– Ти мені скажи, чи довго все це триватиме? – Мама, як завжди, почала важку розмову раптово.
Щойно мило розмовляли про ціни на помідори та майбутній городній сезон. Але Олена звикла до такої манери спілкування з дитинства і вже давно зрозуміла, що маму не переробити.
– Ну, рано чи пізно сонце розшириться і спалить всю планету. Але ти не хвилюйся, до цієї події ще мільярдів п’ять років, якщо вчені не брешуть. Встигнемо ще помідори посадити.
– Ти мені тут пожартуй ще! У неї сім’я руйнується, а вона жартує!
– І чого вона раптом руйнується?
– А що не так? Чоловік твій чого вже пів року в іншому місті живе?
– Так він працює там.
– Працює там, то там і сім’ю заведе, а до тебе і їздити забуде!
Олена посумніла. Відколи Коля знайшов пристойну роботу, вони припинили жити від зарплати до зарплати, змогли щось відкладати й забули мерзенне слово «мікрокредит».
Мінус був лише один – бачила вона тепер чоловіка кілька днів на місяць.
Начебто і недалеко, але все одно щотижня не наїздишся. Мамі, зрозуміло, про свої побоювання розповідати в жодному разі не можна, у неї й своїх побоювань – вище за дах.
– Мамочко, ну все ж тільки налагоджуватися почало, не переймайся, так багато хто працює зараз.
– Тому з розлучень рекорди й б’ються, – відрізала суспільно активна і статистично підкована мати. – Я так думаю: де завів сім’ю, там і працюй, нема чого від сім’ї туди-сюди шурхати!
– Тим більше, що Коля твій, мужик начебто не безрукий, знайшов би в Олександра Павловича роботу.
– Олександр Павлович кисломолочні продукти робить, а мій Коля – інженер-проєктувальник систем теплопостачання та вентиляції.
– Ну от і вентилював би корівники, а не спідниці своїх міських теличок!
– Мамо, ну годі вже. Адже знову посваримося.
– Ти, Оленко, просто молода і недолуга – кине він тебе з дитиною на руках, куди побіжиш? Тільки до мене й зможеш побігти, а ми з татом теж, знаєш, не вічні…
– Вітю, що робити? Кине ж він її, я прямо відчуваю, що кине! Вітю! – Світлана Олександрівна схопила пульт від телевізора, та вимкнула звук. – Ти мене взагалі слухаєш?
– А що ти хочеш від мене почути, Світлано? Вони молоді ще, їм треба гроші заробляти, дитину підіймати.
– А тобі прямо не догодиш – тутешніх мужиків розпікаєш за те, що ліниві й працювати не хочуть, а Колю – за те, що гроші вирішив для сім’ї заробляти, як уміє.
– Для якої родини, якої родини, дурень? Сім’я – це коли ти приходиш увечері з роботи, а на столі – вечеря. А коли приїжджаєш у гості раз на місяць – це не сім’я, а дідько знає що.
– Загалом, багато хто так працює – водії, моряки, військові…
– Мовчав би краще про моряків! У тих взагалі у кожному порту по бабі! Вже як я раділа, коли Світлана за інтелігентного інженера в окулярах вийшла.
– І той, пес, туди ж! Вже вмотав, а дитині ще року немає.
– Ну чого ти накручуєш себе? Ну зроби так, щоб його звільнили, – чоловік узяв пульт і ввімкнув звук назад, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати цю розмову.
Але необережно кинута фраза вже засіла в голові діяльної жінки…
– Світлано Олександрівно, від мене ви що хочете? Я, чесно кажучи, не розумію, – темноволосий чоловік років тридцяти – треба ж, такий молодий, а вже начальник – говорив з роздратуванням, що добре приховував.
– Микола Сергійович популярний фахівець, щодо роботи, на нього нарікань ніяких немає, мало того – підвищувати збираємося.
– Та я ж говорю, сім’я в нього, сім’я і маленька дитина.
– Ну, нехай звернуться до сімейного психолога, я не знаю. Взагалі, до мене вперше тещі приходять із вимогою, щоб я їхнього зятя звільнив.
– Брехати не буду, з мамами, які просили, щоб вони їхніх дітей на роботу взяли, я вже мав нещастя зустрічатися. Але таке – вперше.
– Значить, не хочете йти назустріч?
– Хочу – не хочу, в цьому випадку значення взагалі немає. Я не феодал, у мене своє начальство, встановлені ним та законодавством країни межі.
– Вибачте, Світлано Олександрівно, мені працювати треба. Інакше, замість Миколи мене звільнять…
– Так-так-так. Ну зрозуміло, – думала жінка сидячи за столиком плацкарта і спостерігаючи, як повз неї проносяться дерева. – Ну, не ноги ж йому ламати насправді? – Вона сама не помітила, як досить голосно це сказала.
– Бойова ви дама, я подивлюся, – подав голос попутник, що мовчав до цього.
– Що є, то є – життя пішло таке, тільки так цих собак і можна у вузді тримати.
– Ну, чому ж тільки так? Різні способи є.
– А ви що, фахівець зі способів?
– Та не те щоб…
– Ну от і мовчіть…
Світлана Олександрівна, звичайно, була роздратована, але не настільки, щоб довіряти якимсь вагонним пройдисвітам їх із дочкою особисте життя.
