– Давай сюди, обережніше з кутом!
Сергій перехопив важку коробку, поки Ганна тримала двері ліктем. Картонний бік небезпечно прогнувся, оголивши стос книг, і вона інстинктивно підставила коліно.
– Ти ж сказав, що там посуд.
– Я помилився, – Сергій протиснувся до передпокою, залишаючи на свіжопофарбованій стіні сіру смугу. – Посуд у тій, синій.
Ганна закотила очі, але промовчала. Нова квартира пахла штукатуркою, фарбою та чимось невловимо свіжим – запахом початку.
Сучасний житловий комплекс, панорамні вікна, паркінг під будинком. Все, про що вони мріяли останні три роки, відкладаючи кожну вільну гривню
– Знаєш, мені запропонували очолити новий проєкт, – Ганна присіла на підвіконня, спостерігаючи, як чоловік розбирає чергову коробку. – Якщо впораюся із завданнями, то підвищення практично у кишені.
Сергій підвів голову, і в його погляді майнула суміш гордості та легкої тривоги.
– Знову засиджуватимешся до опівночі?
– Не бійся, цього разу ти не харчуватимешся одними бутербродами. Навантаження не таке велике.
Він усміхнувся, і напруга, що збиралася через переїзд, трохи відпустила…
…За тиждень до сусідньої квартири в’їхала інша пара. Вони зіткнулися з ними біля ліфта – високий широкоплечий хлопець із відкритою посмішкою та мініатюрна білявка, обвішана пакетами з дорогих магазинів.
– Іван! – Він простяг руку так, ніби вони вже були найкращими друзями. – А це Марія, моя дружина. Ми тепер сусіди, тож готуйтеся до веселощів!
– Ганна, – вона потиснула простягнуту долоню, відзначаючи про себе його міцний потиск рук і занадто гучний голос. – Раді знайомству.
– Заходьте до нас у суботу! – Марія підхопила чоловіка під руку. – Влаштовуємо новосілля.
Сергій розплився в посмішці:
– Обов’язково прийдемо!
Ганна промовчала, але щось кольнуло під ребрами – легке передчуття, яке вона списала на втому.
Перша п’ятниця пройшла відносно спокійно – музика стихла близько опівночі. Друга – дискотека затяглася до другої.
Третього тижня Ганна лежала без сну, дивлячись на стелю, поки баси з сусідньої квартири вібрували в стінах. Третя година ночі. Потім четверта.
– Сергію, – вона штовхнула чоловіка в плече. – Сергію, ти чуєш це?
Він щось пробурмотів, натягуючи ковдру на голову. Легко йому – засинав за хвилину і спав до ранку, хоч з гармати стріляй.
У понеділок начальник викликав її в кабінет.
– Ганно, що відбувається? Ти припустилася трьох помилок у звіті. Трьох. За всю твою роботу – жодної, а тут одразу три.
Вона моргнула, намагаючись сфокусувати погляд на його обличчі. Повіки налилися свинцем, думки поверталися повільно та неохоче.
– Вибачте. Це не повториться.
Але повторилося. Знову і знову.
– Може, просто поговорити з ними? – запропонував Сергій за вечерею, колупаючи виделкою пасту. – Іван нормальний мужик, домовимося.
Ганна видихнула крізь зуби.
– Добре. Давай спробую.
Іван відчинив двері, а за його спиною гриміла музика, миготіли силуети гостей.
– О, сусідко! Заходь, у нас якраз…
– Іване, – Ганна зчепила руки перед собою, щоб не видати тремтіння. – Нам треба поговорити. Ваша музика… Ми не можемо спати. Я працюю, мені потрібний відпочинок.
Він схилив голову набік, розглядаючи її з глузливою цікавістю.
– Ань, розслабся. Життя одне, треба вміти веселитись.
– Я серйозно. Будь ласка, хоча б після опівночі…
– Маш! – Він обернувся, не дослухавши. – Іди сюди, послухай!
Марія випливла з глибини квартири, похитуючи келихом.
– Що таке?
– Сусідка каже, ми надто голосно живемо.
Вони переглянулись і засміялися.
– Господи, Аню, – Марія відмахнулася. – Приєднуйся краще. А то ходиш вічно напружена, все в собі збираєш … Гаразд, нам пора, гості чекають!
Двері зачинилися. Ганна залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як за тонкою перегородкою знову здіймається музика.
…В адміністрації компанії її зустріла жінка зі втомленим обличчям і текою документів, завтовшки в долоню.
– Шум? Пишіть заяву в поліцію.
– Я написала. Тричі.
– Значить, пишіть вчетверте. І додайте докази. Аудіозаписи, показання свідків, виміри рівня шуму. Без цього нічого не можна вдіяти.
Ганна купила професійний диктофон. Щоп’ятниці та суботи вона методично натискала на кнопку запису, фіксуючи час у блокноті акуратним почерком. П’ятнадцяте березня, субота, – 1,47-3,52. Шістнадцяте березня, неділя, – 2,15-4,30.
Коли вона принесла теку із записами до дільничного, їй здалося, що справа нарешті зрушить.
…Через два дні музика стала гучнішою. До неї додалися ритмічні удари – хтось з того боку стіни бив по ній кулаком чи ногою, знову і знову.
– Вони дізналися, – прошепотіла Ганна, притискаючись спиною до стіни. – Вони дізналися і тепер спеціально…
Головний біль став її постійним супутником – тупий, виснажливий, пульсівний у скронях. Безсоння перетворилося на щось більше: тривога накочувала хвилями, стискала горло, заважала дихати.
