Історія про те, коли тільки внутрішня свобода допомагає вигравати

Я у Баку де щойно закінчився чемпіонат світу з боксу. Ця першість нічим не відрізнялася від інших міжнародних сучасних спортивних заходів – з співанням  публікою гімнів чужих країн і дикою ненавистю до чужих спортсменів. І мені пригадався; інший, давній, ще при соціалізмі, чемпіонат світу з боксу, що проходив у тодішній  столиці.

В одному з перших боїв брав участь англієць. Взагалі-то, англійці – родоначальники сучасного боксу, але цей вид спорту на той час зовсім в Великобританії згас, і її представники давно не ставали на верхню сходинку п’єдесталу. І цей англієць вважався аутсайдером, але йому московська публіка відразу стала симпатизувати (хоча з Великобританією в ту пору відносини у країни були навіть гірше, ніж зараз) за дуже видовищну, безкомпромісну манеру ведення бою.

Але був у нього один своєрідний недолік: він при кожному своєму ударі вигукував «хоп!». Правилами це не віталося, і суддя періодично робив йому зауваження.

Англієць на час замовкав, але потім знову брався за старе. Тоді рефері зробив йому офіційне попередження. У разі другого попередження пішла б дискваліфікація боксера, і тому нічого не залишалося, як тримати язик за зубами.

Але, мабуть, вимушене мовчання було йому незвично, його техніка геть розладналася, і він став програвати. І тоді глядачі вирішили підтримати цього хлопця, і при кожному його ударі в десятки тисяч голосів кричали: «Хоп !!!».

Він перетворився і виграв бій. Публіка так і супроводжувала свого підшефного до самого фінального бою скандуванням «хоп!».

І він став чемпіоном світу, що англійцям ні до, ні після довгий час не вдавалося.