Час в цей день тягнувся дуже, дуже довго. Я не могла навіть уявити, навіщо чоловік придумав це все – зустрітись на Набережній, де ми колись познайомились.
Дивно, що він міг задумати?! Особливим романтизмом Леонід ніколи не вирізнявся. Більше, на що він був здатний – подарувати мені букет на свято, та парфуми на день народження.
А тут заінтригував! Я сходила до перукаря, про всяк випадок, привела себе в порядок, вбралася, як на перше побачення – гарно, прискіпливо.
Леонід уже стояв біля фонтану з аркою, поглядаючи на годинник. Букета в руках не було, отже, не такий уже й сюрприз приготував, як встигла продумати я це побачення.
– Привіт! – Вийшла я з-за спини, й Леонід мимоволі здригнувся.
– Привіт, – відповів він, і додав нервово, – ми спізнюємося, Кларо, ходімо швидше.
Він навіть не помітив, як я змінилася, не зробив комплімент із приводу зачіски та вбрання. Напевно, все це буде пізніше.
– Але куди? – Я здивовано вигнула брови. – Що відбувається? Сюрприз?
– Ну, типу того, – знизав плечима Льоня, і повів мене за собою.
Ми перетнули Набережну площу, пройшли через міст, і звернули до нової висотки. Що тільки не встигла я передумати в ці хвилини, коли Леонід зупинився біля під’їзду, набираючи в домофоні код.
Я вирішила нічого не питати, сюрприз так сюрприз, але серце в грудях билося якось неспокійно.
Піднявшись у просторому ліфті на тринадцятий поверх, Леонід пропустив мене вперед, потім дістав з кишені ключі, й підійшов до найдальших дверей.
– Чия це квартира? – Не витримала я, увійшовши до гарного передпокою.
– Подобається? – Запитанням на запитання відповів чоловік, і вказав рукою на кімнату, – подивися!
Я пройшлася по кімнаті – красиві шпалери, які я воліла, люстра, як я хотіла купити в нашу з Льонею спальню нещодавно, але він відмовив мене. Балкон, вид з якого відкривався просто дивовижний.
Квартирка була маленькою, але дуже затишною і я навіть встигла уявити, як би я влаштувалася на балконі, якби це була моя квартира, і милувалася б шикарними краєвидами з кухлем улюбленого чаю в руках.
– Такою красою можна милуватися вічно, – захоплено повернулася я до чоловіка, – а яка краса тут буде ввечері, коли підсвічування включать вздовж річки, ліхтарі засвітяться!
– Я знав, що тобі тут сподобається, – сказав, нарешті, Льоня, простягаючи мені ключі. – І не дякуй! Все для тебе!
– У якому сенсі? – Не розуміла я.
– У прямому, – кивнув Леонід, і знову кинув нервовий погляд на наручний годинник. – Мені час бігти, розташовуйся, речі твої потім відправлю на машині.
– Стривай, Льоня, я щось не можу зрозуміти, – приклала я руку до грудей, відчувши щось недобре, – які речі, і куди ти бігти зібрався?
– Кларо, ну вистачить вдавати, ніби ти така недолуга! Досить! Ти чудово розумієш, що я йду від тебе у нове життя!
Я хотіла відкрити рота, але зрозуміла, що не знаю, що сказати зараз. Нові питання викличуть нові засудження. Але я насправді нічого не розуміла.
– Та ось така я, – нарешті змогла вимовити, – але поясни для недолугих, що все це означає?!
– Це означає, що то твоя квартира. Документи у комоді, на твоє ім’я. Скористався твоєю довіреністю. А до мене сьогодні приїжджає моя кохана жінка, і я поспішаю на вокзал, вибач, немає часу на довгі прощання.
– Льоня, ти не мариш? – Запитала я майже пошепки, – як таке може бути? Ще вчора все було добре, а сьогодні такий фінт, навіть без підготовки?!
– Кларо, я давно зраджую тебе! – Вибухнув Леонід. – Тільки не кажи, що ти не знала цього! Я думав, ти набагато розумніша, тільки удаєш, що нічого не знаєш.
Я відчула, як сльози почали прокладати на щоках доріжки. Та я й у страшному сні уявити не могла, що зі мною таке може статися. Начебто жили з Льонею, як і всі – сварилися рідко.
