Катерина приїхала до хати покійної бабусі заздалегідь. Потрібно було все підготувати. Минуло сорок днів, як не стало її улюбленої та найближчої людини. З десяти років Катю виховувала бабуся.
У Катерини були батьки. Вони й зараз є, але невідомо, де. Вони жили всі разом: тато, мама, бабуся та Катя. Батько почав їздити на заробітки, а потім подав на розлучення.
Десь там у нього інша родина. Мати страждала, а потім і собі поїхала заробляти гроші. Двічі вона приїжджала, а згодом лише переказувала гроші.
Бабуся їй погрозила подати на аліменти, якщо вона сама добровільно не платитиме. У вісімнадцятий день народження Катерини був останній переказ від неї. Бабуся переживала.
Її дочка дзвонила рідко, говорила про поганий зв’язок, роботу. Катя спочатку чекала на дзвінки матері, а потім образилася. Їй хотілося щиро поговорити з мамою, а її немає.
Катя звикла, що її немає, найближчою для неї стала бабуся. З нею можна було обговорити все: перше кохання, іспити, подружок.
Потім було одруження, невдалі спроби стати мамою, розлучення. Бабуся підтримувала у всьому. І ось бабусі немає. Залишилися лише добрі спогади.
Водій допоміг вивантажити пакети з продуктами та поїхав. Щось було не гаразд. Катерина озирнулася.
Замок відчинився легко. Мабуть, здалося, вирішила жінка. Вона розбирала пакети, коли у двері постукали. Прийшла сусідка.
– Катерино, допомога потрібна? Я можу прийти завтра вранці. Разом усе зробимо.
– Дякую, не відмовлюся.
– Не відмовишся. Молодець. Допомогу завжди треба приймати, але тільки, коли вона від щирого серця. А матір ти бачила?
– Матір?
– Так. З’явилася три дні тому. Каже, нічого не знала.
– Все вона знала. Я їй писала, вона прочитала в соцмережі. Це ж видно було.
– Я не знаю всіх ваших штучок. Вона у Марії. Адже вони раніше спілкувалися, навіть рідня якась далека.
– Мені байдуже, де вона. Для чого вона приїхала.
– Це тобі з’ясовувати.
Мати прийшла за годину.
– Я дізналася, що ти приїхала. Привіт, доню.
– Здрастуйте.
– Чому ти не залишила ключа у сусідів? Мені довелося у чужих людей жити, коли свій будинок поряд стоїть. Замок ламати не стала.
– Так в тебе і права немає його ламати. Попереджати треба. Вечерю приготую, білизна у шафі. Завтра прийде сусідка, готуватимемо обід.
Розмова не клеїлася. Катерина не бачила матір майже двадцять років. Про що говорити? Запитати чому покинула, навіщо приїхала? Мати теж не знала, про що розмовляти з дорослою дочкою. Серйозна, ділова.
– Катя, я приїхала сама, але в тебе є брат. Йому сімнадцять. Вам потрібно обов’язково познайомитись. Ми хочемо переїхати сюди.
– Сюди? У мій дім? Я подумаю. А де ви мешкаєте, у вас є квартира, будинок?
– У мене є чоловік, ми живемо з його батьками. Хотілося б жити окремою сім’єю: я, чоловік, син. Ти б до нас приїжджала. Марія сказала, що ти самотня, у розлученні, дітей немає.
– Ти за цим приїхала? А раніше, де була? Бабуся хворіла, переживала, згадувала.
– Ти ж була поруч із нею.
– Так. Вона замінила мені матір, а я була одразу за дочку та онуку. А останнім часом, ще й за доглядальницю, медсестру…
– Ти медсестра?
– А що? Чудова мати! Ти навіть не знаєш, де я навчалася. Так, я лікар!
– Це добре. У твого брата дитячий параліч. Знаєш, що це таке?
– Вечеря готова.
Катерина поставила перед матір’ю тарілку і сама сіла до столу.
– Ти мені не відповіла.
– А повинна? Чи моя професія має на увазі відповідь. Чайник на плиті, печиво та цукор – поруч. Я йду відпочивати у свою кімнату. Можеш розташуватися на дивані, чи в кімнаті бабусі. На добраніч.
– Але ж ми ще не договорили…
Катерина проігнорувала останні слова матері.
Ранок почався рано. Сусідка стукнула у вікно, перш ніж увійти. Катя вже не спала. Тісто на пироги підійшло.
– Ти, Катерино, як бабуся твоя, все встигла. Гарна жінка була, розумна, справедлива. Я займуся борщем та рештою, а пироги сама роби. Встигнемо все.
– Все в холодильнику, картопля у коморі. Усе самі знайдете.
Все було готове. На цвинтар Катерина пішла із сусідкою. Матір бачити не хотіла, але покликати треба. Та відмовилася, сказала, що ходила вчора.
Гості розійшлися, сусідка допомогла з посудом і теж пішла. Катерина хотіла піти до своєї кімнати, але мати знову почала розмову.
– Добре все влаштувала.
– Як годиться.
– Ми не договорили. Найближчим часом збираємось переїхати. Я вже подумала, що тут можна змінити. Адже я все в будинку пам’ятаю, давно про це мріяла.
– Змінити? Тут все залишиться поки що так.
– Ми ж тут житимемо, твоєму братові потрібні трохи інші умови.
– Змінюйте все у своєму житлі, а цей будинок мій! Я вчора дохідливо дала це зрозуміти.
– Твій? Заповіт? Його можна заперечити, у мене дитина недієздатна. І взагалі, ти моя дочка. Невже ти виженеш матір та брата?
– Ні, не вижену. Я вас просто не пущу! А будинок давно мій. Просто мій, без заповіту. Захочу – продам, захочу – житиму.
– А як же твій брат? Ти ж давала присягу цьому, вашому…
– Давала. Але в мене свої пацієнти. Свої! Вдома я послуг не надаю! Тим більше я підозрюю, що від мене чекають зовсім іншого. Так? Догляд, масаж, лікування…
– Могла б!
– А ти могла б мати дочку!
– Так ти і є донька!
‐ А в мене немає матері! Вона покійна! Чому ж ти не залишила сина на батьків чоловіка? Виїхала б. А може, у тебе ще десь дочка, або син?
– Більше нікого немає.
– Це тішить. Немає більше покинутих дітей. Завтра я їду о п’ятій вечора. До цього часу прошу покинути мій будинок.
– А ти… груба, серця в тебе немає.
– Серця немає в тебе, і ніколи не було!
– Я поїду сьогодні.
– Це найкраще, що ти можеш зробити зараз.
Катерина повернулася в місто, до своєї маленької квартири, за яку ще доводиться платити іпотеку. Щовихідних вона їздила в село.
Короткі романи з колегами заводити не збиралася. Там і без неї кипіли пристрасті.
Вона знала, що їй обов’язково пощастить. Інакше й не може бути.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Катерина? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
