Запах смаженої картоплі наповнював затишну кухню міської квартири. Стара радянська пательня потріскувала на плиті, доки Микола Петрович акуратно перевертав золотисті скибочки дерев’яною лопаткою.
Атмосфера за столом була напружена. Марина раз у раз поглядала на годинник, нетерпляче постукуючи нігтями по столу.
Стас уткнувся в телефон, лише зрідка зводячи погляд. Тарілки брякнули об стіл, – ті самі, з синьою облямівкою, які ще пам’ятали їхнє дитинство.
– Їжте, поки гаряче, – сказав Микола Петрович, сідаючи на чолі столу.
Тиша порушувалася тільки дзвоном виделок. Старий задумливо дивився на онуків, наче наважуючись на щось важливе.
– Отже, післязавтра я переїжджаю до будинку для людей похилого віку, – спокійно промовив він нарешті.
– Там за мною доглянуть. Так буде найкраще для всіх. Ключі від квартири залишу вам. А потім оформлю заповіт.
Марина і Стас обмінялися швидкими поглядами, в яких читалося здивування, змішане з цікавістю, що погано приховувалася.
Микола Петрович зробив ковток чаю зі старого порцелянового кухля, повернувся до вікна, де в сутінках мерехтіли вогні сусідніх будинків, і подумав:
– Ну що, подивимося, хто справді рідня, а хто просто чекає, коли мене не стане?
Інженерна звичка до точності та порядку не залишила Миколу Петровича і на пенсії. Зібрана ще вчора валіза стояла біля дверей – трохи одягу, ліків, пара книг.
Все, що потрібне для першого часу в пансіонаті. Микола Петрович сидів у кріслі та повільно перебирав старі фотографії.
На одному зі знімків – Клавдія, його Клава біля моря у квітчастій сукні, з чарівною усмішкою. Десять років минуло, як її не стало, а він все ще розмовляв з нею вечорами, розповідаючи про прожитий день.
Квартира пам’ятала її сміх, її запах, її звички. У кутку кухні досі стояв її улюблений фікус, який Микола Петрович дбайливо поливав щоп’ятниці.
– Ось бачиш, Клаво, зважився нарешті, – промимрив він, погладжуючи фотографію. – Ти сказала б, що я затіяв нісенітницю. Може, воно й так.
Дітей у них із Клавдією не було. Але коли племінниця Віра загинула в дорожній пригоді двадцять років тому, вони без роздумів взяли опіку над її дітьми – Мариною та Стасом.
Микола Петрович оплачував їхню освіту, допомагав з першими кроками у дорослому житті. Але після закінчення школи візити онуків ставали дедалі рідшими.
Марина виросла впевненою у собі жінкою. У свої тридцять вона вже мала власну рієлторську агенцію, дорогу машину та звичку отримувати все, що хотіла.
Її брат Стас завжди відрізнявся тихим характером і сором’язливістю, немов із дитинства так і залишився в тіні сестри. Хоча йому вже двадцять сім, він, як і раніше, нагадував підлітка, який не поспішає дорослішати.
Два місяці тому Микола Петрович упав на мокрих сходах і пошкодив плече. Тоді він звернувся до Марини з проханням допомогти по господарству і з покупками. А у відповідь почув:
– Може, наймеш доглядальницю, а то ми працюємо? У мене угоди, у Стаса дедлайн. Зрозумій, діду, час – гроші.
Ці слова луною віддавалися в його голові. А потім він вирішив піти в приватний пансіонат для літніх людей. І залишити квартиру онукам. Тимчасово. Подивитися, як вони розпорядяться його довірою та його життям.
– Поживемо – побачимо, – сказав він, прибираючи фотоальбом і підводячись з крісла. – Квартиру я їм залишу. Але заповіт… Заповіт зачекає.
– Ти уявляєш, Стасю, нарешті! – Марина збуджено ходила по дідовій квартирі, роблячи знімки на телефон.
– Це ж золота жила! Тільки зробимо невеликий ремонт, викинемо весь цей мотлох радянський, і можна здавати щонайменше за двадцять п’ять тисяч на місяць.
