– Мамо, що знову за драматична вистава? – Ірина кинула сумку на стілець, свердлячи поглядом свою матір.
Тамара Сергіївна спокійно, не підводячи голови, перевернула пиріжок на пательні, й тихо, наче ні в чому не бувало, відповіла:
– Яка вистава, доню? Все, як завжди. Чайник на плиті, гарячі пиріжки. Сідай.
– Мамо, я не про пиріжки, – Ірина зробила крок вперед, стримуючи роздратування. – Ти мені вчора сказала, що в тебе немає грошей на комуналку.
– А сьогодні раптом зібралася продавати сервіз?! Сервіз, мамо! – Вона тицьнула пальцем у старий порцелян на полиці, вкритий тонким шаром пилу. – Кому він потрібний?!
Тамара Сергіївна нарешті повернулася. Легка усмішка майнула на її губах, а в очах блиснуло щось хитре.
– Доню, а ти навіщо так кип’ятишся? Я ж тобі не скаржилася. Просто подумала, чого добру припадати пилом?
– Бо це безглуздо! – Ірина змахнула руками. – Продати старий сервіз, щоб заплатити за комуналку? Господи, що за самодіяльність! Подзвонила б мені – я все залагодила б!
Тамара поправила хустку і трохи похитала головою.
– А ти що думаєш, дочко? Я звикла в когось щось просити? Ми свого часу самі з усім справлялися. Без цих ваших кредитів та допомоги. Життя мене по-іншому навчило.
– Мамо, зараз інший час! Ти не в радянські часи живеш! – Вигукнула Ірина.
Тамара посміхнулася і кинула лопатку на стіл.
– Радянські часи? – З легкою іронією промовила вона. – А жити, як і раніше, треба з головою. Ось і вигадала продати сервіз.
Ірина важко зітхнула, присівши на стілець. Вона провела рукою по обличчю, ніби збираючись із силами, а потім майже слізно заговорила:
– Ну, і хто його купить, мам? Посуд, якому років сто. Це не антикваріат, це просто старий посуд! Ти ж не думаєш, що хтось тобі за нього заплатить?
– А чому б і ні? – Тамара хитро примружилася і, витираючи руки об фартух, попрямувала до полиці. – Комусь подобається нове, а комусь те, що з історією. Цей сервіз ще мій дід привіз… – Вона зробила паузу. – Здалеку. Говорять, ручна робота. Хто знає?
– Мам, – промовила Ірина скептично. – Не треба замилювати очі сусідам. Скажуть, що ти божевільна.
Тамара Сергіївна незворушно посміхнулася, дбайливо знімаючи з полиці чайник із сервізу.
– Нехай думають, що хочуть, Ірочко. Я їх переконувати не збираюсь. Люди бачать те, що бажають побачити. Ось і все.
– Та ну тебе, – махнула рукою Ірина. – Маячня якась…
Вона замовкла, спостерігаючи за матір’ю, яка вже розклала сервіз на столі. Порцелянові кухлі з блакитними квітами, що вицвіли, здавалися крихкими, майже нереальними.
– Ну, і що ти з цим робити збираєшся? – Запитала Ірина тихо.
– Продам, доню. Або ні – як життя покаже.
Ірина посміхнулася і підвелася.
– Гаразд. Якщо ти вперта, як баран, я залишаюся тут до завтра. Стежитиму, щоб не наробила ти справ.
Тамара кивнула і знову повернулася до своїх пиріжків.
– Як скажеш, Ірочко.
Ранок у будинку Тамари Сергіївни почався, як завжди: легкий скрип підлоги, аромат свіжого чаю та сонце, що просочується крізь мереживні фіранки.
Ірина сиділа за столом, упершись підборіддям у долоню, і спостерігала за матір’ю. Та спритно нарізала пиріг з капустою, і наспівувала щось собі під ніс.
– Мамо, ну чому ти весь час вирішуєш все сама? – Ірина заговорила спокійно, майже стомлено. – Я не розумію. Ти що, думаєш, мені шкода для тебе грошей?
