– Ірочці треба допомогти, – заявила мама. – І нічого ображатись, все справедливо…
– Так, – сказала Юля самій собі. Сперечатися з матір’ю було марно. Щось доводити – також. Тому вони з чоловіком просто мовчки зібралися та поїхали додому.
Мати Юлі була здивована тим, що дочка і зять так скоро поїхали.
– Ще навіть чай не попили, – розгублено промовила вона, прибираючи зі столу незаймані кухлі.
Тато Юлі мовчки знизав плечима і подався дивитися футбол. Це було набагато цікавіше нудних застіль…
– Мамочко, можна мені купити он то сукню, ну будь ласка! – Дванадцятирічна Юля слізно склала долоні.
– Юлю! Тихо, не канюч! Яка сукня?! За що я куплю її? – відповіла Лілія Сергіївна. – Ми прийшли за продуктами, вистачить дивитися по сторонах.
«Ось так завжди…» – розчаровано думала дівчинка, йдучи поряд із матір’ю, та ковтаючи сльози.
З іншого боку від матері, безтурботно посміхаючись, йшла Іра, молодша дочка Лілії Сергіївни, і їла морозиво. Вони всі разом вирушили за покупками.
Різниця між дівчатками була не велика, якщо говорити про вік, проте різниця щодо відношення батьків – була колосальною.
Взяти хоча б тему одягу, купівлю нової сукні.
Мама завжди говорила, що Юля повинна дбайливо ставитися до речей, носити їх «до кінця», поки вони вже зовсім не стануть непридатними, або Юля з них не виросте. А нове купувати, це марнотратство. Навіщо? Коли старе придатне?
– Ось зносиш, тоді отримаєш нове. Ми не мільйонери, щоб ганчірками шафу забивати, – часто повторювала мама.
А потім, через два чи три дні, Юля могла почути приблизно таку розмову:
– Гено, бачила на Ірину такий сарафанчик, краса просто! Хочу сходити завтра з нею, приміряти, – казала Лілія Сергіївна чоловікові.
– Ну, сходіть, – милосердно дозволяв батько дівчаток, і знову брався за своє улюблене заняття. Він любив дивитися футбол.
Юля йшла в кімнату, в найдальший кут за своїм ліжком, плакати, згадуючи про ту сукню в крамниці, яку, напевно, вже купили. Тільки не їй, а якійсь іншій дівчинці.
На її справедливе питання про те, навіщо Ірі новий сарафан, коли старий ще придатний, мама відповідала:
– Ну що ж їй, увесь час в тому самому ходити! Потрібен свіженький.
Після Юлі Іра речі не доношувала. Мама казала, що вони зношені настільки, що їх тільки викинути.
– Соромно таке вдягати!
Юля щосили намагалася зрозуміти мамину логіку, але не могла.
Сестрі цукерки, їй – «зуби зіпсуєш», сестрі велосипед, їй – «впадеш ще, зламаєш щось», сестрі на день народження іграшки, – їй практичні речі: куртку, шкільний рюкзак, стос зошитів.
Коли Іра хворіла – натовпи лікарів, безсонні ночі, співчуття, збентеження і хвилювання. Хворіла Юля – «уроки прогулюєш, не хочеш вчитися, марш до школи».
Коли Юля приносила зі школи четвірки, – недовчила, полінувалася. Четвірки Ірини – «вчителька несправедливо поставилася», «та й не має значення, яка оцінка, хіба це головне в житті?»
Минув час, дівчатка виросли. Вийшли заміж, переїхали від батьків.
Через якийсь час, дитячі образи притупилися, Юля ловила себе на думці, що їй не цікаво «в цьому всьому копатися».
– У житті багато приємнішого, ніж перебирати старі образи, – казала Юля своєму чоловікові Павлу. Вона була щасливою.
Чого ще бажати? Коханий чоловік, гарна робота, квартира, за яку вони вже примудрилися виплатити іпотеку. У них було все добре.
Однак минуле ні-ні, та й згадувалося, і найчастіше, спілкуючись з матір’ю телефоном, або, коли Юля одна, чи з чоловіком, приїжджала до батьків у гості.
Ставлення батьків до молодшої сестри не змінилося. На весілля Іри було витрачено значні кошти. Юля ж із Павлом, ще в інституті, зіграли скромне студентське весілля у стінах гуртожитку, у компанії з двома парами близьких друзів-однокурсників.
– Та я б з сорому згоріла, якби на гроші батьків ми закотили бенкет на весь світ, – говорила Юля. – Дехто ще й кредит примудряється брати на весілля. Навіщо?
Відповідь на своє запитання Юля дізналася, коли Іра зібралася під вінець.
