Ганна сиділа за кухонним столом із ноутбуком. Макет для чергового замовника не клеївся, і вона вже втретє переставляла блоки на екрані, коли подзвонили у двері.
На порозі стояла Ніна Петрівна – її колишня свекруха, якій нещодавно виповнилося вісімдесят. У руці жінка тримала тростину з гумовим наконечником, але постава залишалася прямою, а погляд – колючим і вимогливим.
– Ганно, я до тебе у справі, – сказала свекруха, переступаючи поріг без запрошення, як колись, багато років тому. – Ти не зайнята?
– Зайнята, але проходьте, Ніно Петрівно, – відповіла Ганна, зачиняючи кришку ноутбука. – Сідайте, я поставлю чайник.
– Не треба чаю. Я надовго не затримаюсь. – Жінка опустилася на стілець і подивилася їй просто у вічі. – Ігорю потрібна доглядальниця. Ти колишня дружина, тож мусиш допомагати.
Анна завмерла на півдорозі до плити. Вона обернулася, спершись рукою на стільницю.
– Ніно Петрівно, ми з Ігорем розлучилися шість років тому. У нього є офіційна дружина, з якою він жив останні роки. Чому ви прийшли до мене?
– Немає в нього жодної дружини, – відрізала свекруха. – Вона, як дізналася про інс ульт, так одразу зібрала речі й поїхала. Вже подала на розлучення, я бачила папери.
– А я сама з ним не впораюся – мені й самій важко навіть в магазин сходити, у мене ката ракта, і серце. А ти його колишня дружина, ти маєш обов’язок перед сім’єю.
Ганна повільно повернулася до столу і сіла навпроти. Вона дивилася на Ніну Петрівну і бачила ту саму безапеляційність, з якою свекруха колись вирішувала, де їм жити, як виховувати сина та на що витрачати гроші.
Тоді Анна поступалася, бо була молодою і хотіла зберегти мир. Тепер їй було сорок п’ять, і вона давно перестала боятися чужого тиску.
– По-перше, – спокійно сказала Ганна, – обов’язків перед сім’єю в мене більше немає. Ми розлучилися, я не член вашої родини. По-друге, – я працюю вдома, але моя робота — це не доглядальниця. Я дизайнер, у мене замовлення та терміни.
– А що мені робити? – голос свекрухи здригнувся, але не від слабкості, а від обурення. – Я на нього дивитися не можу – він лежить, мукає, не рухає рукою.
– Я йому суп грію, він проливає. Я не можу його підняти, якщо він звалиться з ліжка. Ти думаєш, мені легко?
Ганна зітхнула. Вона знала Ігоря – колись сильного, впевненого у собі чоловіка, який пішов від неї до іншої, навіть не намагаючись пояснити причини.
Вона пережила розлучення, зібрала себе по шматках, вивчилася на дизайнера і тепер жила одна в маленькій, але своїй квартирі.
– Я не можу кинути своєї роботи і переїхати до вас, – твердо сказала Ганна. – Але я можу прийти і подивитися, що можна зробити. Не як доглядальниця, а як людина. Якщо ви згодні на це, я прийду завтра і складу план. Але тиждень не більше.
Ніна Петрівна підібгала губи, та кивнула. Вона розуміла, що іншого виходу нема.
Наступного дня Ганна приїхала у стару двокімнатну квартиру, де минуло десять років її життя. У передпокої пахло ліками та несвіжим повітрям.
Ігор лежав на дивані у вітальні – той самий диван, який вони купували разом і який вона так і не забрала під час поділу майна.
Чоловік виглядав старшим за свої п’ятдесят років: ліва половина обличчя обвисла, ліва рука нерухомо лежала вздовж тіла, а права судомно смикала край пледу.
Побачивши Ганну, він спробував відвернутися до стіни, але рух дався йому важко. З горла вирвався невиразний звук, схожий на схлип.
– Доброго дня, Ігорю, – сказала Ганна рівно, без зайвого жалю. Вона поставила на тумбочку пакет із фруктами, які купила дорогою.
Ніна Петрівна стояла в дверях, спираючись на тростину, і дивилася вичікувально.
– Ну, подивилася? – спитала вона. – Переїзди жити до нас.
– Я ж сказала – ні, – відповіла Ганна, відкриваючи ноутбук. – Спочатку я зателефоную до міської соцслужби та дізнаюся, як оформити допомогу вдома. Також є приватні пансіонати, але це дорого. Скільки грошей у вас є?
– У нас нічого немає, – роздратовано сказала свекруха. – Ігор свої заощадження витратив на ту жінку, а моя пенсія – лише на їжу та ліки.
Ганна кивнула головою. Вона обдзвонила кілька номерів – у соцзахисті відповіли, що для оформлення інвал ідності першої групи потрібно пройти комісію і чекати на неї ще кілька місяців.
Без цього статусу безплатну доглядальницю не призначать, а платні послуги коштують від тисячі гривень за зміну.
Вона глянула на Ігоря. Той лежав нерухомо, але його здорове око стежило за нею з напруженою увагою. Ганна пам’ятала, яким він був п’ятнадцять років тому, коли її мати захворіла на запалення легенів і їй була потрібна допомога.
Тоді Ігор, ще майбутній чоловік, без розмов брав відгули на роботі, возив тещу до поліклініки і сидів із нею, доки Ганна здавала сесію. Він не скаржився і нічого не просив натомість.
Вона набрала номер сестри Олени, яка працювала у страховій компанії.
– Лєно, привіт, у мене питання. Якщо людина після інсу льту, ліва сторона не працює, порушена мова, але вона ще не оформлена офіційно, як важкий хворий, чи можна прискорити лікарську комісію в поліклініці?