– Та не в грошах справа, Ірочко. – Тамара Сергіївна відрізала шматок пирога, та поставила перед дочкою. – Тобі, може, й шкода. Але я не про це. Життя – штука мудра. Вона завжди підкаже вихід, якщо не метушитися.
– Ага, – пирхнула Ірина. – Ти це й у дев’яності говорила, коли ми картоплею з хлібом перебивались.
Тамара посміхнулася, але в очах її майнув легкий смуток.
– І що? Адже пережили. Я тоді знаходила способи. А зараз хіба складніше?
– Складніше, мам. Інший час. Потрібні гроші, потрібні зв’язки… Загалом твої “хитрощі” – це з минулого. Нині вони не працюють.
Тамара, не відповідаючи, сіла навпроти дочки, та обхопила кухоль долонями.
– А ти думаєш, Іро, що правда завжди на очах? Ось подивишся… Не всі люди у нашому селищі такі прагматичні, як ти. – Вона лукаво усміхнулася. – І взагалі, може, я даремно порушила цю тему із сервізом. Просто побалакати захотілося.
Ірина підозріло звузила очі:
– Мам, ти щось задумала. Я ж бачу.
– А що мені ще залишається, доню? – Тамара розвела руками. – Пенсія у мене невелика, а комуналка росте, як на дріжджах. От і доводиться думати головою.
– Головою, значить, – повторила Ірина, і відкинулася на спинку стільця. – Мамо, ну будь хоч раз у житті сучасною! Подзвонила б мені, я за все заплатила б, і не треба було б цих хитрощів. Ти ж горда, як ніхто.
Тамара Сергіївна раптом стала серйозною, а її голос потеплішав:
– Я горда, бо життя мене такою зробило. Ми свого часу не бігали з простягнутою рукою. Справлялися самі. І ти завдяки цьому виросла розумницею. Все, що я вмію, це тобі уроки давати, доню. Ну не гнівайся на стару.
Ірина мовчала, роздивляючись старий сервіз на столі. Вона ніяк не могла зрозуміти: чи мати серйозно хоче його продати, чи це просто чергова дивна «мамина хитрість».
– А знаєш що? – раптом пожвавішала Тамара Сергіївна. – Нині Нінка зайде за рецептом пирога. Ось їй я й розповім про сервіз. Побачимо, що скаже.
Ірина тільки похитала головою:
– Твоїм сусідкам тільки дай поговорити. По всьому селі рознесуть!
– А мені й не шкода, – засміялася Тамара. – Нехай розмовляють. Може, й покупець знайдеться.
– Тамар, ти справді сервіз продаєш? – Ніна Іванівна, сусідка, стояла на порозі, упершись руками в пишні боки, і з цікавістю зазирала в хату. – Сусідка наша розповіла, що він у тебе антикварний. Кажуть, твій дід аж з-за кордону його привіз.
Тамара Сергіївна, сидячи на дивані, спокійно сьорбнула чай з того самого порцелянового кухля.
– Хто сказав? Ніякий він не антикварний. Так, пам’ять сімейна. Але раз вже стоїть собі й припадає пилом, нехай краще комусь користь принесе.
– Та ти що! – Округлила очі Ніна. – Тамара, ти хоч ціну його знаєш? Зараз антикваріат у ціні, особливо якщо “ручна робота”! Та й вигляд у нього справжній, як із музею!
Ірина, почувши це, мало не похлинулася яблуком, і ледь не розлила чай.
– Мам, ти що, сказала сусідам, що сервіз антикварний? – прошипіла вона крізь зуби.
– Та нічого я не казала. Сама придумала, – з хитрим виглядом відмахнулася Тамара Сергіївна, та обернулася до Ніни. – Люди самі бачать, що хочуть побачити. А що, Ніночко, тобі він сподобався?
– Сподобався? – Ніна з важливим виглядом поправила хустку. – Я б собі такий взяла. Тільки в мене грошей в обріз.
Тамара задумливо кивнула, дивлячись на сусідку з-під вій.