– Треба б, щоб усе, як у людей було! – казала Лілія Сергіївна, сяючи від щастя. – Все за традиціями. Ресторан, лімузин, розкішна сукня, весільна подорож. Таке один раз у житті буває!
А потім батьки сплачували три роки кредит. А Юля дивувалася, як це Ірі не соромно за те, що загнала батьків у борги. “Вони самі так захотіли, я їх не змушувала” – безтурботно відповідала Іра на претензії сестри.
Юля з чоловіком допомоги у батьків не просили, справлялися самотужки. Ірі ж допомагали регулярно.
– Просто тому, що вона – Іра, – похмуро констатувала Юля. Вона намагалася не злитися. Який у цьому сенс? Тріпати собі нерви і засмучуватися?
Якось батьки попросили у Павла та Юлі у борг триста тисяч.
– Доню, тато ремонт на дачі затіяв, а там одне за іншим тягнеться, купу грошей туди вгрохали, та все мало, – пояснювала дочці Лілія Сергіївна.
– Не думали, не гадали, полізли, глянули, а там дах лагодити треба, зовсім потік. Димар у лазні засмітився. Паркан проржавв, та й так, по дрібниці.
Гроші у Павла та Юлі були, і вони охоче допомогли батькам. Віддавати не квапили.
– Коли зможете, тоді й віддасте, нам не критично, – сказав Павло тестю й тещі. Якоюсь мірою було навіть приємно допомогти, зробити добру справу. Адже не чужі люди.
За два роки Юля з чоловіком вирішили купити машину. Грошей трохи не вистачало, вони думали, що робити, кредит брати не хотілося, і тут дуже вчасно батьки вирішили повернути борг.
Лілія Сергіївна дуже зраділа, що так вийшло.
– Ось, як ми вам допомогли! – все повторювала вона, посміхаючись, після того, як дізналася, що саме зараз гроші дуже доречні.
Машину купили таку, яку хотіли. Усі були раді.
– Ірочці допомогти треба, ми вам допомогли, тепер Ірини черга, – заявила Лілія Сергіївна одного разу, коли Юля та Павло приїхали до них у гості. Вона розповідала про новини.
– Ірочка молодець! Вирішили вони з чоловіком брати іпотеку, вистачить, кажуть, нам по орендованих квартирах мотатися, дитину планують. Пора своє житло купувати.
– У них і на перший внесок не вистачає, не знаю, як платитимуть, – сказав Геннадій Іванович, дивлячись на екран телевізора. Там відбувався черговий футбольний матч.
– Усе відпочивати їздили, потім собачку дорогу породисту придбали. Потім техніку якусь купували. Ось гроші й профукали. Збирати, звичайно, треба було…
– Та гаразд тобі, не бурчи, – махнула рукою на чоловіка Лілія Сергіївна. – А коли ще жити, як не зараз, поки молоді! А ми допоможемо. Кредит візьмемо, виплатимо, все-таки обидва працюємо.
– Мамо, а коли ви нам допомогли? – Вирвалося у Юлі.
– Ну як, коли?! Коли ви машину купували! – не моргнувши оком, відповіла мати, наливаючи всім чай.
– То це ж ви наші гроші нам назад віддали! – промовила Юля.
– І що? Яка різниця? Допомогли ж! Скажеш, ні? – незворушно спитала мати.
Юля та Павло встали з-за столу і зазбиралися додому. Сперечатися з Лілією Сергіївною було марно, хотілося просто поїхати.
Допомога «Ірочці» коштувала батькам дуже дорого. У цей рік, восени, Лілія Сергіївна серйозно захворіла. Працювати більше не змогла, отримала інвалідність та осіла вдома.
Геннадію Івановичу було дуже важко, платежі за кредит з’їдали солідну частину сімейного бюджету.
Дачу довелося спішно і за безцінь продати, головним чином для того, щоб вторгувати гроші на дорогі ліки, а ще тому, що їздити і щось робити там Геннадій Іванович без дружини не хотів. Не було настрою. А Лілія Сергіївна була невиїзна, вона й по дому пересувалась насилу.
Іра батькам не допомагала. Вона звикла до того, що допомагають тільки їй і навіть не думала, що інші можуть мати труднощі.
Разом із чоловіком вони насилу виплачували величезні щомісячні іпотечні платежі, іноді згадуючи недобрим словом Іриних батьків, що «дали мало на перший внесок».
Юлі часто спадала думка про те, що «матері прилетіло», але вона відганяла її, адже так думати було погано.
А матір їй було шкода. І батька. І тому Юля з чоловіком їм у міру сил допомагали: купували ліки та продукти.
– Не чужі ж люди! – говорив Павло.
– Ага, – сумно погоджувалась Юля. Вона все згадувала свої поношені сукні та «нові сарафанчики» Ірини. Як вона не намагалася забути ці епізоди зі свого дитинства, їй не виходило.
