Ірина повернулася з крамниці з двома пакетами продуктів. Один — для своєї родини, другий — для свекрухи. Жовтневий вечір уже накрив місто сутінками, ліхтарі у дворі запалилися раніше, ніж зазвичай. Жінка піднялася на третій поверх, відчинила двері квартири й насамперед віднесла пакет свекрусі до кімнати.
Валентина Іванівна сиділа у кріслі біля вікна і дивилася якийсь серіал. Побачивши невістку, кивнула:
— А, принесла. Молодець. Постав на стіл.
Ірина поставила пакет, дістала продукти та почала розкладати на полицях холодильника свекрухи. Хліб, молоко, сир, курка, овочі. Все як завжди.
— Валентино Іванівно, я ще завтра після роботи в аптеку зайду. Ліки ваші закінчилися?
— Так, закінчилися. Купи ті самі, що й минулого разу. Тільки дивися, щоб не підробка була.
Ірина кивнула. Свекруха жила з родиною чоловіка вже два роки. Після смерті свекра Валентина Іванівна продала свою квартиру і переїхала до сина. Гроші від продажу поклала на депозит, казала, що збирає на чорний день. Пенсія у свекрухи була невелика, і жінка постійно скаржилася на нестачу коштів.
— Іринко, ти б мені допомогла трохи, — почала Валентина Іванівна, коли невістка збиралася йти. — У мене пенсія маленька, на ліки не вистачає. А тобі не зменшиться.
Ірина зупинилася біля дверей. Свекруха дивилася з таким виглядом, ніби просила про останній шматок хліба.
— Валентино Іванівно, я ж продукти купую. І ліки оплачую. Що ще?
— Ну там, на дрібниці різні. Жінці в моєму віці багато чого потрібно. Косметика, наприклад. Або хустку нову купити.
Ірина промовчала. Вийшла з кімнати й попрямувала на кухню готувати вечерю. Чоловік Олег сидів у вітальні перед телевізором, гортав щось у телефоні. Син Дмитро робив уроки за столом.
— Мамо, я вже майже все зробив, — повідомив хлопчик. — Тільки математику дороблю і вільний.
— Розумниця. Не затягуй, скоро будемо вечеряти.
Ірина почала різати овочі для салату. Думала про те, що свекруха з кожним днем стає дедалі вимогливішою. Раніше просила тільки продукти, потім ліки, тепер ще й гроші на косметику. Жінка розуміла, що Валентині Іванівні нелегко на пенсію, але ж депозит є. Чому свекруха не знімає з нього, якщо потрібно?
За вечерею Валентина Іванівна знову завела розмову про гроші. Зверталася до сина:
— Олеже, може, ти мені допоможеш? Пенсія зовсім копійчана. Мені на місяць не вистачає.
Чоловік Ірини кивнув:
— Мамо, звісно. Ми допоможемо. Іро, даси мамі трохи?
Ірина подивилася на чоловіка. Олег не помічав напруги в її погляді. Просто жував курку і чекав на відповідь.
— Олеже, ми вже допомагаємо. Продукти, ліки. Що ще потрібно?
— Ну, мама ж просить. Не відмовимо ж.
Ірина нічого не відповіла. Доїла вечерю і пішла мити посуд. Валентина Іванівна залишилася задоволена. Увечері жінка отримала від невістки дві з половиною тисячі гривень.
Минув тиждень. Дмитро готувався до дня народження. Хлопчикові виповнювалося десять років, і батьки обіцяли подарувати комп’ютер. Але грошей на новий не вистачало, тому Ірина запропонувала синові збирати самому.
— Дмитрику, ми з татом дамо тобі частину суми. А решту ти можеш зібрати сам. Бабуся дарує гроші на день народження, дідусі теж. Можеш складати.
Хлопчик з ентузіазмом погодився. Дістав стару металеву коробку з-під печива, поклав туди перші п’ятсот гривень, подаровані на попереднє свято. Потім почав складати дрібні гроші, які знаходив у кишенях курток або отримував від батьків на дрібні витрати.
