– Ти куди моє добро потягла? – Альбіна стояла на сходовому майданчику, уперши руки в боки. Біля її ніг тулилися два масивні мішки з будівельного супермаркету, з яких стирчали рулони шпалер.
Каріна проштовхнула важку картонну коробку через поріг. Картон гидко зашурхотів по плитці для підлоги.
– Я, здається, ясно сказала в понеділок, – з прохолодою озвалася Каріна. – Термін був до п’ятниці. П’ятниця настала. Забирай.
– Ти зовсім з дуба впала?
Альбіна зробила крок уперед, намагаючись відтіснити невістку назад у передпокій. Але Каріна навмисно стала в отворі, перегородивши шлях.
…А почалося все два місяці тому, такого ж похмурого вівторка. Каріна повернулася з роботи втомлена – вона працювала кошторисником у великій фірмі, безперервно зводила таблиці і перевіряла акти прихованих робіт.
У передпокої вона натрапила на чужі чоботи, а з вільної кімнати доносився шум меблів, що відсуваються.
Каріна стягнула кросівки і зазирнула у дверний отвір.
Посеред кімнати, яку вони з Євгеном планували переобладнати під кабінет, височіла гора речей. Три масивні картонні коробки, перетягнуті армованим скотчем.
Зверху лежав розібраний манікюрний стіл із білого матеріалу – Альбіна приймала клієнток вдома. У кутку сиротливо притулилася витяжка для нігтьового пилу в упаковці.
Євген винно переступав з ноги на ногу біля вікна. Альбіна діловито розправляла поліетиленову плівку над своїм добром.
– О, Каріночка прийшла! – радісно сповістила зовиця. – А ми тут трохи базуємось.
– Я бачу, – Каріна притулилася плечем до одвірка. – А з якого дива переїзд?
– Та який переїзд, Господи! – Альбіна відмахнулася. — Я у своїй двушці ремонт затіяла. Труби міняти будуть, потім підлогу розкриватимуть.
– Майстри сказали, меблі виносити треба, інакше їм капець. Ось Євген і запропонував у вас поки що скласти. У вас все одно метраж простоює.
Каріна перевела погляд на чоловіка. Євген раптом знайшов щось неймовірно цікаве на шпалерах і почав колупати стик нігтем.
– Женя запропонував? – Уточнила Каріна.
– Ну, я попросила, а він не відмовив, – ми ж не чужі люди. – Альбіна поправила комір бордової водолазки. – Буквально на кілька тижнів. Майстри обіцяли швидко впоратися. Тобі ж не шкода?
– Два тижні, – повторила Каріна, фіксуючи термін.
На роботі вона звикла оперувати чіткими графіками. Скандалити з порога не хотілося. Родинні зв’язки – штука тонка, іноді простіше піти назустріч, ніж слухати довгі закиди в черствості від свекрухи на найближчому сімейному гулянні.
Але за два тижні нічого не змінилося. Понад те, склад почав розростатися. Якось увечері Каріна виявила в кутку два щільно набиті пластикові мішки.
– Це що? – Запитала вона чоловіка за вечерею.
– Альбінка завезла, – Євген старанно жував смажену картоплю, не зводячи очей від тарілки. – Зимові речі. Каже, пилом будівельним просочаться, шкода куртки.
– Женю, ми домовлялися на два тижні. Минув місяць!
– Карін, ну знайди компроміс, – Євген відклав виделку. – У людини там розруха. Будівельники підводять, терміни перенесли. Куди їй це все подіти? На балкон під сніг викинути?
– Орендувати гараж. Орендувати бокс на складі тимчасового зберігання. Тисяча на місяць, – Каріна назвала розцінки, не замислюючись. – Ми не складська база!
– Починається, – Євген образливо скривився. – Я між двома вогнями! Одна ниє, що подіти нікуди, друга пиляє, що місце зайняте. З’ясовуйте самі, гаразд?
Він пішов у спальню, залишивши брудну тарілку на столі.
Каріна терпіла ще три тижні. Останньою краплею став вечір понеділка. Вона повернулася додому із пакетом продуктів.
У передпокої довелося боком протискатися повз якусь дивну споруду, накриту пледом. Каріна відкинула тканину. Під пледом виявився педикюрний апарат та три коробки з гель-лаками.
Вона дістала телефон та набрала номер Альбіни.
– Алло, Каріночко! – бадьоро озвалася зовиця. На задньому фоні дзижчала фреза. – Я працюю щось термінове?