– Та я не поспішаю, Ніно. Може, ще хтось зайде, подивиться. Рідкісна річ, все-таки. Хто знає, може, за кілька років його й у музей приймуть.
– До музею?! – Ніна ахнула, але погляд її чіпко ковзнув сервізом. – Ну ти даєш, Тамаро! Гаразд, я піду… але ти дивися, якщо хтось захоче купити, ти мені скажи. Може, і я знайду гроші.
Коли Ніна пішла, Ірина схопилася й обернулася до матері.
– Мам, ти це спеціально?! Ти наслухалася казок про “антикваріат” і вирішила виставу влаштувати? А якщо хтось і справді його купить? Ти ж усіх обдуриш!
– А я нікого не обманюю, – спокійно відповіла Тамара Сергіївна. – Люди самі вирішують, щоб його цінним рахувати. Я слова не промовила.
– Мам, ну це вже якесь шахрайство! – Ірина сплеснула руками.
– Шахрайство? – Усміхнулася Тамара і, вставши, поправила хустку. – А ти думала, кмітливість тільки в цих серіалах буває? Дочко, вчись: головне – не обманювати, а знаходити підхід. Життя воно таке: хто вміє думати – той і виграє.
Наступного дня по селі рознеслися чутки: “У Тамари Сергіївни антикварний сервіз, і вона його продає”. Вже до обіду біля порога її будинку зібралися двоє сусідів, а надвечір заглянув і місцевий «аматор старовини» – Петрович із сусіднього селища.
– Тамара, – заговорив Петрович, оглядаючи сервіз із виглядом знавця. – А ти впевнена, що це ручна робота? Щось у ньому є… хм, особливе.
Тамара Сергіївна загадково посміхнулася.
– Особливе? Може, і є. Що мені? Мені головне, щоб він у добрі руки потрапив.
– У добрі руки? – Петрович примружився. – То ти його продаєш, чи як?
Тамара повільно провела пальцем краєм кухля.
– Продаю, Петровичу, продаю. Але торгуватися не буду. Річ таки з історією.
Петрович довго мовчав, розглядаючи сервіз, потім буркнув:
– Ну, я подумаю. Але якщо що – не продай нікому раніше!
Коли двері за ним зачинилися, Ірина підбігла до матері.
– Мам, це вже цирк якийсь! Ти всім голову морочиш!
Тамара, поправляючи кухоль на столі, посміхнулася:
– А хай. Нехай гадають, що хочуть. Кмітливість – вона гірше не робить.
Ірина прокинулася від гучного стуку у двері. За вікном ще не розвиднілося, і перше, що вона побачила, була постать матері, яка незворушно витирала руки об фартух.
– Мам, хто там? У такий час, – спитала вона сонно, протираючи очі.
– Покупець, – коротко відповіла Тамара Сергіївна, як ні в чому не бувало, і додала: – Доню, ти краще поки не виходь. Чайку попий.
Ірина одразу підскочила. Покупець? Вона поспішно визирнула у вікно і застигла. На ґанку стояв високий чоловік з акуратною борідкою, одягнений у дорогий сірий піджак. У руках він тримав шкіряний портфель.
– Мамо, це хто? – Прошепотіла Ірина, відчуваючи, як усередині підіймається тривога.
– Платонов Віктор Михайлович, – відповіла Тамара з такою недбалістю, ніби йшлося про старого знайомого. – Із сусіднього селища. Каже, цікавиться антикваріатом. Я його ще вчора попередила, щоб не даремно їздив.
– Мамо, ти жартуєш?! – верещала Ірина. – Ти ж сама вчора сказала, що сервіз – звичайна радянська порцеляна! Він тобі зараз запропонує шалені гроші, а потім повернеться із претензіями!
Тамара приклала палець до губ, і пошепки відповіла:
– Тихіше, дочко. Не заважай людям вирішувати, що для них є цінним.
– Ну, Тамара Сергіївно, – голос чоловіка був спокійним і впевненим. – Я оглянув ваш сервіз ще на фотографії. Мушу сказати, він вражає. Елегантна робота. Особливо ручний розпис… Рідкість у наш час.
