Йшов п’ятий курс університету. Я заміжня, плануємо дитину. В голову якось не спадало на думку, що ще потрібно довчитися, захистити диплом, а вже потім думати про дітей.
Материнський інстинкт затьмарив мій розум. Тим більше чоловікові вже пора, в грошах не потребуємо, житло своє є.
Пів року у нас нічого не виходило і я спокійно вчилася. Під кінець навчального року я побачила заповітні дві смужки.
В цей же час я вже вибрала керівника і тему диплома. Успішно здала сесію і пішла на літні канікули.
Звісно влітку я відпочивала, насолоджувалася заміжжям і першими місяцями вагітності.
Непомітно підкрався вересень і я приходжу до університету. Обговорюємо з керівником структуру диплома, про що буду писати.
Потихеньку я шукаю інформацію, пишу диплом, консультуюся у керівника. Живіт вже добре видно. Здача збігається з датою пологів. Але я думаю що якось встигну.
За місяць до здачі у мене починається депресія. Не хочеться писати диплом. Хочеться просто закритися вдома, спати, відпочивати і думати про майбутнє малюка, а мене весь час викликають до університету.
Я вже готова взяти академічну відпустку, перенести здачу на пів року вперед. Але всі: сім’я, чоловік, друзі, твердять що потрібно встигнути захиститися до появи дитини.
З горем навпіл я дописую диплом. В один прекрасний вечір їду з переймами до рецензента підписати мою роботу, а від туди в пологовий будинок. Відразу з пологового будинку пішла захищатися і повністю поринула в материнство.
Зараз я дуже вдячна близьким що підтримали мене і не дали закинути навчання. Вже зараз я розумію, що зробивши я інакше – залишилася б без освіти. З появою дитини все йде на другий план, і мій захист все відкладался б на невизначений термін.
Для себе я зробила один висновок. Якщо у тебе є мета, не дивлячись ні на які перешкоди не відступай. Людині все під силу. Особливо коли є підтримка близьких.