– Марино, може, не поспішатимемо?, – тихо заперечив Стас, проводячи рукою по корінцях книжок у дідівській бібліотеці. – Адже дід не зовсім поїхав…
– Та гаразд тобі, – Марина вже відчиняла шафи, висувала ящики. – Дивись, скільки місця звільниться, якщо викинути цей мотлох. Уявляєш, яка тут буде квартира?
За два тижні квартира стала невпізнаваною. Старовинне крісло-гойдалка, в якому дід любив читати біля вікна, вирушило на смітник.
Вантажники винесли всі масивні меблі, залишивши тільки найнеобхідніше. Книжки — десятки томів, зібраних Миколою Петровичем за все життя, пішли за копійки букіністам.
Старі килими згорнули та викинули. На їх місце прийшли модні світлі шпалери, мінімалістичні меблі та дизайнерські світильники.
– Дивись, як стильно! — захоплювалася Марина, роблячи селфі на тлі оновленої вітальні. – Викладу в соцмережі, хай усі заздрять!
Стас мовчки спостерігав за трансформацією. Якось він знайшов на антресолях старий фотоальбом і довго розглядав знімки молодого діда з бабусею, їхні поїздки, свята.
– Марино, може, хоч фотографії залишимо? – несміливо запропонував він.
– Навіщо? – Знизала плечима сестра. – Лише місце займатимуть. Якщо хочеш – забирай собі.
Стас зітхав і відступав. Іноді він брав телефон, гортав контакти до літери “Д”, де був записаний дідусь, але так і не наважувався зателефонувати.
А в пансіонаті “Золота осінь” Микола Петрович щоранку чекав на дзвінок чи візит. Але телефон мовчав. Щоранку він сідав біля вікна і дивився на дорогу.
Онуки не приїжджали. Лише раз на тиждень надходили повідомлення від сусідки Ніни Василівни – бабусі з п’ятого поверху, якій він довірив наглядати за тим, що відбувається.
“Микола, твої онуки ремонт затіяли. Усі книги твої винесли.”
“Коля, вчора шум стояв до ранку. Гуляли, музику вмикали.”
“Петровичу, меблі нові привезли. Від старих – і сліду не залишилося.”
З кожним повідомленням щось усередині у нього клякло. Не квартиру було шкода – життя, яке вони так легко перекреслили.
Одного вечора, сидячи біля вікна своєї кімнати в пансіонаті, він тихо промовив:
– Виходить, для них я просто баласт. Не людина, а перешкода. Що ж, тепер я знаю це напевно.
Пансіонат “Золота осінь” розташовувався в передмісті, в оточенні соснового лісу. Атмосфера там була цілком комфортною: затишна одномісна кімната, триразове харчування та, за необхідності, кваліфікована медична допомога.
Але Микола Петрович почував себе викинутим із життя. Думки постійно поверталися до квартири, до онуків, до минулого життя, яке тануло, як дим.
В один зі звичайних, похмурих днів у двері його кімнати постукали. Не дочекавшись відповіді, у прочинені двері обережно зазирнула молода дівчина з русявим волоссям, зібраним у простий хвіст.
– Вибачте, можна? – нерішуче спитала вона. – Ви Микола Петрович Соколов?
Старий здивовано підняв брови:
– Так, це я. А ви хто?
Дівчина зробила крок у кімнату, тримаючи в руках паперовий пакет.
– Я Аня, дочка Михайла Воронцова. Вашого двоюрідного брата. Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене? Я була маленькою, коли ви приїжджали до нас у Ніжин.
Микола Петрович придивився до її обличчя і здивовано підняв брови:
– Ганнуся? Господи, звісно, пам’ятаю! Ти зовсім виросла…
Дівчина посміхнулася, поставила пакет на стіл і почала діставати гостинці – домашній пиріг, банку варення, коробку цукерок.
– Я в Києві навчаюсь, на архітектурному. Випадково дізналася від подруги мами, що ви тут. Вирішила відвідати. Дідусь Миколо, я вас змалку пам’ятаю. Ви мені передавали на випускний гроші. Ось прийшла дізнатися, як ви.
Вона говорила просто, без награного співчуття, яке так дратувало Миколу Петровича у промовах персоналу пансіонату. Аня розрізала пиріг, заварила чай у маленькому чайнику, який знайшла на столі, і сіла навпроти.