– Якщо є направлення від невролога та клінічні ознаки, вони можуть провести засідання позачергово, – відповіла Олена.
– Я тобі скину зразок заяви та список документів. Але врахуй, це все одно займе тижнів зо два.
– Дякую, це вже щось, – Ганна поклала слухавку і обернулася до свекрухи.
– Є варіант оформити інвалідність раніше. Я завтра поїду в поліклініку за направленням. А поки що я пропоную найняти доглядальницю на три години на день, щоб вона приходила, годувала, допомагала з гігієною та перевертала. На це я виділю гроші.
Свекруха замовкла.
– Роби, як знаєш, – буркнула вона нарешті і вийшла з кімнати.
Ганна залишилася наодинці з Ігорем. Він намагався щось сказати – губи рухалися, але з горла виходило тільки сипле мукання.
– Не намагайся, я все одно не зрозумію, – сказала Ганна, сідаючи на край стільця. – Ти ж знаєш, я не зобов’язана це робити.
– Але коли вже я тут, зроблю так, щоб тобі було легше. Не заради тебе, заради того, ким ти був колись. Я пам’ятаю, як ти допомагав моїй мамі, і не хочу бути гіршою.
Вона вийшла на кухню і почала складати список: викликати сімейного терапевта, попросити виписки зі стаціонару, знайти приватну доглядальницю з відгуками.
Надвечір вона знайшла жінку на ім’я Галина, яка погодилася приходити щодня з дев’ятої до дванадцятої за помірну плату.
За кілька днів вона привезла свекрусі всі папери: заяви, копії паспортів, поліси. Ніна Петрівна сиділа за столом і перечитувала їх, примружившись, але не висловлювала претензій – тільки сухо запитала:
– А ти сама чому не приходиш доглядати? Я бачила, що він на тебе дивиться, йому соромно, але він радий.
– Він може дивитися на будь-кого, – відповіла Ганна. – Я приходжу, коли треба вирішити питання. Сидіти з ним годинами і прибирати за ним – не моя робота.
– У мене є замовники, своє життя. Ви, Ніно Петрівно, колись казали, що я маю бути самостійною. Ось я й самостійна.
Свекруха хотіла заперечити, але тільки махнула рукою.
– Роби, як знаєш, – повторила вона.
Минуло ще два тижні. Комісія відбулася, і Ігореві надали першу групу інва лідності. Тепер можна було отримати направлення до реабілітаційного центру, де з пацієнтами займалися фізіотерапевти та логопеди. Ганна оформила всі документи, і за місяць у центрі звільнилося місце.
У день від’їзду Ганна приїхала попрощатися. Галина, доглядальниця, вже запакувала невелику сумку з речами Ігоря.
Сам він сидів у візку – вперше не лежав, а сидів, спираючись на здорову руку. Очі в нього були червоні, він явно намагався стримуватись.
Ганна підійшла ближче, присіла навпочіпки, щоб опинитися на рівні його обличчя.
– Ігорю, слухай мене уважно, – сказала вона тихо, але твердо. – Ти мене зрадив шість років тому. Ти пішов до іншої, навіть не попрощавшись, як слід. Я тебе не пробачила і не збираюсь.
– Але я пам’ятаю, що ти був людиною – колись ти дбав про мене і мою маму. Тому я тут не, як твоя дружина, навіть колишня.
– Я, як людина, яка не хоче, щоб інша людина загнулася без допомоги. Тепер ти поїдеш у центр, там будуть фахівці, вони навчать тебе говорити та рухатись. Зрозумів?
Ігор видав горлом короткий звук, схожий на ствердне мукання, і спробував торкнутися її руки здоровою долонею. Ганна не відсмикнула руку, але й не стиснула його пальці.
– Все, – сказала вона, підводячись. – Там тебе зустрінуть, я вже домовилася. Галина поїде з тобою та передасть документи. Мама твоя залишається тут, до неї теж приходитиме соцпрацівник.
Вона повернулася до свекрухи, що стояла біля дверей, спираючись на тростину, з виразом глибокого невдоволення.
– Ну, що, задоволена? – спитала Ніна Петрівна. – Здала його в казенний будинок, а сама житимеш приспівуючи?
– Я не здала, я влаштувала його туди, де йому допоможуть, – відповіла Ганна. – А ви, Ніно Петрівно, якщо захочете, можете їздити до нього щотижня – там гарний автобусний маршрут. Але я свою частину виконала!
Свекруха хотіла сказати щось образливе, але затнулася. Вперше за довгі роки вона подивилася на Ганну не як на невістку, яку треба підкоряти, а як на рівну. Або майже рівну.
Машина з реабілітаційного центру вже чекала біля під’їзду. Галина підкотила крісло до виходу, Ігор озирнувся на Ганну, але вона вже стояла спиною, набираючи номер телефону.
– Так, Олено, я звільнилася, можу взяти додаткове замовлення, – говорила вона у слухавку, виходячи слідом на сходовий майданчик. – За годину буду в редакції, привезу поправки.
Ліфт зачинився, і Ганна залишилася сама в під’їзді. Вона глибоко зітхнула, поправила сумку на плечі і попрямувала до виходу.
Надворі було сонячно, сухо і цілком буденно. Жодних подвигів, жодних трагедій. Просто колишня дружина допомогла колишньому чоловікові не тому, що повинна, а тому, що сама вирішила бути людяною. Було ж і гарне в їхньому спільному житті.
Ганна сіла в машину та завела двигун. На неї чекала робота, замовники та вечірній дзвінок синові – він саме здавав сесію і обіцяв зателефонувати. Вона була потрібна, але лише тим, кого вибрала сама. І це було найголовніше…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
