– Тітко Валя, ну як ви там? – Катя притискала телефон до вуха, нервово ходячи по лікарняному коридору. Білі стіни давили, а запах ліків лише посилював тривогу.
– Та краще вже, племінничка, – голос тітки звучав стомлено, але в ньому чулася усмішка. – Температура спала. Ти не хвилюйся так.
– Я все одно приїду, – рішуче сказала Катя. – Ось зараз додому, зберу речі, й приїду.
– Ох, Катюша, – зітхнула тітка Валя. – А як же Влад? Ви ж нещодавно тільки одружилися.
– Нічого, три дні якось проживе без мене, – Катя мимоволі посміхнулася, уявивши незадоволене обличчя чоловіка. – Я тебе кохаю, тьотю Валю. Незабаром буду.
Поклавши слухавку, Катя на секунду притулилася до стіни. Останні пів року пролетіли, як один щасливий сон. Після того, як рік тому не стало її батьків, вона думала, що вже ніколи не зможе радіти життю. Але згодом з’явився Влад.
Високий, з пустотливою усмішкою та уважними карими очима, він увірвався в її життя, перевернувши все з ніг на голову.
Випадкова зустріч у кав’ярні – і вони вже не могли один без одного. Три місяці залицянь, квіти, романтичні прогулянки, довгі розмови телефоном до ранку… А потім весілля. Скромне, але таке щасливе.
Катя похитала головою, відганяючи спогади. Потрібно було закінчувати з паперами, та бігти додому збирати речі, але робота у реєстратурі лікарні вимагала уважності.
Тітка Валя була єдиною близькою родичкою, що залишилася, як батьків не стало. Сестра батька, вона завжди ставилася до Каті, як до рідної дочки.
Вдома Катю зустрів аромат свіжозвареної кави, та звуки телевізора з вітальні. Влад розвалився на дивані з ноутбуком. Він працював віддалено програмістом.
– Кицюня! – Він засяяв, побачивши дружину. – А я думав замовити піцу на вечерю.
– Владику, мені треба до тітки Валі з’їздити, – Катя присіла поруч, поклавши голову йому на плече. – Вона захворіла, я дуже переживаю.
Посмішка Влада трохи потьмяніла:
– А надовго?
– Дні на три. Максимум на чотири, – Катя погладила його по щоці. – Ти ж упораєшся без мене?
– Ну, а куди я подінусь? – Він притягнув її до себе, цілуючи в маківку. – Тільки повертайся швидше. І це… може, заразом подумаєш про те, що я казав? Щодо квартири?
Катя мимоволі напружилася. Останній місяць Влад раз у раз заводив розмову про продаж квартири. Мовляв, район так собі, та й тісно для майбутньої родини. Пропонував продати, взяти іпотеку, та купити щось просторіше у центрі.
Логічне речення, що й казати. Ось тільки ця квартира… Кожен кут зберігав тут спогади про батьків. Ось тут, на кухні, мама вчила її пекти шарлотку. А там, у маленькій спальні, батько читав їй казки перед сном. Навіть старі шпалери вона не наважувалась міняти – здавалося, разом із ними зникне частинка минулого.
– Давай потім про це поговоримо? – Катя підвелася, уникаючи погляду чоловіка. – Мені треба збиратися.
Влад лише зітхнув, повертаючись до ноутбука. А Катя, збираючи речі в невелику дорожню сумку, ніяк не могла позбутися неприємного почуття. Ніби упускає щось важливе, щось, що маячить на самому краю свідомості.
Тітка Валя жила за годину їзди від міста, у невеликому селищі. Старенький будиночок з палісадником зустрів Катю запахом бузку, та дзижчанням бджіл. Побачивши племінницю, тітка, не зважаючи на температуру, вискочила на ґанок.
– Катюша! – Вона обійняла дівчину. – Ну що ти примчала? Я вже майже здорова.
– Так я вам і повірила, – пробурчала Катя, відчуваючи, як очі сповняються слізьми. – Бліда вся. Ходімо до хати, чого на сонці жаритись.