Тамара Сергіївна стримано кивнула, та поправила кухоль на столі.
– Може, й рідкість. Я в цьому не розуміюся. Стоїть, припадає пилом – комусь, може, радість принесе.
– Це ви правильно кажете, – посміхнувся Віктор Михайлович, і дістав із портфеля гаманець. – Давайте так: п’ять тисяч гривень. Погоджуйтесь, і ми навіть не торгуватимемося.
Ірина, яка підслухувала із сусідньої кімнати, ледь не ахнула. Вона визирнула з-за дверей, стискаючи руками халат.
– Мам! Ти не здумай! Це ж…
– Тихіше, Іринко, – спокійно сказала Тамара Сергіївна, навіть не повернувши голови. – Я з людиною розмовляю.
Тамара сіла за стіл, та зчепила пальці перед собою.
– Вікторе Михайловичу, – почала вона м’яко. – Ви серйозна людина, і я це бачу. Але, розумієте, я стара людина. Сервіз мені дорогий. Тому так просто я з ним розлучатися не можу.
– Мамо, – прошипіла Ірина ззаду, але Тамара зробила їй ледь помітний жест рукою, мовляв, не заважай.
Чоловік здивовано підняв брову, і похитав головою.
– Ну, я вас розумію, – сказав він, прибираючи гаманець назад. – Добре, що скажете на вісім тисяч? Але тільки домовимось зараз, і по руках.
Ірина відчула, як у неї пересохло у роті. Вона ледве стримувалась, щоб не втрутитися, але Тамара сиділа незворушно.
– Ну, коли вже так, – зітхнула мати, й підняла погляд, – нехай буде вісім. Не більше вас не умовлятиму. Забирайте.
– Чудово! – Віктор Михайлович полегшено посміхнувся, і простяг руку. – Домовилися.
Коли двері за чоловіком зачинилися, Ірина з розмаху опустилася на стілець. Її обличчя виражало суміш шоку та захоплення.
– Мам … Ти це серйозно? Ти щойно продала звичайний радянський сервіз за вісім тисяч гривень! Ти розумієш, що він ще повернеться, коли дізнається правду?
Тамара Сергіївна спокійно вмостилася навпроти, склавши руки на колінах.
– А що він дізнається? Я його не дурила. Він сам сказав – рідкість.
– Мам! – Ірина схопилася. – Але це не чесно! Це…
– Чесно, дочко. Я жодного слова не збрехала. – Тамара глянула на неї, і хитро посміхнулася. – Просто люди іноді вірять у те, у що хочуть вірити. Це не моя вина. Головне, що борг за комуналку я закрила.
– Це геніально! – пробурмотіла Ірина, і раптом засміялася. – Мам, ти… ти просто… як у кіно. Ось тобі і «стара людина»!
– Ось бачиш, – засміялася Тамара. – А ти все казала, що я живу минулим.
Ірина зітхнула і похитала головою, роздивляючись стару шафу.
– Ну й ну. Тобі б аферисткою працювати.
– Та ти що! – відмахнулася Тамара. – Це не афера, а кмітливість. У житті, дочко, головне – не панікувати, та думати головою. Ось і весь секрет.
Ірина дивилася на матір і відчувала, як щось у її сприйнятті перевертається. Ця проста жінка, яка все життя тягла будинок на своїх плечах, щойно влаштувала справжню виставу, та перемогла.
– Гаразд, мам. Я здаюся, – сказала вона, посміхаючись. – Мабуть, мені ще вчитися та вчитися твоїм хитрощам.
Тамара Сергіївна підсунула до неї кухоль чаю, та посміхнулася по-доброму, з вогником в очах.
– Чай допий, дочко. І запам’ятай: із будь-якої ситуації є вихід. Головне – голову вмикати.
А здалеку було чути стукіт старого годинника і теплий аромат пирогів, який тепер здавався Ірині запахом справжнього будинку.
