– Привіт, мамо. Я до тебе приїхала.
Мати відчинила двері ширше і невдоволено подивилася спочатку на дочку, потім на валізу біля її ніг.
– І чого приїхала? Хто на тебе чекає тут? Я тебе не кликала.
Олена підійняла валізу і пройшла до передпокою.
– Я тебе взагалі-то питаю! Чого приїхала?
– Мам, погано мені.
– Та ти все життя здорова, як кобила, була! Що з тобою станеться?
– Не в цьому сенсі.
Мати насупилась, але більше нічого не запитала. Олена зняла куртку та пройшла на кухню. Тут майже нічого не змінилося: ті ж таки шафки, стара клейонка з вицвілими соняшниками, чайник на плиті. На столі стояла почата пляшка біленької.
– Їсти будеш?
– Буду.
– А нічого немає. Звідки я знала, що ти припрєшся? Подзвонила б хоч матері. Пельменів би купила.
Мати дістала з шафки чарку, налила собі біленької і сіла навпроти.
– Ну, розказуй. Що сталося?
– Мамо, залиш чарку.
– Почалося! Ти мені телефоном пів року мізки виносила: «Мам, не бенкетуй. Мамо, тобі не можна. Мамо, подивися на себе». Тепер особисто приїхала контролювати?
– Я не тому. Я тобі хочу казати, що вживаю.
Мати не зрозуміла.
– Заборонені речовини, мамо!
Мати кілька секунд дивилася на неї, потім посміхнулася.
– Недолуга. Зовсім уже? Вирішила матір налякати?
Олена промовчала. Посмішка повільно зникла.
– Які заборонені речовини? Давно?
Олена відвела очі.
– Давно.
Мати різко поставила чарку на стіл.
– І ти мені нічого не сказала?
– А що б ти зробила?
Олена глянула на пляшку. Мати помітила цей погляд і одразу піднялася:
– Ти мене сюди не приплітай! В мене зовсім інше. Я іноді собі дозволяю, а не…
– Я нічого не сказала, мамо.
– А чого ж тоді приїхала?
– Мені погано! Я три дні нічого не вживала, ледве терпіти можу, так ламає.
– Три дні? – Мати вже не злилася. – А коли раніше?
– Мамо, будь ласка! Не питай поки що.
– Так тобі лікар потрібний! Швидку викликати?
– Не треба мені швидку.
– А що тобі треба?
Олена подивилася на неї.
– Ти.
Мати розгубилася.
– А я що зроблю?
– Просто будь зі мною. Мені страшно одній.
Мати підійшла і приклала долоню до її чола.
– Гаряча начебто.
– Немає в мене температури.
– Звідки ти знаєш? Зараз знайду градусник. І поїсти тобі треба. Коли ти взагалі їла востаннє?
– Не пам’ятаю.
– Господи, Лєнко …
Вона відчинила холодильник, подивилася на порожні полиці і зачинила дверцята.
– Лягай іди. Я в магазин схожу, курку куплю. Бульйон зварю.
– Мамо, мені не п’ять років!
– От коли п’ять було, у мене таких проблем із тобою не було. Іди, сказала!
Олена вже дійшла до дверей, коли мати гукнула її:
– Телефон залиш.
– Навіщо?
– Тому-що! Хто тобі цю гидоту продає?
– Ніхто мені зараз не продає.
– От і перевіримо.
– Мамо …
– Телефон, Олено!
Олена дістала його з кишені та поклала на стіл. Мати присунула телефон до себе, потім помітила чарку. Декілька секунд дивилася на неї, взяла і вилила біленьку в раковину.
– Тобі зараз цього бачити не треба.
Пляшку вона закоркувала і прибрала назад у шафу.
– Іди лягай. Я швидко.
За кілька хвилин грюкнули вхідні двері. Олена почула, як зовні обернувся ключ.
– Мамо!
– Я за куркою і назад! – гукнула мати зі сходів.
Того вечора вона більше не бралася за чарку. Зварила бульйон, змусила Олену поїсти, забрала телефон і довго допитувалася, хто з її друзів вживає разом із нею. Олена мовчала.
Вночі мати кілька разів заходила до кімнати, чіпала доньці чоло, приносила воду, а під ранок лягла поруч.
– Мамо, мені не п’ять років!
– Спи давай!
Наступні дні мати майже не відходила від неї. У магазин йшла ненадовго і щоразу зачиняла двері зовні. Пляшка все ще стояла в кухонній шафі, але мати діставала її рідше.
