. — Але в нас хороша команда, цікаві проєкти. І якщо покажете себе, будемо підвищувати.
Я погодилася б на будь-яку зарплату. Головне — працювати, творити, почуватися потрібною не як куховарка й прибиральниця, а як фахівець.
Перший проєкт був невеликий — дизайн однокімнатної квартири для молодої пари. Я працювала над ним як одержима, продумувала кожну деталь, робила десятки ескізів. Коли замовники побачили результат, вони були в захваті.
— Ви врахували всі наші побажання! — сказала дівчина. — І навіть більше — ви зрозуміли, як ми хочемо жити!
Максим похвалив мене:
— Хороша робота, Олено. Видно, що ви вкладаєте душу.
Я вкладала душу. Уперше за довгі роки я робила те, що мені справді подобалося. Щоранку я прокидалася з передчуттям нового дня, нових завдань, нових ідей.
Через пів року мені підвищили зарплату й дали складніші проєкти. Через рік я стала провідною дизайнеркою. Колеги ставилися до мене з повагою, замовники рекомендували мене друзям.
— Олено, а ви заміжні? — якось запитав Максим після роботи. Ми засиділися в студії допізна, обговорюючи новий проєкт.
— Формально так, — відповіла я. — Але живу сама вже рік.
— Зрозуміло. А плануєте розлучитися?
— Так, скоро подам документи.
Він кивнув і більше не розпитував. Мені подобалося, що він не ліз у моє особисте життя, не давав порад, не засуджував. Просто приймав як є.
Зима у Києві видалася суворою, але я не мерзла. Навпаки, мені здавалося, що я відтаюю після довгих років у морозильнику. Я записалася на курси англійської, почала займатися йогою, навіть сходила в театр — сама, і мені це сподобалося.
Віра Михайлівна, моя квартирна господиня, якось сказала:
— Знаєте, Оленочко, ви дуже змінилися за цей рік. Коли прийшли — сіра мишка, перелякана. А тепер — красива, впевнена жінка.
Я подивилася на себе в дзеркало і зрозуміла — вона має рацію. Я справді змінилася. Розпустила волосся, яке роками збирала в тугий пучок. Стала фарбуватися, носити яскравий одяг. Але головне — змінився погляд. У ньому з’явилося життя.
Через півтора року після втечі у Київ мені зателефонувала незнайома жінка:
— Це Олена? Вас рекомендувала Ганна Сергіївна, ви робили дизайн її квартири.
— Так, слухаю.
— У мене великий проєкт. Двоповерховий будинок, хочу повністю переробити інтер’єр. Можемо зустрітися?
Проєкт виявився справді серйозним. Заможна замовниця дала мені повну свободу творчості й солідний бюджет. Я працювала над цим будинком чотири місяці, і результат перевершив усі очікування. Фотографії інтер’єру опублікували в дизайнерському журналі.
— Олено, ви готові до самостійної роботи, — сказав Максим, показуючи мені журнал. — У вас уже є ім’я в місті, клієнти просять саме вас. Може, час відкривати свою студію?
Думка про власну справу лякала й надихала водночас. Але я наважилася. На накопичені за два роки гроші винайняла невеликий офіс у центрі міста й зареєструвала ФОП (фізична особа-підприємець). «Студія інтер’єрного дизайну Олени Соколової» — вивіска виглядала скромно, але для мене це були найкрасивіші слова у світі.
Перші місяці були важкими. Клієнтів було мало, гроші закінчувалися швидко. Але я не здавалася. Працювала по шістнадцять годин на день, вивчала маркетинг, створила сайт, завела сторінки в соціальних мережах.
Поступово справи пішли вгору. Сарафанне радіо працювало — задоволені клієнти рекомендували мене знайомим. Через рік я найняла помічника, через два — другого дизайнера.
Одного ранку, переглядаючи пошту, я побачила лист від Ігоря. Серце на секунду завмерло — я не чула про нього стільки часу.
«Олено, я бачив статтю про твою студію в інтернеті. Не можу повірити, що ти досягла такого успіху. Хочу зустрітися, поговорити. Я багато що зрозумів за ці три роки. Пробач мені.»
Я перечитала лист кілька разів. Три роки тому ці слова змусили б мене кинути все й бігти до нього. Але зараз я відчувала лише легкий смуток — за молодістю, за наївною вірою в любов, за витраченими роками.
Я написала коротку відповідь: «Ігорю, дякую за лист. Я щаслива в новому житті. Бажаю й тобі знайти своє щастя.»