Якщо вже відверто, вона взагалі всіх навколо вважала пройдисвітами. Ну то й що? Зате це допомагало їй бути в тонусі.
Жертвою шахрайства за свої шістдесят два роки вона жодного разу не ставала. А може б пора вже й повірити хоч комусь? Жінка задумалася, а потім рішуче взяла телефон.
– Оленко, ти казала, що Коля твій у вихідні приїде. Ви вже зайдіть до нас утрьох, хоч посидимо нормально. Ні, що ти, жодних розмов про роботу. – Голос у Світлани Олександрівни був – сама смиренність…
– Олено і чого хоче твоя мама?
– Не знаю, каже щось важливе.
– Ти знаєш, що вона на мою роботу їздила?
– Ні, і що хотіла?
– А то ти не здогадуєшся. Щоб звільнили мене, хотіла.
– У її стилі. І як відреагували?
– Та ніяк. У мене з начальством нормальні стосунки, ми майже ровесники. Тож усіх моїх коханок він узяв на себе, – посміхнувся чоловік.
– Дожартуєшся ти, Колю, я і так місця собі не знаходжу, мати масла у вогонь підливає, а тут ще ти. Отрую грибами й не помітиш.
– Та які гриби, Оленко, ми другий день піцу їмо, тож, мабуть, сходимо до улюбленої тещі на млинці.
– По-перше, друга піца була саме з грибами, можливо, я напоумила піцайоло підкласти туди отруту. По-друге.
– По-друге, ти цю піцу сама за обидві щоки тріскала. Отож, отруйниця ти моя ненаглядна, сконаємо в один день. Або сьогодні, або завтра після млинців.
…Накритий стіл у вітальні явно припускав щось важливе. Зазвичай його розкладали лише на Новий рік.
– Любі діти, Коля, Олена, – розпочала Світлана Олександрівна. – Я нещодавно їздила в обласний центр. До речі, до тебе на роботу заходила. Цікавий хлопчик у тебе у начальниках, ввічливий.
Коля здивовано підняв брову. От лисиця. Знає, що краще говорити напівправду. Цікаво, що вона приготувала?
– Я, Колю, не Яга якась…
– Світлано Олександрівно, ну що ви.
– Та мовчи, чи я не розумію, що своїм базіканням набридаю, гірше редьки. Я всі дочірні образи слухаю з її дванадцяти років.
– Загалом ми з Віктором порадилися і вирішили. Якщо вже так пішло – подаруємо вам квартиру неподалік роботи.
– Звичайно, доведеться нам тут утиснутись, але деякі накопичення у нас є, впораємося. Дачу, якщо треба, продамо, квартиру розміняємо.
– До чого такі жертви, не треба нам цього. Якщо треба, ми візьмемо іпотеку.
– Угу, візьмете ви іпотеку. Щоб ще діти мого онука її виплачували!
– Мене начебто підвищити обіцяли.
– Те, що тебе підвищать – це я не маю сумніву. Та не хмурся ти, ущемлена чоловіча гордість! Будеш замість банку, тещі рідній гроші віддавати!
– У мене й відсотки значно менші й знижки за спілкування з онуком передбачені. Якщо хочеш – оформимо все через юриста, щоб твоя гордість не страждала.
– Ви ж мене зрадником вважаєте і тут така довіра, – не витримав Микола.
– Ну ким я тебе вважаю – не твоя справа. Важливо, ким тебе вважає моя дочка. А вона вважає, що ти пристойна людина.
– І я звикла їй вірити. Якщо що – вона мені гроші поверне, коли піде на роботу.
– Мамо, ну яка робота, маленька дитина ж.
– Ось уже в дитячий садок, як Альоша підросте, самі його влаштовуйте. Я за вас усі побутові проблеми вирішувати не буду, у цей обласний центр не наїздишся. Досить й того, що я тебе на роботу влаштувала…
– І ви, Світлано Олександрівно, вважаєте, що Олена Вікторівна зможе працювати представником нашої компанії?
– А то! Ну, звичайно, трохи навчитися доведеться, але жінка вона охайна, ввічлива, коректна. Знову ж таки, заміжня, я чула, що зараз це цінується.
– Так воно так, але…
– Та гаразд вам, самі ж казали, що матері просити за своїх дітей уже приходили. А тут така ситуація – ви з усіх боків у виграші. І цінного фахівця до себе прив’язуєте і ще одного в комплекті отримуєте.
– Я, Світлано Олександрівно, захоплююся вашою пробивною здатністю. Ви випадково не пропонуєте свої послуги в якості переговірника? Можу вас взяти, як позаштатного фахівця.
– Я, молодий чоловіче, уже давно фахівець. Як Оленка на світ з’явилася, так і фахівцем стала. Спочатку штатним, тепер от, заштатним, – жінка посміхнулася.
– Які тільки професії не опануєш заради дитини.
– Тут ви маєте рацію. А чи не боязно відпускати?
– Боязко, звичайно. Але я вірю в те, що дочка не забуде нас і не кине, бо довіряю їй. Вихована вона так, розумієте?
– А ще, мені спокійніше за неї буде – бо сім’я разом житиме і працюватиме. Бо на відстані – це не сім’я. Як кажуть, з очей подалі, то й із серця геть… Ви зі мною згодні?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Чи слушно бідкалася мати? Ставте вподобайки, та поділіться, якщо до вподоби.