– Розкажіть, як ви тут? Чи не нудно?
І раптом Микола Петрович почав говорити. Про Клавдію, як вони познайомилися на танцях у Будинку культури.
Про роботу в конструкторському бюро, про креслення турбін, які він проєктував. Про книги, які вони із дружиною збирали все життя.
Аня слухала, не перериваючи, ставила запитання, сміялася з його жартів. Її щирий інтерес був, як ковток свіжого повітря. Не було в її очах ні жалю, ні корисливості – лише увага та тепло.
Коли вона зазбиралася йти, Микола Петрович несподівано для себе відчув, як по щоці котиться сльоза.
– Дякую, що прийшла, дитино, – сказав він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
– Я ще прийду, можна? – Запитала вона біля дверей.
– Звісно, приходь. Чекатиму.
Дивлячись у вікно на фігурку Ані, що віддалялася, Микола Петрович думав: “Вона молодша, вона не розраховувала ні на що. І саме вона прийшла.”
Після візиту Ганни щось змінилося у Миколі Петровичу. У його рухах з’явилася рішучість, у власних очах – новий блиск.
Він більше не сутулився, проходячи коридорами пансіонату, припинив довго дивитися в одну крапку. Адміністратор навіть помітила, що він почав голитися щоранку, як це все життя робив до переїзду.
У середу вранці Микола Петрович зателефонував до свого старого знайомого, нотаріуса Сергія Івановича.
– Сергію, мені треба тебе побачити. Терміново, – голос його звучав твердо.
Нотаріус приїхав того ж дня. Вони сиділи у невеликій альтанці у дворі пансіонату. Микола Петрович дістав із внутрішньої кишені піджака складений вчетверо аркуш паперу.
– Ось дивись. Я все написав, як хочу. Тепер потрібно оформити згідно із законом.
Сергій Іванович уважно прочитав записи та подивився на старого друга:
– Ти впевнений, Колю? Не поспішаєш?
– Повір, я все обдумав. Квартиру залишаю Ані Воронцовій, дочці мого двоюрідного брата. А Марині та Стасу – грошову компенсацію, не більше.
Коли всі папери було підписано, Микола Петрович попросив:
– Тільки поки що нікому ні слова. Додивимось виставу до кінця, – промовив він із гіркою усмішкою.
У суботу вранці він зібрав невелику сумку з речами, та викликав таксі до свого будинку. “Просто навідаю рідні стіни”, – сказав він медсестрі на виході.
Марина відчинила двері й застигла зі здивованим обличчям
– Ой, дідусю! – Вона натягнуто посміхнулася. – Чому ти не попередив? Ми б підготувалися. Подивися, як класно тепер удома…
Квартира змінилася до невпізнання. Від його життя не залишилося й сліду. Стіни перефарбовані в модний сірий колір, замість книжкових полиць – скляні полиці з декоративними вазами.
На місці його робочого столу, якийсь модний прозорий столик з хромованими ніжками. Він повільно пройшов по кімнатах, торкаючись нових меблів кінчиками пальців, ніби перевіряючи, чи це не сон.
На балконі, де раніше стояло його улюблене крісло, в якому він читав вечорами, тепер розміщувалися різноколірні пуфи та кальян. Від його зимових заготівель у коморі не залишилося й сліду.
– Що ти шукаєш, діду? – запитав Стас, що з’явився у дверях. У його голосі чулося занепокоєння.
– Фотографії. Альбоми. Де вони? – Запитав Микола Петрович, намагаючись зберігати спокій.
– А ці? – Марина недбало махнула рукою у бік комори. – Там, у коробках. Ми вирішили, що вони лише місце займають.
Микола Петрович знайшов у темній коморі картонну коробку. Зверху лежала фотографія Клавдії в рамці – та сама, що завжди стояла на його столі. Скло було розбите.
– До речі, діду, – Марина сперлася на одвірок, – ми тут подумали, що тобі буде незручно повертатися. У пансіонаті краще, так? – вона засміялася, наче сказала щось кумедне.
Микола Петрович повільно підвівся, тримаючи в руках фотографію дружини.