Поки син був маленьким, Леонід ніколи навіть увечері не затримувався після роботи, а коли син поїхав навчатися, потім залишився в столиці, Льоня слабину якусь відчув.
Але все одно, свята разом, удвох відзначали, і у вихідні він рідко вдома не бував. Щоправда, останній рік відрядження були часті, але він дзвонив звідти щодня, привозив сувеніри.
Тільки ось, сувеніри були хоч і різні, але місто одне. Ось, виходить, де він зустрів цю «кохану». А що ж я? Ким я була весь цей час? На других ролях?
Все це з’ясувати хотілося, висловити, але грудка стояла у горлі, не даючи можливості вимовити й слова. Я дивилася Леоніду в очі, й тихо схлипувала.
– Ну, ось і домовилися, – сказав Леонід. – Це твоя квартира, а від своєї частки в нашій спільній напишеш відмову.
– Я з Ліною усі справи впорядкую, влаштується, тоді поїдемо з тобою до нотаріуса, а потім і розлученням займемося.
Леонід пішов, голосно грюкнувши дверима, а я залишилася стояти в передпокої, стискаючи брелок з ключами в руках. Гучна луна його кроків ще якийсь час долинала з під’їзду, а потім все стихло.
Порожнеча, що звалилася на мене, була приголомшливою. Я окинула поглядом нову квартиру, яка начебто тепер належала мені, але замість відчуття радості та свободи, було лише нестерпне почуття обману.
Як могло статися так, що весь цей час я жила в ілюзії, навіть не підозрюючи про справжнє життя свого чоловіка?
Я опустилася на диван, обхопивши голову руками. Мої думки металися в паніці, намагаючись знайти той момент, коли все пішло шкереберть.
Але скільки я не намагалася, не могла згадати жодної явної причини, жодного помітного сигналу, що наш шлюб тріщить по швах.
Здавалося, ми жили як усі: звичайна сім’я, без особливих пристрастей, але й без особливих сварок. Були моменти, коли я відчувала легку відчуженість, але списувала це на втому, побут, вік. А виявилося, це була прірва, що зростала між нами.
Ніч я провела без сну. Я намагалася відновити у пам’яті всі наші спільні роки, розмірковуючи над тим, коли все змінилося.
Леонід завжди був спокійним, стриманим, трохи замкнутим. Він ніколи не був відкритою книгою, але я кохала його за це – за його простоту та надійність. А він? Чи любив він мене? Ці питання кружляли в голові, не даючи відповіді.
Вранці, коли світанок пофарбував небо блідо-рожевим кольором, я викликала таксі, й поїхала до нашої старої квартири.
На обличчі Леоніда була помітна роздратованість, а руки він нервово схрестив на грудях.
– Кларо, що ти тут робиш? – спитав він різко, не дозволяючи мені пройти.
– Я тут живу, – спокійно відповіла я, на подив собі, і зробила крок уперед, намагаючись переступити через поріг.
Леонід не дав мені цього зробити, вставши переді мною, і загородивши прохід.
– Ти ж розумієш, що ставиш мене в незручне положення? Я купив тобі квартиру. Ти маєш бути вдячна, що не на вулиці залишилася!
Я посміхнулася, не зводячи з нього очей.
– Вдячна? За що? За те, що ти зрадив мене? За те, що ти безсоромно брехав? Я житиму тут. Це і моя квартира, і я не збираюся йти! Мій голос був твердим, без жодної нотки слабкості.
Леонід насупився, його обличчя зблідло від напруження.
– Ти не розумієш, що я зробив для тебе, так? Я міг би поділити цю квартиру через суд, і після продажу за отриману частку ти не змогла б навіть кімнатку купити в гуртожитку! Але я купив тобі житло, дав можливість жити гідно! Ти маєш бути щасливою!
Я глянула на нього з іронією.
– Дякую, звичайно, але я вирішила здавати її в оренду. А житиму я тут! Поки ж не розмінюємо? Ну що, пропустиш, чи поліцію викликати?
Леонід хотів заперечити, але слова застрягли у горлі. Він лише кинув на мене злий погляд, і відступив на крок.
– Тоді я заберу ту квартиру назад! – Вибухнув він, вже втрачаючи залишки самовладання.
– Спробуй. Документи оформлені на мене, ти сам сказав, – спокійно відбила я, знаючи, що мені нема чого боятися. – А відмову від частки у цій квартирі я не підписувала. Тож, Льоню, живемо разом! На рівних!