Коробка стояла на верхній полиці в шафі Дмитра. Хлопчик регулярно перераховував накопичення, пишався кожною новою купюрою. Ірина раділа, що син вчиться цінувати гроші та розуміє, як нелегко вони дістаються.
Валентина Іванівна теж знала про накопичення онука. Одного разу зайшла до кімнати Дмитра, коли той показував мамі чергове поповнення скарбнички.
— О, який запасливий росте! — свекруха підійшла ближче, зазирнула в коробку. — Надійне місце вибрав, хоч банк відкривай.
Дмитро засміявся. Ірина посміхнулася, але чомусь усередині йойкнуло. Щось у тоні свекрухи здалося нещирим. Але жінка відігнала думки. Валентина Іванівна — бабуся хлопчика. Не може бажати йому поганого.
Минуло ще кілька днів. Ірина повернулася з роботи та вирішила перевірити, чи прибрав Дмитро у своїй кімнаті. Зайшла, оглянула полиці, відчинила шафу. Помітила, що коробка стоїть не на своєму місці. Зазвичай хлопчик ставив її ближче до краю, а зараз коробка засунута вглиб.
Ірина дістала коробку, відкрила кришку. Порожньо. Жодної купюри, жодної монети. Жінка насупилася. Може, Дмитро переклав в інше місце? Почала обшукувати кімнату. Зазирнула під ліжко, перевірила шухляди столу, переглянула полиці. Нічого.
Син повернувся зі школи через годину. Ірина зустріла хлопчика в коридорі:
— Дмитрику, де твої гроші? Коробка порожня.
Хлопчик здивовано підняв брови:
— Як порожня? Я ж туди вчора ще сто гривень поклав.
— Там нічого немає. Ти точно не переклав в інше місце?
— Ні, мамо. Я завжди на полицю ставлю.
Дмитро побіг у кімнату, схопив коробку, зазирнув усередину. Обличчя хлопчика витягнулося.
— Мамо… Хтось узяв…
Ірина присіла поряд із сином. Взяла коробку, оглянула. Жодних слідів зламу, кришка закривається легко. Отже, хтось просто відкрив і забрав увесь вміст.
— Дмитрику, ти нікому не розповідав про гроші?
— Тільки вам із татом. І бабуся бачила.
Ірина завмерла. Валентина Іванівна. Але не може бути. Свекруха не стала б брати гроші в онука. Це ж абсурд.
— Мам, може, тато взяв? — припустив Дмитро.
— Запитаємо в нього ввечері.
Олег повернувся з роботи пізно. Ірина дочекалася, поки чоловік повечеряє, і підійшла до нього:
— Олеже, ти випадково не брав гроші з коробки Дмитра?
— Якої коробки? — чоловік підняв очі від телефону.
— Його скарбнички. Там порожньо.
— Ні, не брав. А що сталося?
— Гроші зникли. Усі, які Дмитро збирав на комп’ютер.
Олег знизав плечима:
— Та він, напевно, заховав десь. Забуде — потім знайде. Діти такі, вічно щось гублять.
Ірина подивилася на чоловіка. Олег уже повернувся до свого телефону, гортав стрічку новин. Розмову для чоловіка було закінчено.
— Олеже, там було більше чотирьох тисяч гривень. Дмитро пів року збирав. Думаєш, хлопчик просто загубив таку суму?
— Не знаю, Іро. Обшукай квартиру. Знайдеш.
Жінка розвернулася і вийшла з кімнати. Усередині все кипіло. Чоловік навіть не вважав за потрібне допомогти розібратися. Просто відмахнувся, як від настирливої мухи.
Ірина повернулася до сина. Дмитро сидів на ліжку, обхопивши коліна руками. Обличчя хлопчика було блідим.
— Мамо, я справді не брав. Я чесно збирав.
— Я знаю, сонечко. Ми знайдемо.
