– Та я все розумію… – тяжко зітхнула Віра Степанівна. – Тому й питаю, скільки мені лишилося? Рік, пів року, місяць? Хоча б приблизно.
Ірина опустила очі.
– Господи, аби не розплакатися… – судомно думала вона, шарячи рукою по письмовому столу в пошуках упаковки серветок, яку вона купила сьогодні вранці в супермаркеті.
Але та, як на зло, загубилася десь серед розкладених аркушів.
Скільки разів головна лікарка казала їй, що «так не можна – швидко вигориш». Скільки разів Ірина обіцяла їй, що не буде. І ось черговий пацієнт, а вона знову за своє…
Ну, не виходить у неї «тримати дистанцію» і не брати все близько до серця. Ніяк не виходить.
Чому? Та тому, що перед нею сидить не якийсь там бездушний манекен, а ЛЮДИНА!
І не просто людина, а людина зі своїми проблемами, зі своїм болем, зі своєю нелегкою долею.
Як вона може не співпереживати їй? Як може пропускати її слова? Можливо, хтось і може, але Ірині дуже складно вдавати, що її цікавить лише історія хвороби пацієнта.
Ось і зараз людина звернулася до неї за допомогою, а Іра не знає, чим їй допомогти.
Ось не знає, і все!
І річ не у тім, що вона молода та недосвідчена. Просто це, як би сказати… Не в її компетенції.
Вона лише терапевт у звичайній поліклініці, і такі питання не вирішує. Для цього інші лікарі є…
Ірина подивилася на сильно схудлу літню жінку зі зморшкуватим обличчям і запалими очима, і відразу відвела погляд убік. Тяжко Ірі було дивитися їй у вічі.
Тому вона вдала, що уважно вивчає стос документів, який принесла їй ця жінка.
Чого там тільки не було. Аналізи, знімки, висновки… Дуже багато паперів. Їй щиро було шкода цієї жінки.
Як її там… Ірина подивилася на медичну карту, де великими літерами було написано прізвище, ім’я та по батькові. Віра Степанівна, 84 роки…
Іра щиро не розуміла, як із таким діагнозом ця жінка може ходити «своїм ходом», без сторонньої допомоги.
Ні, не розуміла. Хіба так взагалі буває?
– Ну що ви мені скажете? – утретє запитала Віра Степанівна. – Скільки мені ще лишилося? Рік, пів року, місяць?
Ірина мовчала.
Що вона має сказати їй? Що за статистикою з таким діагнозом рідко коли живуть більше кількох місяців? І це за адекватної терапії. А ця жінка від лікування відмовилася.
На що їй розраховувати? На диво?
Тільки от, згідно з тією ж статистикою, дива в сучасній медицині трапляються не так часто.
– От як вона так себе запустила? – думала Ірина. – Чому не проходила обстеження раніше, коли ще щось можна було зробити?
Запитань у її голові було багато. А відповіді – жодної. Та й толку від цих відповідей.
Начебто, якщо Іра отримає відповіді на свої запитання, це щось змінить зараз. На жаль, не змінить.
– Та я не те, що боюся на той світ, – посміхнулася Віра Степанівна. – Я ж розумію, що рано чи пізно це станеться, та й ви не просто так мовчите.
Так, Іра мовчала.
А що вона могла їй сказати? Правду? Так від такої правди й не захочеться жити.
– Віро Степанівно, я лише терапевт, – тихо відповіла Ірина. Вона чомусь почувала себе винною перед нею. І руки в неї чомусь зрадливо тремтіли.
І очі ставали мокрими.
– А хіба терапевти людей не лікують? – усміхнулася Віра Степанівна.
– Лікують, звісно. Але у вашому випадку призначати лікування може тільки лікар-онколог, у якого ви вже були…
– Він мав призначити вам лікування. Але я його тут не бачу. Тут тільки написано, що ви відмовились. Правильно? Відмовилися? Чому?
– Тому, що мені там сказали, що у моєму випадку позитивний ефект буде незначним. Якщо взагалі буде. А може стати ще гірше, і може навіть знадобитися лікування в умовах стаціонару.
– Для вас це оптимальний варіант, – Іра таки підійняла очі на Віру Степанівну. – Я зараз про стаціонар.
– Ви розумієте, Ірочко… По-перше, цей стаціонар дуже далеко. Не наїздишся туди. Мені таке лікування не підходить. В мене кішка вдома… На кого я її залишу?
– Кішка?! Вона це зараз серйозно? Людині жити залишилося від сили кілька тижнів, максимум – півтора місяця, а вона думає про кішку, яку залишити нема з ким!
– Але ж, якщо з вами… – Іра не встигла закінчити свою думку, бо Віра Степанівна її перервала.
– Та я все розумію… Тому й питаю, скільки мені лишилося? Мені б встигнути знайти для моєї Марго гарні руки, щоб вона на вулиці не виявилася, коли мене не стане. То скільки? Рік, пів року, місяць?
