Я інтроверт за характером і не легко заводжу нові знайомства, а щоб знайомство перейшло в дружбу мені потрібно набагато більше часу, ніж більшості людей.
Мені треба звикнути до людини, дізнатися її ближче, щоб я могла йому довіритися. Тому справжніх друзів я можу перерахувати на пальцях однієї руки.
Але, як не парадоксально і нерозумно, це відкриття про себе я зробила лише років до тридцяти! Так, ось такий я тугодум. І нарешті стала цінувати тих людей, які поруч зі мною.
Але перш я з власної вини втратила хорошу подругу, з якою ми дружили з п’ятого класу. І як це часто в юності буває, причиною виявився хлопець. Хоча скоріше справа в моїй бесхарактерності.
Мені було 20 років, в любові мені не сильно везло. Але одного разу я познайомилася з Іваном, який мною зацікавився, та й мені він сподобався. По молодості років я прийняла захоплення за велику любов і вирішила спробувати побудувати серйозні стосунки.
Іван був різким, безкомпромісним, цінував тільки свою думку. Мене не насторожило те, що він при першому ж знайомстві з моїми подругами ухитрився нахамити і образити кожну. Після чого виніс вердикт, що вони всі дурні і спілкуватися з ним більше не бажав.
І хоча мені він бачитися з ними не забороняв, але спілкуватися ми з подругами стали набагато менше.
І ось одного разу одна з подруг запросила нас на своє весілля. Дата весілля збігалася з нашою з Іваном річницею знайомства (пів року), і він категорично наполіг на тому, що наша річниця важливіше, що ми повинні провести цей день удвох. І до подруги на весілля я не пішла. Пояснила їй про річницю, сподівалася, що вона зрозуміє.
Але зрозуміло, вона образилася, і спілкуватися зі мною перестала. Після невеликого проміжку часу я зрозуміла, яким дурним був мій вчинок. Я вибачилася перед подругою, ми навіть спробували відновити дружбу, але, як кажуть, розбиту чашку не склеїти. До речі, з Іваном ми через пів року теж розлучилися.