Того ж дня я подала документи на розлучення. Улітку, у третю річницю моєї втечі з дому, студія отримала замовлення на дизайн пентхауса в елітному житловому комплексі. Замовником виявився Максим — мій колишній керівник.
— Вітаю з успіхом, — сказав він, тиснучи мені руку. — Я завжди вірив, що у вас вийде.
— Дякую. Без вашої підтримки навряд чи впоралася б.
— Дурниці. Ви самі всього досягли. А тепер дозвольте запросити вас на вечерю — обговорити проєкт.
За вечерею ми справді говорили про проєкт, але наприкінці вечора розмова перейшла на особисті теми.
— Олено, я давно хотів запитати… — Максим дивився на мене уважно. — У вас є хтось?
— Ні, — відповіла я чесно. — І я не впевнена, що готова до стосунків. Надто довго звикаю довіряти людям.
— Розумію. А якщо ми просто будемо зустрічатися іноді? Без зобов’язань, без тиску. Просто двоє дорослих людей, яким цікаво одне з одним.
Я подумала й кивнула. Максим був хорошою людиною, розумним, тактовним. З ним я почувалася спокійно й безпечно.
Наші стосунки розвивалися повільно й природно. Ми ходили в театр, гуляли містом, говорили про все на світі. Максим ніколи не квапив події, не вимагав клятв у коханні, не намагався контролювати моє життя.
— Ти знаєш, — сказала я йому якось, — з тобою я вперше почуваюся рівною. Не прислугою, не прикрасою, не тягарем. Просто рівною.
— А як інакше? — здивувався він. — Ти ж дивовижна жінка. Сильна, талановита, самостійна.
Через чотири роки після втечі моя студія стала однією з найвідоміших у Києві. У мене була команда з восьми осіб, власний офіс в історичному центрі міста, квартира з видом на Дніпро.
І головне — у мене було нове життя. Життя, яке я вибрала сама.
Якось увечері, сидячи в улюбленому кріслі біля вікна й попиваючи чай, я згадала той день чотири роки тому. Банкетний зал, золотисті скатертини, білі троянди, які я кинула в урну. Приниження, біль, розпач.
І подумала: дякую, Тамаро Іванівно. Дякую за те, що не знайшли для мене місця за своїм столом. Якби не це, я б так і просиділа все життя на кухні, задовольняючись крихтами чужої уваги.
А тепер у мене є свій стіл. І за ним сиджу я сама — господиня своєї долі.
Телефон задзвонив, перериваючи роздуми.
— Олено? Це Максим. Я поряд із твоїм домом. Можна піднятися? Хочу поговорити про щось важливе.
— Звісно, підіймайся.
Я відкрила двері й побачила його з букетом троянд у руках. Білих троянд, як тоді, чотири роки тому.
— Це збіг? — запитала я.
— Ні, — усміхнувся він. — Я пам’ятаю, що ти розповідала про той день. І подумав — нехай білі троянди тепер асоціюються в тебе з чимось хорошим.
Він простягнув мені квіти й дістав із кишені невелику коробочку.
— Олено, я не хочу квапити події. Але хочу, щоб ти знала — я готовий розділити з тобою твоє життя. Таке, яке воно є. Твою роботу, твої мрії, твою свободу. Не змінити тебе, а доповнити.
Я взяла коробочку й відкрила її. Всередині лежала обручка — проста, елегантна, без зайвих прикрас. Якраз така, яку я б обрала сама.
— Подумай, — сказав Максим. — Нікуди не поспішаємо.
Я подивилася на нього, на троянди, на обручку. І подумала про те, який довгий шлях я пройшла від тієї заляканої домогосподарки до щасливої, самостійної жінки.
— Максиме, — сказала я, — а ти впевнений, що готовий до шлюбу з такою норовистою? Я більше ніколи не буду мовчати, якщо мені щось не подобається. Ніколи не погоджуся грати роль зручної дружини. І ніколи не дозволю нікому ставитися до мене як до людини другого сорту.
— Саме таку тебе я й покохав, — відповів він. — Сильну, незалежну, ту, що знає собі ціну.
Я наділа обручку на палець. Вона була впору.
— Тоді так, — сказала я. — Але весілля будемо планувати разом. І за нашим столом місця вистачить для всіх.
Ми обійнялися, і в цей момент у вікно увірвався вітер із Дніпра, розвіваючи штори й наповнюючи кімнату свіжістю та світлом. Як символ нового життя, яке тільки починалося.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