– Термінове, – відповіла Каріна. – Альбіно, давай щиро. Твої речі займають половину нашої квартири. Угода була на два тижні. Минуло два місяці.
– Ой, почалося. – У голосі зовиці з’явилися примхливі нотки. – Я ж пояснювала Жені! У мене бригада не просихає! Я сама на нервах, живу на кухні.
– Це твої труднощі із підрядниками, – спокійно відрізала Каріна. – Я даю тобі час до п’ятниці. У п’ятницю ввечері кімната має бути порожньою. Викликай вантажівки, наймай вантажників, – перевозь куди хочеш!
– Ти в своєму розумі? – обурилася Альбіна. – Куди я повезу їх? У пилюку?
– У п’ятницю. До восьмої вечора, – Каріна скинула виклик.
За десять хвилин зателефонував Євген. Він якраз поїхав у триденне відрядження і дзвонив із готелю.
– Каріно, ти навіщо з Альбінкою лаєшся? Вона мені зараз дзвонила, вся в істериці. Каже, ти її з речами на вулицю женеш.
– Я попередила її про терміни, Женю.
– Ну, потерпи ще трохи! – благав чоловік. – Що тобі варто? Кімната все одно порожня стоїть. Я приїду, сам із нею поговорю, вирішимо щось.
– Я вже вирішила, – відрізала Каріна. – У п’ятницю ми зачиняємо цю філію меблевого складу.
…І ось настала п’ятниця. Каріна прийшла додому раніше. Переодягнулась у домашній спортивний костюм, зібрала волосся у хвіст. Жодних вантажників та вантажних машин у дворі не спостерігалося. О сьомій вечора в передпокої пролунав галас.
Каріна вийшла з кухні та побачила Альбіну. Зовиця була в розстебнутій дублянці, а в руках тримала ті самі два мішки з будматеріалами. Вона не збиралася нічого забирати. Вона ще привезла!
Саме тоді Каріна пройшла у вільну кімнату, вхопила найближчу картонну коробку з речами та потягла її до виходу, виштовхуючи на сходовий майданчик.
Альбіна не чекала такого повороту.
– Каріно, дай пройти, – зовиця єхидно примружилася, перегороджуючи шлях. – Я привезла шпалери. Балкон склитимуть, мені це дівати взагалі нікуди.
– У свою спальню постав, – Каріна виштовхнула ногою другу коробку.
– Я там сплю! У мене алергія на будівельний пил!
– Це мої проблеми? – Каріна змахнула уявну порошинку з рукава светра.
– Ми ж рідня! – голос Альбіни зірвався на вереск. – А ти потерпиш, не пані! Квартира і Євгена теж, тож рухайся.
– Квартира спільна, іпотеку ми платимо навпіл зі своїх зарплат, – Каріна сперлася на одвірок. – І дозволу перетворювати її на хлів я не давала. Твого складу тут більше не буде. Забирай коробки!
Вона нахилилася, схопила за скотч третю коробку, в якій підозріло бряжчали флакони з рідинами для зняття лаку, і потягла до виходу. Альбіна спробувала перехопити її за край.
Картон голосно хруснув по шву.
– Ти мені обладнання зіпсуєш! – гаркнула зовиця, відпускаючи коробку.
– Тоді бери та неси акуратно! До ліфта.
– Нікуди я нічого не понесу!
Альбіна різко випросталась. На її щоках проступили червоні плями. Вона кинула свої мішки прямо на килимок перед входом, перегороджуючи Каріні шлях до відступу.
– А ми з Женькою вчора все обговорили! – переможно заявила зовиця. – Він мені добро дав. Сказав, що вези шпалери на лоджію, нехай лежать скільки треба. Тож давай, звільняй прохід! Я зараз занесу, а потім ми ще з моїм братом поговоримо, хто в хаті господар.
Каріна подивилася на кинуті мішки, потім на переможне обличчя “родички”.
Значить, Євген не просто самоусунувся. Він вирішив бути добрим братом на шкоду їхнім власним домовленостям.
Дав відмашку, знаючи, що Каріна терпіти не може нахабства. Влаштував прохідний двір чужими руками, поки сам відсиджувався у відрядженні.
– Ось як, – задумливо промовила Каріна.
Вона не стала кричати чи влаштовувати сцени із чубаниною на сходовому майданчику.
– Занось, – миролюбно погодилася вона.
Каріна зробила крок назад, углиб передпокою.
Альбіна переможно посміхнулася. Вона нахилилася за мішками зі шпалерами, збираючись підхопити їх за ручки та зарозуміло пройти на лоджію.