– Ти перебільшуєш, – Сергій обійняв її за плечі, але вона вивернулася. – Ну, шумлять, подумаєш. Усі так живуть.
– Ти не розумієш! Ти нічого не розумієш!
Чоловік подивився на неї – і в цьому погляді не виявилося нічого, крім розгубленості. Вона зрозуміла, що Сергій їй не допоможе. Доведеться все робити самій.
– Поїхали до мами, – сказала Ганна через тиждень. – Будь ласка. Мені треба вибратися звідси хоча б на кілька днів. Я перевелася на дистанцію, поки в офіс ходити не треба.
Село зустріло їх запахом свіжоскошеної трави та оглушливою тишею. Ніна Петрівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.
– Доню! – Вона обійняла Ганну, і та уткнулася обличчям у тепле плече, вдихаючи знайомий з дитинства запах. – Худенька яка стала. Зовсім не бережеш себе.
Тиша огортала, зцілювала. Ні музики, ні криків, ні ударів по стіні – лише шелест листя та далеке мукання корів.
Але за три дні їм треба було повертатися: до роботи, до квартири, до сусідів. Проблема нікуди не поділася.
Ганна сиділа на веранді, закутавшись у старий плед матері, і дивилася, як сонце сідає за лісосмугу. Тиша – густа, відчутна, майже забута. І десь у цій тиші народилася думка. Дика, божевільна, але така солодка.
– Мамо, – вона повернулася до Ніни Петрівни, яка перебирала яблука в плетеному кошику. – А пам’ятаєш Галину? Ту, що п’ятьох дітей має і в однокімнатній тулиться?
– Пам’ятаю, звісно. Так вони й досі там живуть. Близнюки у неї народ илися нещодавно, уявляєш? У сорок років Господь послав.
Ганна прикусила губу. Семеро дітей. Близнюки-груднички, однокімнатна квартира.
– А якби їм хтось запропонував пожити… безплатно? На все літо. У гарній квартирі? Лише за комуналку?
Ніна Петрівна підвела голову, примружилася.
– Ти це до чого, доню?
Ганна не відповіла. Але план уже вишиковувався в голові – чіткий, безжальний, ідеальний.
Сергій дізнався про план останнім. Ганна розповіла йому ввечері, коли вони пакували речі для переїзду до матері.
– Ти серйозно? – Він завмер з футболкою в руках. – Ми підселимо до себе… сім’ю з сімома дітьми? На три місяці?
– Із сімома дітьми, двоє з яких – новонароджені близнюки.
– Щоб вони шуміли…
– Щоб Іван та Мар’я нарешті зрозуміли, що це таке – не спати ночами.
Сергій опустився на ліжко, та потер обличчя долонями.
– Це… це безумство.
– А мені подобається.
Сергій дивився так, ніби він уперше розгледів в Ганні щось, чого раніше не помічав.
– Гаразд, – сказав він нарешті. – Роби, як знаєш.
Галина плакала, коли Ганна простягла їй ключі. Справжні, гіркі сльози подяки текли по її втомленому обличчі.
– Доню, та як же… Безплатно? Зовсім безплатно?
– Тільки комуналка. І живіть все літо.
Ганна відвернулася. Дивитися на цю жінку виявилося нестерпно.
…Три місяці в селі тяглися повільно, мов патока. Ганна допомагала матері на городі, вчилася пекти пироги, гуляла лісом. Спала – міцно, без снів, по десять годин на добу. Тіло відновлювалось, але думки не відпускали.
Що зараз відбувається там, у квартирі? Як близнюки? Чи плачуть ночами?
Плакали. Ще і як плакали…
…Коли Ганна та Сергій повернулися, Галина вже тиждень як з’їхала – знайшла роботу в іншому місті, забрала дітей. Квартира пахла молоком, дитячою присипкою та чимось невловимо теплим.
А потім Ганна зіткнулася з Іваном у під’їзді.
Вона його не одразу впізнала. Той широкоплечий веселун з заразливою усмішкою перетворився на сіру тінь. Темні кола під очима, похмуре обличчя, щільно стислі губи.
– Привіт, – видавив Іван. І голос у нього теж змінився – погас, сів. – Ви… повернулися?
– Повернулися.
Він кивнув головою. Смикнув щокою.
– Слухай, Ань… – він затнувся, ніби слова застрягали десь на півдорозі. – Ми це… Ми тепер тихо живемо. Дуже тихо. Маша навіть пилососить тільки вдень, уявляєш?
Ганна мовчки дивилася на нього.
– І якщо що… ну, якщо ми раптом перегнемо… ти скажи, гаразд? Відразу скажи. Ми виправимося. Тільки не потрібно більше дітей… Будь ласка…
Вона кивнула. Ліфт приїхав, двері роз’їхалися.
– На добраніч, Іване.
Він здригнувся. Потім глянув спідлоба.
– Так, так, звичайно. На добраніч.
Вечори тепер текли у блаженній тиші. Жодної музики, ніякого шуму. Іван і Марія ходили своєю квартирою буквально навшпиньки – Ганна іноді чула їх приглушений шепіт за стіною. Напевно, вони боялися. “Боялися повернення близнюків” – посміхнулася Ганна.
Сон повернувся. Робота налагодилася. Сергій знову обіймав її вечорами, і між ними більше не висіла та напруга, та глуха стіна нерозуміння.
– Ти знаєш, а ти молодець, що вигадала таке… – сказав він одного разу. – Я не зміг би.
Ганна посміхнулася.
– Клин клином вибивають, – так казала мама, – і це справді діє!
А якщо не діє, то, мабуть, клин був так собі! Отак Ганна отримала свою довгоочікувану тишу…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