Вечір вони провели за чаєм із малиновим варенням. Тітка розпитувала про життя, роботу, про Влада. А потім, ніби відчувши щось, спитала:
– Катюша, щось не так? Ти якась стривожена.
І Катя не витримала. Розповіла про розмови з продажу квартири, про свої сумніви, та страхи.
– Розумієш, тітко Валь, – вона крутила в руках кухоль, – розумом я розумію, що Влад має рацію. Район, правда, не найкращий, і квартира маленька. А як дітки підуть. Але, як подумаю, що доведеться все це продати – серце заходиться.
Тітка Валя задумливо помішувала ложечкою у кухлі.
– Знаєш, Катю, не поспішай. Ви тільки одружилися, встигнете ще з переїздами. А те, що ти так до квартири прив’язана, – це природно. Адже там велика частина твого життя пройшла.
– Влад каже, що я надто сентиментальна, – зітхнула Катя. – Що не можна жити минулим.
– А ти не слухай, що Влад каже, – несподівано різко відповіла тітка. – Ти слухай своє серце.
Щось у її тоні змусило Катю насторожитися.
– Тьотю Валь, ти щось маєш проти Влада?
– Ні-ні, – тітка схаменулась. – Просто, він якось поспішає. З цією квартирою, з переїздом. Ви пожили б спокійно рік-другий, притерлися один до одного.
Катя хотіла заперечити, але помітила, що тітка зарум’янилася, мабуть, знову піднялася температура, і розмову довелося відкласти. А наступного дня їй стало помітно краще.
– Їдь додому, дівчинко, – сказала вона вранці. – Я вже в повному порядку. Та й скучила ти, мабуть, за чоловіком.
Катя справді скучила. Два дні без Влада показалися їй вічністю. Вона навіть вирішила зробити йому сюрприз – приїхати на день раніше без попередження.
Електричка повільно повзла крізь літню спеку. Катя притискалася чолом до теплого скла, і думала про те, як зрадіє Влад. Може, купити дорогою його улюблений торт? Чи краще приготувати щось самій?
Замислившись, вона мало не проїхала свою зупинку. Вискочила на платформу в останній момент, стискаючи ручку дорожньої сумки. До будинку було хвилин двадцять пішки.
Катя йшла знайомими вулицями, милуючись грою сонячних відблисків у вікнах будинків. Ось і їхня п’ятиповерхівка. Серце радісно закалатало – зараз вона побачить Влада!
Ключ легко повернувся у замку. Катя навшпиньки пройшла в передпокій, намагаючись не шуміти. З ванни долинав шум води й голос Влада?
– Кохана, не хвилюйся, – говорив він комусь телефоном. – Скоро ми будемо разом. Марино, кохання моє, потерпи, залишилося зовсім не багато.
Катя завмерла, не вірячи своїм вухам. Марина? Її найкраща подруга зі школи?
– Ця недолуга продасть квартиру. Гроші я заберу в неї, і ми з тобою поїдемо до моря назавжди.
Її світ похитнувся, в очах потемніло. Катя на автоматі розвернулась, і вийшла з квартири, тихо зачинивши двері. Вона спустилася сходами, та вийшла надвір.
Ноги самі понесли її у бік парку. Там, на старій лаві під розлогим кленом, вона просиділа до самого вечора. У голові було пусто. Тільки одна думка билася, як спійманий птах: “Як? Як вони могли?”
Перед очима, як у калейдоскопі, крутились спогади. Ось Марина на їхньому весіллі – радісна, гарна, у ніжно-рожевій сукні подружки нареченої. Ось вони втрьох сидять у кафе, і Влад розповідає якусь кумедну історію. Ось Марина забігає до них на чай і…
Господи, яка ж вона була сліпа! Ці погляди, якими вони обмінювалися. Те, як Марина “випадково” торкалася Влада. Її дивна наполегливість у питанні продажу квартири – “Катюша, ну що ти тримаєшся за цю хрущовку? Вам же дітей ростити!”