Але всередині жінка вже розуміла, хто винен. Валентина Іванівна. Тільки свекруха могла зайти до кімнати Дмитра без підозр, відкрити коробку і забрати гроші. Більше нікому.
Увечері Ірина пішла до свекрухи. Валентина Іванівна сиділа у своїй кімнаті, в’язала шарф. Побачивши невістку, підняла голову:
— Щось сталося?
— Валентино Іванівно, ви випадково не бачили коробку Дмитра? Його скарбничку?
— Бачила. А що?
— Звідти зникли гроші.
Свекруха насупилася:
— І що, ти думаєш, я взяла?
— Я просто питаю. Може, ви випадково…
— Випадково?! — голос Валентини Іванівни підвищився. — Ти мене в крадіжці звинувачуєш?!
— Ні, я просто намагаюся зрозуміти, куди поділися гроші.
— Не знаю, де твій син їх розгубив! Може, на солодощі витратив! А ти одразу на мене!
Валентина Іванівна встала, кинула в’язання на крісло і вийшла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Ірина залишилася стояти посеред кімнати. Руки тремтіли. Свекруха навіть не спробувала пояснити, не запропонувала допомогти в пошуках. Просто розлютилася і пішла.
Жінка повернулася до сина. Дмитро лежав на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку. Ірина сіла поруч, погладила хлопчика по спині.
— Дмитрику, все буде добре. Ми щось придумаємо.
Хлопчик повернувся до матері. Очі почервоніли.
— Мамо, це бабуся взяла?
Ірина не знала, що відповісти. Не хотіла налаштовувати сина проти бабусі, але й брехати не хотілося.
— Не знаю, Дмитрику. Але ми розберемося.
Наступного дня Ірина знову порушила тему за сніданком. Олег жував бутерброд, готувався до роботи. Валентина Іванівна сиділа навпроти, пила чай.
— Олеже, потрібно серйозно поговорити про гроші Дмитра, — почала Ірина.
— Іро, ми вже про це говорили, — стомлено відповів чоловік.
— Ми не говорили. Ти відмахнувся.
— Що ти хочеш від мене? Обшукати весь будинок? Я не знаю, де гроші.
— Може, варто запитати у твоєї мами ще раз?
Валентина Іванівна різко поставила чашку на стіл.
— Олеже! Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?! Звинувачує мене в крадіжці!
— Іро, досить, — чоловік підняв руку, закликаючи до тиші. — Мама нічого не брала. Припини.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що вона моя мати! І я їй довіряю!
Ірина стиснула кулаки під столом. Олег встав, взяв сумку і попрямував до виходу. Валентина Іванівна переможно подивилася на невістку і повернулася до свого чаю.
Жінка залишилася сидіти за столом. Усередині наростала образа. Чоловік навіть не спробував розібратися, відразу став на бік матері. А свекруха взагалі поводилася так, ніби нічого не сталося.
Ірина встала, прибрала посуд і пішла в кімнату сина. Дмитро збирався до школи. Хлопчик виглядав пригніченим.
— Дмитрику, ти сьогодні нормально почуваєшся?
— Так, мамо. Просто засмучений.
— Я розумію. Але ми обов’язково купимо тобі комп’ютер. Обіцяю.
Хлопчик кивнув, але радості в очах не було.
Увечері, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Ірина почула, як Дмитро вийшов на кухню. Жінка пішла за сином. Хлопчик стояв біля вікна, дивився на темний двір.
— Дмитрику, щось сталося?
Син обернувся. Обличчя було серйозним, не по-дитячому дорослим.
— Мамо, бабуся взяла. Я знаю.
— Звідки ти знаєш?
— Вона мені сказала. Коли ти пішла на роботу. Сказала, що гроші візьме на деякий час. Що поверне, коли пенсію отримає. Я не хотів дозволяти, але вона сказала, що їй дуже потрібно. Що в неї проблеми. І що я маю допомогти бабусі, бо вона старенька.
