Коли Інна зайшла в кабінет, там уже сиділи Михайло Олександрович і Раїса. Стіл Алли Вікторівни був порожній.
– Так, – подумала Інна, – колись у відділі працювало п’ятеро людей, а тепер це й відділом назвати не можна. Того й дивись, втратить Раїса свою посаду.
Справді, ще три роки тому тут стояло п’ять столів: один, той за яким сиділа Раїса Дмитрівна, начальник – ліворуч, а праворуч ще чотири – для рядових співробітників.
Потім пішла в декрет, а згодом узагалі звільнилася Ольга. Начальство пів року намагалося когось знайти на її місце, але стало зрозуміло, що четверо, що залишилися, цілком справляються з роботою, і одну штатну одиницю скоротили.
А минулої п’ятниці Аллу Вікторівну проводили на пенсію, і «їх залишилося троє» – як тих афроамериканців з детектива Агати Крісті.
Михайло Олександрович був повністю занурений у роботу. Усі звикли бачити його саме таким: мовчазним, із серйозним виразом обличчя та у незмінному в’язаному кардигані.
Кардигани йому в’язала дружина. Вони були однакові – з рукавами реглан та великими косами. Розрізнялися лише за кольором. Попередній був темно-сірим, а зараз чоловік красувався у коричневому.
Михайло Олександрович був абсолютно позбавлений будь-яких амбіцій: десять років тому він влаштувався в цю фірму, сів за цей стіл і відтоді сидить за ним, не думаючи про підвищення.
Він спокійно спостерігає, як молодші та спритніші перестрибують через його голову і підіймаються кар’єрними сходами. Три роки тому керівником відділу стала Рая, яка відпрацювала у фірмі всього нічого.
– Інно Валеріївно, – повідомила Раїса. – До нас у відділ беруть двох нових співробітників. Будь ласка, спочатку виявіть до них усіляке сприяння.
– Відразу двох! – здивувалася Інна. – Тоді точно заживемо! А якийсь досвід вони мають?
– Ні. Цьогорічні випускники, – відповіла Раїса. – Вони зараз у відділі кадрів оформлюються.
– Зрозуміло. Замість однієї досвідченої Алли Вікторівни взяли двох недосвідчених студентів, розраховуючи, що кількість перейде в якість, – сказала Інна. – Загалом у моїй трудовій угоді не написано, що я маю займатися педагогічною діяльністю.
– Інно Валеріївно, це ж у наших спільних інтересах: чим швидше ми їх усьому навчимо, тим швидше вони зможуть розвантажити всіх нас.
– І, крім того, де ми візьмемо досвідчених співробітників, якщо ніхто не братиме на роботу недосвідчену молодь? – Заявила Раїса.
Чому вона вирішила обох новеньких повісити на неї, Інна навіть питати не стала: уявити Михайла Олександровича, як наставника, було неможливо.
Нові співробітники з’явилися у відділі перед обідом. Коли Інна побачила їх, вона зрозуміла, що життя буде веселим.
В кабінет увійшли дівчина та хлопець, образи яких зовсім не поєднувалися між собою. Молодий чоловік був у потертих джинсах, витягнутому светрі та з дредами.
А дівчина була одягнена у легку ніжно-блакитну шифонову сукню. Світлі кучері та ляльковий вираз обличчя робили її схожою на Барбі.
Уявити, що вони п’ять днів на тиждень із дев’ятої до п’ятої сидітимуть за комп’ютерами, вноситимуть у таблиці дані, що надходять від інших відділів, будуватимуть діаграми, графіки та писатимуть аналітичні довідки було неможливо.
Проте Інні довелося вводити їх у курс справи. Спочатку все йшло зі скрипом, але потім стало трохи краще.
Вже до кінця місяця вони працювали майже самостійно, але все, що виходило з-під їхнього “пера”, Інні доводилося перевіряти.
На це витрачалося багато часу, іноді вона навіть затримувалась після роботи, щоб перевірити те, що складали їй на стіл молоді співробітники – Лєра та Назар.
Але попри те, що протягом цього місяця Інна працювала більше, ніж раніше, на зарплаті це позначилося дивним чином: зазвичай вона отримувала до окладу п’ятдесят відсотків, як премію, а цього разу їй нарахували лише п’ятнадцять.