Ірина знову опустила очі.
– Господи, аби не розплакатися… – судомно думала вона, нишпорячи рукою по письмовому столу в пошуках упаковки серветок, яку вона купила сьогодні вранці в супермаркеті.
Але та, як на зло, загубилася десь серед розкладених аркушів.
Так і не знайшовши серветки, Іра подивилася на годинник. Робочий день вже закінчено.
Про всяк випадок вона визирнула в коридор. Там не було нікого. Іра знову повернулася до столу і запитала:
– Віро Степанівно, а хочете я вас додому проведу? Чи вас є кому зустріти?
– Ні, нема кому, – зітхнула жінка.
– Тоді я вас проведу? Заодно поговоримо. Ви не проти? – Усміхнулася Іра.
– Ні, Ірочко. Я не проти. Але тоді я не можу не запросити вас на чай. Зайдете?
– Звичайно!
Іра, притримуючи Віру Степанівну під руку, вийшла із поліклініки. Надворі була весна.
То тут, то там весело щебетали пташки, які перелітали з одного дерева на інше. Повільно перекочувалося за обрій ще холодне квітневе сонце, легкий вітерець обережно гладив своїм невидимим крилом по волоссю.
Весна… Для когось вона перша. А для когось остання…
Ірина миттю глянула на Віру Степанівну, яка мовчки йшла поруч, і ледве стрималася, щоб не розплакатися.
Насилу, але вона змогла взяти себе в руки. Лише кілька сльозинок блищали в променях заходу сонця. “Напевно, треба міняти роботу…” – подумала Іра.
За кухлем чаю Віра Степанівна розповіла Ірині про свою нелегку долю.
Все життя вона працювала, та працювала… А як не працювати, коли в тебе чоловік та двоє дітей?
Чоловік, звичайно, теж працював, але отримував мало, а іншу роботу не хотів шукати. Його все влаштовувало.
– Сама такого чоловіка собі обрала, – зітхала Віра.
Загалом, у неї було звичайнісіньке життя. Будинок, робота, походи крамницями, готування, школа, гуртки різні.
Вона всюди встигала. І любов свою дарувати теж встигала. І дітям, і чоловікові. Не встигала лише подумати про себе.
А потім почалася безпросвітна чорна смуга. Спершу син розбився на мотоциклі. Любив він мотоцикли. І швидкість також любив. Але все скінчилося сумно.
Потім дочка поїхала на море та не повернулася. Тоді шторм був сильний, а вона все одно купатися пішла, бо їй шкода було день втрачати.
Ось так протягом короткого часу Віра Степанівна втратила своїх дітей.
Було тяжко. Дуже. І щоб не збожеволіти, вона стала ще більше працювати.
З однієї роботи бігла на другу, а потім пізно вночі приповзала додому й одягнена падала в ліжко. Іноді ще встигала щось приготувати на завтра.
Чоловік так само продовжував працювати на своїй роботі з голим окладом і навіть не помічав, що коїться в душі та на серці у його дружини. Мабуть, так йому було легше.
А може – просто все одно було…
Напевно, друге. Не дарма ж Віра Степанівна вже серйозно подумувала про те, щоб з ним розлучитися.
Але ще за деякий час у чоловіка стався інсульт. Спершу один, потім другий. І, нарешті, третій… Він вижив, проте до кінця своїх днів лишився прикутий до ліжка.
– Не могла я його кинути одного, – тихо сказала Віра Степанівна, підливаючи окріп у чайник для заварювання.
Не один рік вона з ним промучилась. І, нарешті, чоловік одного разу не прокинувся. Поховала вона його поряд із дітьми.
А ось хто її ховатиме і де, Віра Степанівна про це на той момент не думала.
Як вона дожила до такого віку, Віра Степанівна сама не розуміла. Але якось дожила.
А чотири роки тому прихистила у себе триколірне кошеня, яке знайшла біля свого під’їзду. Точніше – на якого мало не наступила. Тому що воно знаходилося просто під дверима і в нього зовсім не було сил, щоб втекти.
З появою у квартирі Маргоші їй полегшало. Не так сумно, не так самотньо, не так страшно ночами.
А потім Віра Степанівна почала відчувати, що щось з нею не те. Ні, у неї не було болю, просто вона стала дуже сильно втомлюватися і дуже швидко худнути.
І Марго почала частіше нявкати, заглядаючи їй у вічі. Не важко було здогадатися, що з нею щось коїться погане.
– Загалом, я вирішила сходити в поліклініку. Якби це чотири роки тому сталося, не пішла б. Але зараз у мене Марго, тож вирішила сходити на прийом до терапевта.
– Люблю я її, розумієш, Ірочко? Не можу припустити, щоб вона на вулиці залишилася сама.
Ірина подивилася на кішку, що сиділа у Віри Степанівни на колінах, і кивнула.