Ірина завмерла. Валентина Іванівна справді взяла гроші. І ще змусила онука мовчати.
— Чому ти мені одразу не сказав?
— Я думав, вона справді поверне. Але минув тиждень, а вона мовчить. І коли ти запитала, бабуся почала кричати. Я злякався.
Ірина обійняла сина. Хлопчик притулився до матері, і жінка відчула, як тремтять його плечі.
— Дмитрику, ти не винен. Це бабуся вчинила неправильно. І ми все виправимо.
— Як?
— Я поговорю з нею. І з татом. Обіцяю.
Хлопчик кивнув. Ірина провела сина в кімнату, вклала спати. Потім повернулася на кухню і сіла за стіл. Руки тремтіли від злості. Валентина Іванівна не просто взяла гроші. Свекруха маніпулювала дитиною, змусила мовчати, а потім ще й влаштувала скандал, звинувачуючи невістку в наклепі.
Жінка встала, підійшла до кімнати свекрухи. Постукала. Валентина Іванівна відчинила двері, подивилася на невістку з незадоволенням:
— Що ще?
— Дмитро розповів. Ви взяли гроші й обіцяли повернути.
Обличчя свекрухи на мить здригнулося, але жінка швидко взяла себе в руки:
— Ну то й що? Я візьму і поверну. Які проблеми?
— Проблеми в тому, що ви обманули дитину. І змусили її мовчати.
— Я нічого не змушувала! Просто попросила допомогти! Мені потрібні були гроші терміново!
— На що?
— Це моя справа!
— Валентино Іванівно, у вас депозит. Зніміть звідти, якщо потрібні гроші.
— Депозит — це на старість! Я його чіпати не буду!
— Зате гроші дитини чіпати можна?
Свекруха схрестила руки на грудях:
— Я поверну. Коли пенсію отримаю. Усього тиждень почекати.
— Ви вже тиждень обіцяли.
— Пенсія затрималася! Не моя провина!
Ірина розвернулася і пішла в спальню. Олег лежав на ліжку, дивився телевізор. Побачивши дружину, підняв брови:
— Що сталося?
— Твоя мати взяла гроші Дмитра. Сама зізналася.
Чоловік сів на ліжку:
— Як взяла?
— Попросила в нього в борг. Обіцяла повернути, коли пенсію отримає. Минув тиждень — нічого.
Олег помовчав. Потім зітхнув:
— Ну, якщо вона сказала, що поверне, значить, поверне. Мама не обманює.
Ірина втупилася в чоловіка. Олег серйозно вважає, що все нормально?
— Олеже, вона взяла гроші в дитини! У десятирічного хлопчика! Це нормально для тебе?
— Іро, мама не багата. Їй потрібна була допомога. Дмитро — її онук. Міг допомогти.
— Дмитро збирав пів року! На свою мрію! А твоя мати просто взяла і забрала все!
— Вона поверне.
— Коли?
— Не знаю. Скоро.
Ірина видихнула. Розмова зайшла в глухий кут. Чоловік не бачив проблеми. Для Олега мати завжди права. Що б Валентина Іванівна не зробила, син її виправдає.
Жінка лягла на ліжко, відвернулася до стіни. Олег продовжив дивитися телевізор, ніби нічого не сталося. А Ірина лежала і думала, що робити далі. Свекруха не поверне гроші. Жінка це відчувала. Валентина Іванівна знайде нову відмовку, потім ще одну. І Олег буде її захищати, як завжди.
Ірина зрозуміла, що єдиний вихід — діяти самій.
Наступного ранку жінка прокинулася рано. Олег ще спав, Дмитро теж. Ірина одяглася, взяла сумку і вийшла з квартири. Попрямувала до будинку, де раніше жила Валентина Іванівна. Свекруха продала квартиру два роки тому, але сусіди залишилися ті самі. Жінка піднялася на п’ятий поверх, подзвонила у двері навпроти колишньої квартири свекрухи.
