– Зовсім сором втратили! Хіба можна так робити… Ми відпочити приїхали в таку далечінь! А тут… Будинок продали… Знахабніли! І нам ні слова…
– Сором! Ось що жадібність з людьми робить! Ми ж попереджали, що їдемо, сказати не можна було? І тепер що? Нову адресу не знаємо, назад їхати – діти малі, відпочити їм треба. Швидко завантажуй речі та їдемо до вас…
Тамара Михайлівна росла у великій родині. Чи жарт: сім сестер і три брати! У рідній хаті ніхто з дітей, окрім Тамари, наймолодшої, не залишився, всі роз’їхалися у пошуках щастя. Однак у відпустку неодмінно приїжджали до батьківського будинку біля моря.
Тамара гостинно зустрічала гостей. Готувати вміла та любила, всі турботи брала на себе. Спершу одні сестри-брати приїжджали, потім цілими сім’ями стали.
Одне задоволення гостям: ні про харчування думати не потрібно, ні про прання-прасування, ні про дозвілля. Те, що на себе часу у господині не залишається, гості не замислювалися. Або не хотіли думати.
А ось доньці Тамари, Даші, назавжди врізався в пам’ять чималих розмірів двір, забитий родичами різного віку, що приїхали відпочити. За один раз приїжджало до двадцяти людей.
І всі чудово проводили час: спали, коли хотіли, ходили на пляж. Мати з ніг збивалася, всіх обслуговуючи. Ще й на роботу ходила. Окрім доньки ніхто їй не допомагав. А навіщо? Вони ж у відпустці…
Даша і стала винуватцем розладу. Це ж вона, тоді ще підліток, безпосередньо звернулася до двоюрідної сестриці ровесниці, що знемагала від неробства, з проханням допомогти на кухні. А у відповідь:
– Ти зовсім уже? Мене взагалі відпочити привезли…
Розмову почула Тамара Михайлівна, яка повернулася з роботи ледве жива. І тут господарку прорвало. Вона видала нахабній рідні все, що думала про них.
За годину двір, як і будинок, спорожнів. З того часу нікого з численних племінників, сестер і братів Тамара на поріг не пускала. А просилися на дармовий відпочинок багато хто, навіть знайомі знайомих родичів.
Це вже через роки до Тамари дійшло, що рідня розповідала про те, як їх виставили за поріг. Сильно переживала жінка.
Навіть захворіла. Налагодити стосунки вона намагалася з братами-сестрами, не одного листа надіслала. Ось тільки відповідей не було ні від кого.
Але час іде. Виросла донька, вийшла заміж. Внучка підросла. Вероніка і наполягла на продажу будинку.
Бабуся погодилася, бо важко було займатися чималих розмірів хоромами. Перебралася до затишної квартири й почала обживатися, радіючи, що все так добре склалося.
А новим власникам будинку, з яким було пов’язано чимало спогадів, колишні господарі залишили свої та бабусині координати. Мало що… І ось через рік схвильована Тамара Михайлівна зателефонувала дочці та онуці:
– Там людей тридцять прибуло. Сидять біля хвіртки на валізах і вимагають негайно впустити всіх та розмістити. Слухати нічого не бажають і кричать, що нікуди не поїдуть. Нові господарі в жаху…
Дарина швидко зрозуміла, що мати знову розхвилюється, як би знову до лікарні не дійшло… А Вероніка зрозуміла, що бабуся вже звинувачує себе в тому, що нові власники отримали стільки проблем одразу. Внучку було вирішено відправити для “розрулювання” ситуації.
Прибувши на місце, Вероніка відразу помітила натовп народу. Нікого з них вона не знала. Дітей чимало, – із десяток. Носяться, кричать…
Вийшовши з машини, дівчина представилася, поцікавилася, що відбувається. Тут же до неї кинулися дві жінки. Перериваючи один одного, вони стали кричати:
– Зовсім сором втратили! Хіба можна так робити… Ми відпочити приїхали в таку далечінь! А тут… Будинок продали… Знахабніли! І нам ні слова…
– Сором! Ось що жадібність з людьми робить! Ми ж попереджали, що їдемо, сказати не можна було? А тепер що?
– Нову адресу не знаємо, назад їхати – діти малі, відпочити їм треба. Швидко завантажуй речі та їдемо до вас…
Вероніка рішуче перервала виступ розгніваної рідні:
– Стоп… Хто попереджав?