За кілька днів у двері подзвонили. Мати якраз порпалася на кухні, тому відчинила сама. На майданчику стояли хлопець та дівчина приблизно віку Олени.
– Здрастуйте. А Олена вдома?
– А ви хто?
– Друзі. Я Світлана, це Антон. Ми їй дзвонили, вона не відповідає.
Мати одразу насторожилася.
– І давно ви з нею дружите?
– Давно.
– То знали?
Світлана на секунду зам’ялася.
– Про що?
– Про заборонені речовини.
З кімнати вийшла Олена.
– Мамо, що ти робиш?
Мати навіть не обернулася.
– Запитую у твоїх друзів, чи вони давно знають?
Антон глянув на Олену.
– Лєно …
– Вони тут ні до чого, мамо!
– Звідки мені знати? Може, то вони тебе й підсадили.
– Та ніхто мене не підсаджував!
– Тоді звідки ти це взяла?
– Мамо, не зараз!
Мати обернулася до друзів.
– Загалом так. Поки Олена живе в мене, щоб я вас тут більше не бачила!
– Мамо!
– Що “мамо”? Ти сама до мене приїхала і попросила допомоги? Ось я й допомагаю!
Світлана кивнула.
– Добре. Ми підемо.
– Світлано …
– Все нормально, Лєн. Потім поговоримо.
– Жодних «потім», – втрутилася мати. – І не дзвоніть їй!
Вона зачинила двері і обернулася до дочки.
– Телефон!
– Знову? Вони мої друзі.
– Ось тому телефон! Я поки що взагалі нікому з твоїх друзів не довіряю.
Олена важко зітхнула, дістала телефон та простягла матері.
– І скільки ти збираєшся за мною стежити?
– Скільки знадобиться!
– Місяць? Два?
– Хоч рік!
– Божевільна.
– Яка є! Іншої матері в тебе все одно немає!
Мати повернулася на кухню. Олена пішла слідом і побачила на столі пляшку.
– Чай будеш? – спитала мати.
– Буду.
Мати дістала дві чашки, поставила чайник і лише тоді помітила, куди дивиться дочка. Декілька секунд постояла, потім взяла пляшку і прибрала її в шафу.
– Ще не вистачало тебе провокувати.
Того вечора вона знову не доторкнулася до пляшки. За тиждень пляшка з шафи зникла, мати навіть цього не помітила.
Минуло два місяці. Олена вже не скаржилася, що їй погано, почала нормально їсти, виходила з матір’ю в магазин і помалу повернулася до звичного життя. Мати все одно стежила за кожним її кроком і регулярно перевіряла телефон.
– Мам, скільки можна?
– А скільки потрібно, стільки й можна!
Якось увечері у двері постукала сусідка.
– Галю, ходімо до мене. Там наші зібралися, трохи посидимо.
– Не можу я.
– Чого це? Лєнка ж доросла, не загубиться!
Мати озирнулася на дочку, яка сиділа на дивані з книжкою.
– Саме й те, що доросла. Вже одного разу не встежила.
Сусідка подивилася на Олену, але розпитувати не стала. Мати зачинила двері і повернулася до кімнати.
– Могла б сходити, – сказала Олена. – Посиділа б із подругами.
– Ще чого!
– Мамо, я нікуди не подінусь.
– Я тебе знаю!
Олена усміхнулася і знову уткнулася в книгу. Мати ще трохи побурчала і пішла на кухню ставити чайник.
Тільки через кілька днів Олена зрозуміла, що жодного «іншого разу» так і не сталося.
Мати більше не ходила до сусідки, сусідка припинила її кликати, а на кухонному столі замість пляшки тепер стояв заварювальний чайник.
Зміни відбувалися настільки поступово, що їх мати не помічала. Вона знову почала готувати, вранці почала виходити по хліб, а одного разу повернулася з магазину з фарбою для волосся.
– Сивина вже чорт знає яка. Дивитися гидко.
Увечері Олена допомагала їй пофарбувати коріння.
– Мамо, не крутись! Сиди нормально.
– Командувати мною ще будеш!
– Уся в тебе.
Мати пирхнула, але усміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. За пів години вона змила фарбу, висушила волосся і довго розглядала себе.
– Ну як?
– Гарно.
Мати знову поправила волосся.
– А то зовсім запустила себе.
До кінця шостого місяця мати майже припинила стежити за Оленою. Телефон давно повернула, одну відпускала в магазин і навіть дозволила зустрітися зі Світлою, щоправда, перед виходом довго дивилася на доньку і таки не витримала:
– Якщо щось відчуєш, одразу додому.