У цей момент Каріна вхопилася за ручку дверей, різко потягла їх на себе і засунула нічну засувку. Зовні потрапити всередину було неможливо навіть, якщо розібрати основний механізм на запчастини.
З майданчика одразу забарабанили кулаками.
– Каріно! Ти ненормальна? Відчини зараз же!
Каріна притулилася спиною до стіни. Зовні долинало обурене сопіння та вимоги негайно пустити її назад.
– Відкривай, я сказала! У мене тут речі! – голос зовиці перейшов на ультразвук.
Каріна відліпилася від стіни та пройшла на кухню. Телефон на столі завібрував. На екрані світилося ім’я чоловіка.
– Так, Женю, – рівно відповіла вона, сідаючи на табуретку.
– Каріно, ти що там влаштувала? – чоловік говорив квапливо та приглушено. – Мені Альбінка дзвонить, репетує як різана. Каже, ти її на сходи викинула разом із коробками і зачинилася.
– Вона привезла ще два мішки будматеріалів, Женю! І сказала, що ти дозволив їй зайняти нашу лоджію!
– Ну, потерпіла б пару днів! Жаль тобі, чи що? Рідня ж. Пусти людину, у неї там лаки замерзнуть, хімія всяка!
– А чого це ти розпоряджаєшся нашою спільною територією без мого відома?
На тому кінці дроту зависла довга пауза. Було чути, як Євген важко дихає у слухавку.
– Ну, вона попросила… – невпевнено забурмотів чоловік, розгубивши весь свій запал. – Їй так було зручніше. Ну, щоб тебе не смикати зайвий раз запитаннями.
– Не смикати? За два місяці вона не забрала жодного пензлика! Тільки привозила!
– Каріно, ну пусти її у квартиру. Вона там на майданчику із коробками стирчить. Перед сусідами ніяково. Люди ходять, дивляться. Що вони скажуть? Сім’я називається.
– Нехай викликає вантажне таксі! У неї ж є на це гроші! Або забирай її речі до себе у відрядження.
– Каріно, не перегинай!
– Я попереджала у понеділок, Женю! До восьмої вечора. Час вийшов! До побачення.
Вона скинула виклик і перевела телефон в авіарежим. Сперечатись далі не мало сенсу. Факти було озвучено, позиції позначено.
З майданчика знову гупнули, цього разу ногою.
– Я дільничного викличу! – долинули зовні приглушено. – Це незаконне утримання майна!
– Майно на сходах! – голосно відповіла Каріна, підійшовши до виходу. – А у квартиру я тебе пускати не зобов’язана. Вантажний ліфт справа по коридору.
Зовні хтось голосно запихкав. Потім почувся звук скотчу, що рветься, невдоволене бурмотіння і човгання підошв. Альбіна явно намагалася відтягнути найважчу коробку із розібраним манікюрним столом до ліфтів самостійно.
Каріна повернулася до вільної кімнати. Решта речей, що залишилися, – педикюрний апарат, витяжку і мішки з одягом – вона методично перетягла в коридор. У суботу вранці вона планувала винести це до сходових прольотів, якщо Альбіна не повернеться з вантажниками.
Але виносити не довелося. Близько десятої вечора на майданчику знову почулася метушня. Хтось голосно лаявся чоловічими голосами. Альбіна таки найняла людей і забрала залишки свого складу.
До кінця вихідних у квартирі стало помітно просторіше. Каріна ретельно пропилососила звільнену кімнату, вимила підлогу з мийним засобом, щоб позбутися запаху чужого пилу, що в’ївся, і протерла підвіконня.
Євген повернувся з відрядження у вівторок увечері.
Каріна тим часом перевіряла кошторис за ноутбуком на кухні. Євген пройшов до передпокою, стягнув черевики. Він довго шурхотів курткою, перекладаючи якісь речі в кишенях.
Зазвичай він одразу йшов на кухню вечеряти, розповідаючи про дорожні затори. На цей раз він завмер на порозі, подивився на порожню кімнату, потім на Каріну.
Чоловік не став нічого говорити, виправдовуватись чи захищати сестру. Він підхопив свій дорожній рюкзак, заніс його до спальні, а потім узяв з-під мийки два сміттєві пакети і пішов виносити сміття.
Це було краще за будь-які вибачення.
Більше тема складу у їхній квартирі не порушувалася. А Альбіна з того часу дзвонила братові тільки у великі свята, – та й то суворо на мобільний. Можливо, когось це й бентежило, – зате Каріні було супер…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