Двері відчинила літня жінка, років сімдесяти. Впізнала Ірину, здивовано посміхнулася:
— О, Ірочко! Якими долями? Заходь, заходь!
— Здрастуйте, Тамаро Федорівно. Вибачте, що так рано. Можна з вами поговорити?
— Звісно, люба. Проходь, чай поставлю.
Ірина пройшла в невелику кухню, сіла за стіл. Тамара Федорівна поставила чайник на плиту, дістала печиво.
— Як поживаєте? Як Валентина Іванівна?
— Ось саме про неї хотіла запитати, — Ірина зробила паузу. — Тамаро Федорівно, ви ж довго з нею по сусідству жили. Скажіть чесно, чи були у Валентини Іванівни проблеми з грошима?
Сусідка здивовано підняла брови:
— Проблеми? Та які проблеми? Валя завжди при грошах була. Чоловік твій, царство йому небесне, добре заробляв. Та й квартиру вона за пристойну суму продала. Мільйон двісті п’ятдесят тисяч гривень, здається.
Ірина кивнула. Це збігалося з тим, що вона знала.
— А чи не було такого, щоб Валентина Іванівна скаржилася на нестачу коштів?
— Та ти що! — Тамара Федорівна засміялася. — Вона, навпаки, завжди хвалилася, скільки грошей назбирала. Казала, що на безбідну старість вистачить.
— Дивно. А чому тоді вона постійно просить у нас гроші?
Сусідка помовчала, потім нахилилася ближче:
— Ірочко, я тобі як є скажу. Валя звикла жити за чужий рахунок. Завжди так було. Якщо можна не витрачати свої гроші, а взяти в інших — візьме. Пам’ятаю, одна сусідка давала їй у борг. Валя обіцяла повернути, але так і не повернула. Вигадувала відмовки.
Ірина стиснула руки в кулаки. Отже, це не перший випадок. Свекруха просто звикла брати без попиту, прикриваючись жалістю.
— Дякую, Тамаро Федорівно. Ви мені дуже допомогли.
— Нема за що, люба. Бережи себе. І дивись за Валею. Характер у неї непростий.
Ірина попрощалася і вийшла з під’їзду. Тепер усе стало зрозуміло. Валентина Іванівна не бідна пенсіонерка. Свекруха просто економить свої гроші, користуючись добротою невістки та сина.
Жінка повернулася додому. Олег уже пішов на роботу, Дмитро збирався до школи. Ірина провела хлопчика, потім зайшла в кімнату свекрухи. Валентина Іванівна сиділа в кріслі, в’язала.
— Валентино Іванівно, нам потрібно серйозно поговорити.
— Про що ще? — свекруха навіть не підняла голову.
— Про гроші. Ваші та Дмитра.
— Я ж казала, поверну. Коли пенсію отримаю.
— Пенсію ви вже отримали. Позавчора. Бачила, як виходили з банку з конвертом.
Валентина Іванівна завмерла. Спиці перестали рухатися. Свекруха повільно підняла голос:
— Ну то й що? Пенсія маленька. Мені на ліки треба.
— Валентино Іванівно, у вас на депозиті більше мільйона гривень. Тамара Федорівна розповіла.
Обличчя свекрухи почервоніло:
— Ти що, мене вистежувала?!
— Я просто хотіла зрозуміти правду. І тепер розумію. Ви не бідна. Просто звикли брати чуже.
Валентина Іванівна різко встала:
— Як ти смієш?! Я мати твого чоловіка! Маю право на допомогу!
— Допомога — це коли людина справді потребує. А ви просто користуєтеся нашою добротою.
— Забирайся з моєї кімнати!
— Це не ваша кімната. Це кімната в нашій квартирі. І я хочу, щоб ви повернули гроші Дмитру. Сьогодні ж.
— Не дочекаєшся!