Сонце повільно котилося до заходу, забарвлюючи небо в рожево-червоні тони. Катя дістала телефон. Сім пропущених від Влада. Два – від Марини.
Глибоко зітхнувши, вона підвелася з лави. Потрібно було повертатись додому. І в неї вже дозрів план.
Влад зустрів її з награним здивуванням та занепокоєнням:
– Ти чому так рано? А чому не подзвонила? Я зустрів би!
– Скучила, – Катя посміхнулася, намагаючись, щоб усмішка виглядала природною. – Втомилася з дороги, піду приляжу.
Всю ніч вона не стуляла очей. Лежала, вслухаючись у розмірене дихання чоловіка, що спав поруч, і думала про те, як легко він навчився брехати. Цікаво, чи давно? З самого початку їхнього знайомства, чи це прийшло поступово?
Вранці, за сніданком, вона ніби між іншим, сказала:
– Давай Марину в гості покличемо? Сто років не бачились.
Влад на мить завмер, але швидко взяв себе в руки:
– Гарна ідея. Я можу за нею поїхати, якщо хочеш.
– З’їдь, – кивнула Катя. – А я, поки що, порядок наведу.
Щойно його машина зникла за рогом, Катя завмерла посеред кімнати. А потім, наче щось прорвалося всередині.
Вона метнулась до шафи, й почала зі злістю висмикувати звідти його речі, та шпурляти їх у стару валізу. Сорочки, які вона раніше так старанно прасувала. Джинси, футболки, шкарпетки – все летіло на купу, упереміш.
Наткнувшись на його улюблений светр – той самий, у якому він був у день їхнього знайомства, Катя на мить завмерла. А потім, схаменувшись, запхала його в самий низ валізи. До дідька сентиментальність! До дідька спогади!
Вміст ящиків комода вирушив слідом – зім’ятий, перекручений. Що не влізло у валізу, вона заштовхала у велику спортивну сумку, яку Влад зазвичай брав у спортзал. Шкарпетки розлетілися по підлозі? Начхати! Нехай підбирає!
Останнім у сумку полетів його ноутбук. Катя навіть не стала перевіряти, чи він закритий правильно – нехай розбирається сам. Досить з неї цієї турботи!
Закінчивши, вона впала в крісло. Серце калатало, як божевільне, на чолі виступив піт. У квартирі, немов після урагану, панував хаос – розкидані речі, відчинені шафи, висунуті шухляди. Але їй було байдуже.
Вона почула звук дверей, що відкриваються, та веселий голос Марини:
– Катюша! Як я рада тебе…
Катя підвелася. Подивилася на них – таких гарних, таких щасливих у своїй брехні.
– Ось твої речі, – вона штовхнула ногою валізу у бік Влада. – Можеш бути щасливим, але, десь в іншому місці.
– Катю, що ти… – почав було Влад.
– Я знаю все, – перебила вона. – Про море, про гроші від продажу квартири. Про “недолугу”, яка вам так заважає.
Марина побіліла, як крейда, та схопилася за одвірок. Влад смикнувся вперед:
– Кохана, ти не так все зрозуміла!
– Не смій називати мене коханою! – Катя відчула, як усередині здіймається хвиля чистої люті. — Забирай свої манатки, і забирайся! Обидва забирайтеся!
Влад мовчки підібрав валізу та сумку. Біля дверей обернувся, відкрив рота, але Катя його випередила:
– Тільки спробуй щось сказати. Я заяву на розлучення вже завтра подам. Так що, можете не турбуватися – квартиру я не продам. Ніколи!
Двері за ними зачинилися. Катя повільно осіла на підлогу прямо серед передпокою. Усередині була порожнеча.
Але десь у глибині цієї порожнечі вже пробивався паросток – чи то агресії, чи то полегшення. Вона вижила після втрати батьків! Виживе і після цієї зради! У неї є дах над головою, любляча тітонька, робота, молодість – буде і на її вулиці свято…