– Добре.
Мати провела її до дверей і несподівано обійняла.
– Тільки не надумай знову все зіпсувати.
Олена обійняла її у відповідь. За кілька днів вона заговорила про від’їзд.
– Мам, мені додому час.
Мати завмерла з ножем над обробною дошкою.
– А тобі тут чим погано?
– Тут добре. Але ж я не можу все життя з тобою жити.
– Чому не можеш? Кімната є, місця вистачає, – мати поклала ножа. – Рано тобі ще.
– Пів року минуло.
– І що? Думаєш, пів року – це багато? А якщо знову почнеться?
– Не почнеться.
– Звідки ти знаєш?
Олена підійшла і обійняла її.
– Знаю.
Мати спочатку стояла нерухомо, потім притиснула дочку до себе і схлипнула.
– Я вдруге цього не переживу, Лєнко.
Виїжджала Олена у суботу. Мати з ранку напекла пиріжків, набила ними цілий пакет, потім додала контейнер із котлетами і довго намагалася знайти місце для банки солоних огірків.
– Мамо, я не на Північний полюс їду.
– Їсти захочеш – згадаєш Північний полюс.
Перед виходом Олена затрималася на кухні. На столі стояли цукорниця, чашки та вазочка з печивом. Вона відчинила шафу, в якій колись стояла пляшка. На полиці лежали крупи, пачка чаю та якісь ліки.
Мати довезла її до вокзалу і ще кілька разів запитала, чи взяла вона квиток, гроші та телефон. Коли оголосили потяг, раптом знову стала серйозною.
– Дзвонити будеш щодня. Просто, щоб я чула, що все нормально.
– Добре.
– І якщо погано стане…
– Одразу тобі подзвоню.
Мати обійняла її, швидко поцілувала в щоку. Потім ще раз.
Світлана і Антон зустрічали Олену на пероні.
– Ну? – спитала Свєта, щойно вона підійшла.
Олена поставила пакет із пиріжками на вільний стілець.
– Пів року.
Антон похитав головою.
– Я не вірив.
– Я теж спершу не вірила.
Світлана зазирнула в пакет.
– Пиріжки? Ось це вже серйозно.
Олена засміялася.
– Беріть. Вона мені їжі на тиждень поклала.
Антон узяв пиріжок і глянув на Олену.
– Слухай, а вона нас мало не прикінчила.
– Особливо тебе.
– Звісно. Це ж я тебе «підсадив».
Світлана посміхнулася, але майже відразу посерйознішала.
– Олено, а якби не вийшло? Ти ж розуміла, що пів року так не протягнеш?
Олена знизала плечима.
– А мені й не треба було. Мені потрібно було, щоб вона хоч кілька місяців думала не про пляшку.
Антон припинив жувати.
– А як дізнається?
Олена подивилася у бік вокзалу.
– Не дізнається.
Світлана помовчала.
– Ніколи їй не скажеш?
– Ніколи.
Світлана взяла Олену за руку.
– А ти сама як? За ці пів року хоч раз пошкодувала, що це все вигадала?
Олена похитала головою.
– Ні.
– Навіть коли вона тебе вдома замикала?
– Навіть тоді.
– Божевільна.
Світлана подивилася на неї.
– А все ж таки страшно було? Що зірвешся?
Олена посміхнулася.
– Світло, щоб зірватися, треба спочатку хоч раз спробувати.
Провівши дочку, мати зайшла в магазин. Вдома майже нічого не залишилося після всіх зібраних Олені контейнерів, та й хліб на завтра потрібен був.
Вона поклала в кошик молоко, хліб, десяток яєць і попрямувала до каси. Проходячи повз відділ з напоями, мигцем ковзнула поглядом по знайомих пляшках і пішла далі.
Біля каси дістала телефон і подивилася, котра година. Олена вже мала приїхати. Мати розплатилася, вийшла з магазину і набрала дочку.
– Доню, ти доїхала?
– Так, мамо. Все гаразд.
– Та й слава богу. Я просто спитати.
– Мамо. Я тебе люблю.
Мати посміхнулася.
– Я тебе теж. Все, давай, потім ще подзвониш.
Вона прибрала телефон у кишеню і пішла додому, щоб ввечері знову набрати доньку, та спитати, як вона. Страх за Олену ще був у її душі та голові, але вона сподівалася, що подібного більше ніколи не трапиться, – про що і просила у бога…
Як вам витівка дочки? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