Вона повернулася до переляканої нової власниці будинку.
– Ви отримували повідомлення?
– Жодного, – пискнула та. – Ні звичайних листів не було, ні електронних…
– Чудово, – хижо посміхнулася дівчина, – тоді продовжимо розмову, – вона знову повернулася до прибулих:
– Отже, ви взагалі хто такі? Я свою рідню знаю в обличчя, вас же ніколи не бачила. І ще, ви чому вимагаєте, щоб вас заселили, ще й загрожуєте?
– Це не готель. Та й з якої радості я зобов’язана кудись везти вас усіх? В мене не автобус, самі бачите.
Тут же з натовпу пролунав обурений тенор:
– Я, між іншим, твій, дитинко, троюрідний дядько! Ось я, – проштовхався вперед кволий чоловік. Він з гордістю вказав на високу огрядну пані, що пихкала неподалік, – це дружина моя, а з нами подруга її приїхати вирішила.
Новий кивок пішов у бік худої жінки з незадоволеним виразом обличчя.
– Ми й дітей привезли, – трьох. Теж, між іншим, тобі, дівчинко, не чужих… Досить балакати, їхати час. Подивимося, як ви улаштувалися. Тільки квартира мені не підходить, я свіже повітря люблю. Ну, будинок новий де купили?
Бабусиного терпіння та ангельської доброти Вероніка не успадкувала. Тому відповідь отримали гості для себе не радісну:
– Рідна кров, кажете? Ну, тоді, родички, слухайте уважно. Номер таксі дати можу. Водій доставить усіх до найближчого готелю.
– І навіть дещо ще підкаже. А господарі можуть викликати поліцію, якщо цієї хвилини не очистите приватну територію. Все зрозуміло? Прощавайте!
Дівчина, сунувши в руку троюрідного дядечка, що оторопів, візитку з номером служби таксі, розвернулася і шмигнула в завбачливо відкриту для неї на пару секунд хвіртку. Услід Вероніці мчали крики, прокляття, образи.
Її, маму і бабусю звинувачували в підступності, користолюбстві. Але основний зміст всіх криків зводився до одного: їхали до рідні відпочити на “халяву”, тому жодні варіанти з іншими готелями навіть не розглядаються.
Останнє зауваження особливо вразило нових власників.
Жінка зіщулилася, зрозумівши, що “люті загарбники” готові закидати її та гостю своїми ж баулами, а дітей просто перекинути через невисокий паркан. Тому й почала квапливо зображати, начебто набирає номер поліції.
Поки Вероніка перепрошувала у господарів будинку за непередбачену ситуацію, у спину дівчині летіли нові образи:
– Вся в матір та бабусю, така ж нахабна… Зрозуміло, чому їх усі родичі ненавидять. Захопили цілу хату батьківську, і нікого на поріг не пускають…
– Продали за мільйони тишком-нишком, все собі! Жадюги, тільки їм вигоду мати! Даремно не послухали людей, приїхати вирішили…
Господарі лише головою хитали, а представниця колишніх власників насмішкувато розвела руками:
– Так, ось такі ми, виявляється. Вибачте, сама тільки дізналася.
Повернувшись додому, онука не стала нервувати улюблену бабусю розповіддю про справжній стан справ. Вона просто сказала, що відпочивальники переплутали адресу. Їм треба було на сусідню вулицю.
Тамара Михайлівна з полегшенням видихнула. Вона вже переживала, що через неї люди не зможуть набратися сил, втратять час, гроші.
Та й як же можна рідню в готелі розселяти? Ні, тільки в себе, неодмінно повне обслуговування та всі сто насолод. Вони ж до моря прибули! А що на собі тягнути натовп народу… То не чужі ж!
Мати ж, вислухавши доньку, схвально кивнула:
– Правильно все. Гнати таких треба. І правильно, що бабусі не сказала: почала б одразу звинувачувати себе, що не можна так. І знову до лікарні.
– Їм же все сон-трава. Ні допомоги не дочекаєшся, ні підтримки. Кажеш, навіть не попередили? Це у їхніх звичках. І навіть подругу притягли? Ну, молодці! Треба ж, нашому паркану троюрідний тин, а туди ж. Усі вони однакові.
А сама Вероніка думала:
– Родичі – це чудово. Але ж для них головне – отримати все і ні гривні за це не заплатити, то чи це рідня? Гнати таку рідню в три шиї! Щоб далеко, та надовго…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