Ірина стояла, стискаючи край шафи. Обличчя поблідло, руки тремтіли. Але голос залишився твердим:
— Валентино Іванівно, якщо ви не повернете гроші, я подбаю про те, щоб ви більше не мали доступу до нашого дому.
— Що?! Та я тут живу!
— Жили. До сьогоднішнього дня.
Ірина розвернулася і вийшла з кімнати. Свекруха кричала щось услід, але жінка не слухала. Зайшла в спальню, дістала із шухляди запасний комплект ключів від квартири. Той, що був у Валентини Іванівни. Поклала ключі в кишеню.
Увечері, коли Олег повернувся з роботи, Ірина зустріла чоловіка в коридорі:
— Нам потрібно поговорити. Серйозно.
— Іро, я втомився. Давай завтра.
— Сьогодні. Зараз.
Чоловік зітхнув, пройшов у спальню. Сів на ліжко. Ірина зачинила двері.
— Олеже, твоя мати не поверне гроші Дмитру.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що в неї немає жодної потреби їх повертати. У Валентини Іванівни більше мільйона гривень на депозиті. Вона не бідна.
Чоловік помовчав. Потім знизав плечима:
— Ну то й що? Це її гроші. На старість.
— Зате гроші десятирічної дитини брати можна?
— Іро, це всього чотири тисячі гривень. Не кінець світу.
— Для Дмитра — кінець. Він збирав пів року. Мріяв про комп’ютер. А твоя мати просто взяла й забрала все. І ще змусила його мовчати.
— Мама поверне. Потерпи трохи.
— Вона не поверне, Олеже. Ніколи. Тому що звикла брати чуже. Усе життя так живе.
Чоловік встав, підійшов до вікна. Дивився на темний двір, мовчав. Ірина продовжила:
— Я забираю в неї ключі. Валентина Іванівна більше не заходитиме в нашу квартиру без запрошення.
— Іро, ти серйозно?
— Абсолютно. Твоя мати вкрала в нашого сина. І ти це захищаєш.
— Я не захищаю! Просто… Це моя мати.
— Якщо хоче прийти — нехай попереджає. Як гість.
Олег повернувся до дружини:
— А якщо я не погоджуся?
— Тоді я куплю синові комп’ютер на свої гроші. А з твоєю матір’ю ти розбирайся сам. Але грошей їй більше не буде. Ані копійки.
Чоловік дивився на Ірину довго. Потім опустив погляд:
— Добре. Роби, як вважаєш за потрібне.
Ірина вийшла зі спальні. Зайшла до Дмитра. Хлопчик сидів за столом, робив уроки. Побачивши матір, підняв голову:
— Мамо, щось сталося?
— Ні, сонечко. Все гаразд. Завтра після школи підемо в магазин. Купимо тобі комп’ютер.
Очі Дмитра загорілися:
— Справді?!
— Справді. Ти заслужив.
— А як же гроші? Бабуся так і не повернула?
— Не повернула. Але це не важливо. Важливо, щоб ти знав: твоя праця цінна. І я завжди буду тебе підтримувати.
Хлопчик обійняв матір. Ірина погладила сина по голові, притиснула до себе. Усередині все ще кипіла образа, але було приємно бачити радість дитини.
Наступного дня Ірина пішла до свекрухи вранці, ще до роботи. Валентина Іванівна сиділа на кухні, пила каву. Побачивши невістку, насупилася:
— Чого прийшла?
— Ключі від нашої квартири. Віддайте.
— Що це означає?
— Це означає, що від сьогодні ви не ввійдете в наш дім без запрошення. Хочете прийти — попереджайте заздалегідь.
— Ти збожеволіла?! Олег тобі цього не пробачить!
— Олег згоден. Можете запитати в нього самі.
Свекруха зблідла. Віддала ключі:
— Ти пошкодуєш про це.
— Не думаю.
Ірина розвернулася і вийшла з кухні. Валентина Іванівна залишилася сидіти за столом. Обличчя свекрухи було перекошене від злості.