Леонід почервонів від пекучої люті.
– Ти не можеш так вчинити! – Закричав він. – Я ж на тебе розраховував! Я був впевнений, що ти вчиниш, як порядна людина!
Я подивилася йому прямо в очі, вже не відчуваючи ні страху, ні жалю.
– Я залишаюся тут! Якщо тобі щось не подобається – можеш сам йти, – твердо сказала я, ступивши всередину квартири.
Він замовк, не знайшовши, що відповісти. Ця Клара була зовсім іншою. Не тією жінкою, з якою він прожив стільки років. Вона вже не намагалася йому догодити, не шукала виправдань. Вона стояла перед ним, сильна і незалежна, і він раптом зрозумів, що втратив нагоду маніпулювати нею, як робив раніше.
Тепер ми опинилися у дивній ситуації – утрьох в одній квартирі.
Дні тяглися повільно, і щодня я демонструвала, що я повноправна господиня цієї квартири, а його співмешканка тут безправна.
Коли Леонід намагався влаштовувати «сімейні» вечері з новою жінкою, я обов’язково сідала поруч, ніби даючи зрозуміти, що це моя територія. Я не відмовлялася від своїх звичок, які роками створювалися у цьому будинку.
Іноді у присутності Леоніда я дозволяла собі легкі уїдливі зауваження на адресу його «коханої жінки».
Леонід намагався не реагувати, але його обличчя напружувалося. Він розумів, що я просто граю з ним, випробовую його терпіння, але не мав виходу.
У такі моменти співмешканка його мовчала, опускаючи очі. Кожна моя нова шпилька, кожен ігнорований погляд посилював напругу між нами.
Леонід спочатку намагався пом’якшити мене, просив мене піти, потім переходив на погрози, але нічого не спрацювало. Я міцно зайняла свою позицію.
За кілька тижнів співмешканка Леоніда не витримала. Одного ранку, без гучних слів, без сцен, вона просто зібрала свої речі, й тихо пішла.
Леонід звинувачував мене в тому, що я зруйнувала його життя. Але я лише мовчала, і дивилася на нього з холодною рішучістю.
Цей шлюб давно перестав існувати для мене, але я не збиралася відпускати Леоніда без наслідків.
Згодом він став спокійнішим. Його колишня рішучість розлучитися, піти в нове життя, наче затихла. Якось увечері, повернувшись із роботи, Леонід знайшов мене на кухні.
Я, як завжди, готувала для себе вечерю, занурена у свої думки. Він підійшов до мене, і промовив з несподіваною втомою в голосі:
– Я передумав розлучатися.
Я підвела на нього погляд, не приховуючи подиву.
– Передумав? – я повторила його слова, ніби пробуючи їх на смак. – І що ти пропонуєш?
– Залишімо все, як є, – промовив він, сідаючи на край столу. – Я зрозумів, що зробив помилку. Все повернеться на свої місця, ми зможемо жити, як раніше.
– Як раніше? – Я посміхнулася, але в моїх очах уже не було колишнього болю. – Ти справді думаєш, що можна просто так забути все, що сталося? Що можна стерти зраду?
– Ні, тепер я наполягаю на розлученні! І ось моя пропозиція: ти відмовляєшся від своєї частки у цій квартирі, а я переписую на тебе нову. Це єдиний спосіб вийти із цього з мінімальними втратами для нас обох.
Леонід замовк. Йому не подобалася ця пропозиція, але він розумів, що інший вихід був набагато гіршим.
Якби ми продали спільну квартиру, його частки не вистачило б на щось пристойне, а грошей після покупки тієї, в яку хотів поселити мене, у нього не залишилося.
Так що, нова квартира, хоч і була дуже маленькою, все одно залишалася виграшним варіантом. У результаті йому довелося погодитися, але за однієї умови – угоду ми проведемо одночасно, щоб уникнути ризику бути ошуканими.
Документи були підписані, і кожен отримав те, що заслужив. Леонід, нарешті, отримав своє нове життя, але це життя вже не здавалося таким привабливим, як він собі уявляв.
Я вийшла з нотаріальної контори з легким серцем, відчуваючи, що свобода піде мені на користь! Я була в цьому впевнена, бо життя прекрасне, за будь-яких обставин! Ви зі мною згодні?
