Жінка для свого коханого має бути музою, богинею, навіть пані, якщо хочете. Але ніяк не служницею чи куховаркою! Я за свої 32 роки зрозуміла одне: сама себе не поважатимеш – і інші не стануть. Змалку знала, чого хочу і вміла цього домагатися. З дитинства ненавиділа всю цю куховарити.
Мама працювала на двох роботах, а бабуся – по господарству. І подружки мої шкільні завжди мене вмовляли після уроків: «Підемо до твоєї бабусі, поїмо, у неї завжди є щось смачненьке!» Як, взагалі, нормальна людина всі ці солянки-холодці їсти може?
Після закінчення коледжу я поїхала до Київа. Вчилася на курсах менеджерів, попрацювала, та й вирішила присвятити себе шоубізнесу. Подумали, що співачкою захотіла стати? Ні, я нормальна людина. Працюю адміністратором у великій концертній залі.
У нас часто різні компанії знімають зали для корпоративів, та різних свят – ось на таких заходах люди цікаві трапляються. Так я і зустріла свого майбутнього чоловіка Назара. Їхній будівельний холдинг відзначав у нас ювілей, я вийшла попрацювати на захід вечірнім адміністратором.
Якоїсь миті колега принесла нам по склянці апельсинового соку, і я за спиною почула: «Така гарна дівчина має не сік пити, а лише дороге ігристе!» Обернулася, побачила приємного, трохи повненького чоловіка. Пожартували, посміялися, він попросив у мене номер телефону.
Ми з Назаром разом уже три роки. Спочатку тільки зустрічалися, потім він мені винайняв квартиру. Йому тоді було 48 років, і, зрозуміло, він був одружений. Але мене це анітрохи не бентежило
.Тим більше, що він з першого дня казав, що з дружиною вони вже давно більше друзі, та батьки двох синів, ніж коханці. І ось пів року тому він нарешті остаточно з’їхав від своєї дружини, і переїхав до мене.
Квартиру я обставила добре, цікаво, смак у мене є. Справжнє гніздечко звила. Єдина умова, яку я коханому поставила одразу – я не домогосподарка і весь свій час проводити на кухні не збираюся. Все життя мріяла нормально харчуватися у ресторанах. А якщо хоче вдома поїсти – то зараз служба доставлення є, за годину будь-що привезуть.
Останнім часом я помітила, що в нього апетит зник. Прийдемо кудись після роботи, а він замовить якусь дрібницю і майже не їсть нічого. Раніше половину меню замовляв! З грошима у нього проблем немає – кожні три місяці возить мене на відпочинок куди я забажаю.
Я навіть занепокоїлася: вік у нього такий. Можливо якесь захворювання? Якось після такої напівголодної (для нього) вечері в італійському ресторані, я вдома завела розмову:”Назаре, ти потай від мене на дієту сів? Ти ж знаєш, що я тебе кохаю навіть із твоїм животиком!”
Яка дієта? З чого ти взяла? -Ти погано їсти став останнім часом. Навіть свої улюблені бургери додому давно не замовляв. Ти тільки не лайся. Може, лікареві зателефонувати? Коханий змінився в обличчі.
Спочатку замовк, і по обличчю було видно, що в ньому якась боротьба відбувається. Потім підійшов, взяв мене за руки й запропонував сісти.- Не хотів тобі говорити, але так ще гірше. Все одно якось правда назовні випливе
.
– Назаре, ти мене лякаєш.
– Розумієш, кохана, мені всі харчі з твоїх дорогих ресторанів набридли. Не можу я все те їсти. Я 25 років харчувався нормально, а зараз якісь суші їм, як якийсь підліток. А я борщу хочу!
– І в чому проблема? Замов в службі доставлення – привезуть тобі борщ. Все, що хочеш, привезуть…
Проблема є! Дуже велика проблема! Я не хочу з доставлення, хочу домашнього! Якось до Ольги заїжджав за документами на старий гараж, а в неї так смачно пахло борщем…
Ти ж не готуєш нічого! Ну от я і став іноді заходити, поїсти смачненького, а то виразку з твоїми ресторанами скоро вже зароблю!Я оніміла. Ольга – це його колишня дружина. Він працює за два кроки від своєї старої квартири й, виходить, забігає до неї чи не щодня?!
Кохана, ну це ж не зрада якась. Ти ж знаєш – ми мирно розійшлися з нею, не розлучилися ще навіть. Там теж мій дім. Що мені, навіть поїсти тепер зайти не можна?
– Знаєш що? Спи тепер з борщем, а не зі мною!
Прокричала йому це в обличчя, вискочила з кухні. Він за мною. Зачинила двері до спальні перед його носом. Сиділа на ліжку така зла, що навіть заплакати не змогла.
Вже тиждень не розмовляємо. Намагається помиритися зі мною – то букет принесе, то іграшку. Браслет навіть золотий подарував. Нічого, хай поміркує. А я ще подумаю – пробачити чи ні! Як гадаєте?