Увечері Ірина взяла Дмитра і пішла в магазин електроніки. Хлопчик вибирав комп’ютер довго, порівнював характеристики, радився з продавцем. У результаті зупинився на моделі середнього класу. Ірина оплатила покупку, і вони повернулися додому з великою коробкою.
Дмитро був щасливий. Розпаковував комп’ютер, підключав дроти, встановлював програми. Ірина стояла поруч, спостерігала. Хлопчик обернувся:
— Мамо, дякую! Ти найкраща!
— Дмитрику, запам’ятай: твоя праця і чесність завжди важливіші за чужі обіцянки. Ти збирав гроші сам, працював над своєю мрією. І це цінно. Неважливо, що хтось забрав твої гроші. Важливо, що ти не здався.
Хлопчик кивнув. Обійняв матір. Ірина посміхнулася, погладила сина по голові.
Олег прийшов додому пізно. Побачив новий комп’ютер у кімнаті Дмитра, зупинився на порозі:
— Купила?
— Так. На свої гроші.
— Іро…
— Олеже, не треба. Я зробила те, що вважала правильним. Твоя мати вкрала в нашого сина. І я не дозволю цьому повторитися.
Чоловік мовчав. Потім кивнув:
— Добре. Може, ти маєш рацію.
Ірина не відповіла. Пройшла на кухню готувати вечерю. Олег залишився стояти в коридорі, дивлячись на зачинені двері кімнати сина.
Валентина Іванівна кілька днів ображалася. Але потім свекруха спробувала повернути все, як було.
— Ірочко, може, досить ображатися? Я ж не зі зла. Просто потрібні були гроші.
— Валентино Іванівно, я не ображаюся. Просто розставила межі. Більше без попиту нічого не братимете.
— Та я й не брала! Попросила в онука в борг!
— Взяли без мого дозволу. У дитини. Це неправильно.
— Ну так я поверну!
— Не треба. Вважайте, що це були останні гроші, які ви взяли в цьому домі.
Свекруха хотіла щось заперечити, але Ірина повернулася до плити, показуючи, що розмову закінчено. Валентина Іванівна постояла ще трохи, потім пішла.
Відтоді Ірина більше не давала свекрусі грошей. Продукти купувала тільки для своєї родини. Ліки не оплачувала. Валентина Іванівна обурювалася, скаржилася синові, але Олег мовчав. Чоловік зрозумів, що дружина має рацію. І вперше за довгий час став не на бік матері.
Дмитро зберігав новий комп’ютер як скарб. Хлопчик більше не збирав гроші в коробці. Ірина купила невеликий сейф, поставила у своїй кімнаті. Якщо син отримував гроші в подарунок, клав їх туди. Під надійний замок. Під материнський ключ.
Минуло кілька місяців. Валентина Іванівна перестала просити допомоги. Свекруха зрозуміла, що невістка більше не поведеться на скарги. Жінка почала знімати гроші з депозиту, коли потрібно було щось купити. Ірина бачила, як свекруха повертається з банку з покупками, але нічого не говорила. Нехай Валентина Іванівна живе на свої кошти. Так чесніше.
Дмитро підріс, став більш самостійним. Хлопчик зрозумів важливий урок: не можна довіряти гроші тим, хто не цінує чужої праці. І що мати завжди захистить, навіть якщо доведеться йти проти всіх.
Ірина більше не відчувала провини. Жінка вчинила правильно. Захистила сина, не дозволила свекрусі маніпулювати родиною. Це було складно, але необхідно.
Олег почав більше часу проводити із сином. Чоловік зрозумів, що не можна завжди прикривати матір, що потрібно бачити реальність. Стосунки в родині налагодилися. Валентина Іванівна перестала бути центром всесвіту, навколо якого оберталося життя всіх інших.
А Ірина навчилася говорити «ні». Не злісно, не грубо. Просто твердо. Тому що знала: якщо не захистити свою родину самій, ніхто інший цього не зробить.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