Раїса та Михайло Олександрович отримали звичайні п’ятдесят і навіть молодим дали невелику премію – по десять відсотків.
– Раїсо Дмитрівно, в чому річ? – поцікавилася Інна. – Це не помилка?
– Все нормально. Просто цього місяця ви виконали менший обсяг роботи, а розмір премії залежить від результативності, – пояснила Раїса.
– Але я витратила багато часу на навчання молодих працівників! Хіба це не враховується? – Запитала Інна.
– Доплата за це у нас в жодному документі не прописана, – відповіла Раїса.
– Зрозуміло.
Інна зробила висновки й наступного місяця припинила правити роботу молодих. Вона так само докладно відповідала на їхні запитання, якщо ті їх задавали, але свої поправки до їхніх звітів більше не вносила.
А питань Лєра та Назар ставили дедалі менше. Між ними спалахнув роман, і молоді люди прагнули більше часу проводити вдвох у кімнаті відпочинку за кавою, ніж на своєму робочому місці.
Крім того, вони збагнули, як отримати велику премію.
– Дивись, Лєро, нам немає сенсу особливо морочитися. Головне – кількість, а якість нам Інна Валеріївна забезпечить – вона все перевіряє ще раз і виправить, – пояснив дівчині Назар. – Тож немає сенсу надриватися.
Ось вони так і робили. А оскільки Інна більше не витрачала часу на повторну перевірку, то від двох молодих співробітників пішов відвертий брак.
Звичайно, рано чи пізно це не могло не з’ясуватись. Раїсу запросив до себе в кабінет начальник і, поклавши перед нею пристойний стос роздрукованих звітів, заявив, що у неї три дні, щоб усе це виправити й переслати новий варіант електронною поштою.
Раїса увірвалася до відділу зла, як фурія:
– Інно Валеріївно, чому ви не перевірили роботу Валерії та Назара? Ви бачили, яку маячню вони здали?
– Раїсо Дмитрівно, пам’ятається, минулого місяця ви попросили мене ввести їх у курс справи. Я зробила все, що від мене залежало. А виконувати за них роботу я не повинна!
– І, до речі, всі звіти ми здаємо вам у двох варіантах: в електронному вигляді та на паперовому носії. Ви чому не переглянули, що вони вам здали?
– Ви ж знали, що це молоді ще недосвідчені співробітники. Може, мало сенс хоча б вибірково перевіряти їхню роботу?
Зрозумівши, що Інна має рацію, Раїса заявила:
– Отже, шеф дав три дні. Ми зараз розділимо цю купу на три частини: мені, вам та Михайлу Олександровичу. Якщо напружимося, то до четверга встигнемо. Звичайно, доведеться ці три дні на годину-дві затримуватися.
– Вибачте, Раїсо Дмитрівно, – спокійно сказав Михайло Олександрович, – але я дуже уважно прочитав усі локальні акти й ніде не знайшов пункту про те, що я маю виконувати роботу за інших співробітників і про те, що понаднормова робота не оплачується.
– Я повністю підтримую Михайла Олександровича, – сказала Інна. – Звичайно, якщо ви видасте наказ, де буде чітко вказано розмір оплати за цю роботу, я залишусь. Інакше – теж відмовляюсь.
Все закінчилося тим, що Раїсі довелося три дні самій сидіти біля Лєри та Назара та стежити за тим, як вони виправляють помилки. Третього дня вони просиділи на роботі до дев’ятої вечора.
Назар спробував бризнути, але Раїса пообіцяла звільнити його, як співробітника, який не пройшов випробувальний термін і ще накоїв багато поганого, і хлопцеві довелося змиритися.
Вони встигли. Але цього місяця в їхньому відділі премії отримали лише дві особи – Інна та Михайло Олександрович. В повному обсязі.
Після цього випадку Раїса Дмитрівна сама стежила за роботою молодих працівників. Тому що більше ніхто їй не дозволяв залізти на шию, та звісити ніжки! Не дарма ж кажуть, що нахабство – друге щастя…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях та підтримайте автора вподобайками!