– А я думав, це мій дім, – промовив він тихо і попрямував до виходу.
Двері за ним зачинилися з тихим клацанням. Ні Марина, ні Стас не пішли його проводжати.
Микола Петрович повернувся до пансіонату з почуттям дивного полегшення. Більше не треба було вдавати, сподіватися, чекати. Тепер він напевно знав.
Аня приходила двічі на тиждень. Приносила домашню їжу, книги, розповідала про своє навчання. Якось вона привела свою подругу, яка грала на гітарі, і вони влаштували невеликий концерт для всіх мешканців пансіонату.
Рівно через місяць після візиту Миколи Петровича до квартири, у двері подзвонив кур’єр. Марина, яка працювала з дому, розписалася за конверт з офіційними печатками.
– Стас! – закричала вона у слухавку, ледве прочитавши перші рядки. – Терміново приїжджай! Дід заповіт переписав!
Стас примчав через годину, захеканий, з розпатланим волоссям.
– Що трапилося? Діду погано?
– Діду? – Марина жбурнула в нього листом. – Діду чудово! Цей старий пень нас обдурив! Квартиру заповів якійсь Ганні Воронцовій! Ти знаєш, хто це?
Стас повільно опустився на диван, вчитуючись в офіційні рядки.
– Дочка його двоюрідного брата… Здається, він колись розповідав про неї.
– Яка різниця! – Марина металася по кімнаті, збиваючи нові дизайнерські дрібнички. – Він не має права! Ми його онуки! Ми його рідна кров!
– Марино, заспокойся, – Стас потер скроні. – Може, поговоримо з ним? Дізнаємося, чому…
– Про що говорити? – перервала Марина. – Треба заперечувати! Я адвоката найму! Скажемо, що він не в собі був, коли підписував!
Але в глибині душі вона розуміла – переграти вже не можна. Микола був у своєму розумі, документи оформлені правильно. А головне – це його право розпорядитись своїм майном так, як він вважає за потрібне.
Того ж вечора вони поїхали до пансіонату. Але на вході їх зустріла адміністратор із непроникним обличчям.
– Микола Петрович просив передати, що не бажає вас бачити. І ще просив віддати вам це.
Вона простягла Стасу конверт. Усередині лежала записка: “Прошу вас виїхати. Термін – один місяць. Ключі від квартири залиште Ніні Василівні.”
Через місяць у квартирі знову пахло домашньою випічкою. Ганна акуратно діставала із коробок книги, які вдалося викупити. Багатьох томів не вистачало, але найцінніші вдалося врятувати.
– Дивись, діду, я їх за алфавітом розставляю, як у тебе й було, – Аня показала на полиці, які вони з друзями зібрали заново.
Микола Петрович сидів у новому кріслі біля вікна, такому ж зручному, як і раніше. Пара від кухля з малиновим чаєм підіймалася до стелі тонкою хмаркою.
– Чудово, Ганнусю.
Квартира поступово поверталася до колишнього життя. Не такого, як раніше – світлішого, просторішого, але з тим самим духом.
Аня повісила на стіну фотографію Клавдії Сергіївни. Рамку довелося замінити, але посмішка жінки на чорно-білому знімку була такою ж теплою.
– Знаєш, я вчора Стаса зустріла, – як би, між іншим, сказала Аня, поправляючи картину. – Він питав, як ти.
Микола Петрович відвів погляд від вікна:
– І що ти відповіла йому?
– Сказала, що ти добре. І що він може зайти, якщо хоче.
Старий усміхнувся, але нічого не сказав. Аня присіла поряд із ним на підлокітник крісла.
– А як думаєш, діду, Стас прийде? – Запитала вона.
Микола Петрович задумливо глянув у вікно.
– Можливо. Коли зрозуміє, що річ не у квадратних метрах, а у відстані між душами. Ми ж з дружиною колись їм батьків замінили, а вони, он як.
– Бог їм суддя. Вдячний я тобі, дівчинко, що ти така добра і щира, і батькам твоїм вдячний, що виховали гарну доньку.
Ганна нічого не відповіла, тільки підійшла, і обійняла дідуся, щиро сподіваючись, що все у неї в житті буде добре…
Що ви думаєте про вчинок дідуся? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