Далі Віра Степанівна розповіла про те, як у поліклініці після збирання анамнезу та ознайомлення з результатами аналізів їй виписали направлення до центру невиліковної недуги.
Розповіла вона, як спілкувалася з лікарем, як той, так само як і Ірина, відводив очі убік, даючи зрозуміти, що ситуація безнадійна і розраховувати на диво немає сенсу. Лікування, звичайно, призначити можна, але…
– От я й вирішила, що краще цей час проведу з Марго. А заразом намагатимуся її прилаштувати в добрі руки. Я ж їй обіцяла, що вона більше ніколи на вулиці не житиме. Обіцяла, розумієш, Ірочко?
У повітрі повисла тиша.
І в цій тиші було чути лише тихе мурчання кішки й, як цокає настінний годинник.
За вікном уже давно стемніло.
– Скажіть, Ірочко, як є. Це моя остання весна? – несподівано спитала Віра Степанівна.
Ірина злякано підвела очі на жінку і, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, ледь помітно кивнула.
– Я так і думала. Значить, часу в мене залишилося мало. Дуже мало. А будь-кому я свою Марго довірити не можу.
Після цієї розмови Ірина стала часто навідуватись до Віри Степанівни у гості.
Не щодня. Але кілька разів на тиждень заходила. Приносила печиво до чаю, купувала корм для Марго.
Шкода їй було цю літню та самотню жінку. Чисто по-людськи шкода. От і приходила.
А одного разу, якось вона підійшла до будинку і побачила у дворі машину швидкої допомоги.
А ще сусідку Віри Степанівни, з якою вона кілька разів перетиналася у під’їзді.
І ще кішку помітила, яка голосно нявкала, плутаючись під ногами лікаря та фельдшера.
Іра все зрозуміла.
Вона, важко переставляючи ноги, підійшла до машини швидкої в той самий момент, коли до будинку під’їхала інша машина.
Та, що спеціалізується на перевезенні небіжчиків. А потім Іра мовчки спостерігала, як два хлопці виносять ноші.
– Відмучилась Віра Степанівна, – задумливо сказала сусідка, підійшовши до Ірини. – Я почула, як кішка за дверима нявкає, і одразу побігла за ключами.
Віра Степанівна сама мені їх дала. Ще коли до лікарні вперше поїхала. Сказала, про всяк випадок.
– А про кішку вона вам нічого не казала? – Запитала Ірина.
– Про кішку? Ні, не казала. Та я не люблю їх особливо. Це Віра Степанівна своєю Марго марила. А, як на мене, то від цих кішок більше проблем, ніж користі.
– А хто ховатиме, не знаєте?
– Чому не знаю? Я знаю. Віра Степанівна із ритуальною службою давно вже домовилася. І всю суму сплатила.
Швидка допомога поїхала.
Слідом за нею виїхала й друга машина. Іра мовчки дивилася їй услід. І Марго теж дивилася. Мовчки.
Сусідка Віри Степанівни, переговоривши з дільничним, вирушила додому. А за кілька хвилин пішов і сам дільничний.
На подвір’ї стало порожньо. Як і у душі.
Ірина хоч і була знайома з Вірою Степанівною зовсім небагато, але за цей час вона сильно прикипіла до неї.
Адже хороша людина. Зі своїми проблемами, зі своїм болем, зі своєю нелегкою долею.
“І зі своїми бажаннями …” – подумала Іра, подивившись на кішку, яка лежала поруч з лавочкою.
Вона згадала одну з останніх розмов, коли Віра Степанівна слізно просила її влаштувати Марго в добрі руки, якщо вона раптом не встигне.
Вона не встигла. А друзів та знайомих, яким би потрібна була зараз кішка, Ірина не мала.
Вона взагалі з іншого міста приїхала сюди. І поки що не встигла завести собі друзів та знайомих. Віра Степанівна, мабуть, була першим другом для неї.
Ірина важко зітхнула.
Скільки разів головний лікар казала їй, що так не можна — швидко вигориш. Скільки разів Ірина обіцяла їй, що не буде. Але не виходить у неї. Ніяк не виходить.
Іра підійшла до кішки, погладила її, потім взяла на руки і разом із нею пішла додому.
– Не можна, Марго, щоб ти на вулиці залишалася. Тому що Віра Степанівна дуже засмутиться. Ми ж не будемо її засмучувати, правда?
Кішка уважно подивилася на дівчину і щось тихо промуркотіла у відповідь.
Мабуть, вона не була проти.
Іра неквапливо йшла додому, притискаючи до себе Марго, і на душі в неї чомусь було спокійно і навіть радісно.
Може, через те, що виконала останню волю Віри Степанівни? Так, мабуть…
Для Віри Степанівни ця весна стала останньою, але сама весна не закінчилася – вона продовжується. І життя продовжується. Яким би важким воно часом не було. Така ось історія…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
