– Кохання прийде, і щастя тебе поцілує…

Скільки на світі самотніх людей, яких не обтяжує самотність, а навпаки. Вони дуже люблять тишу, природу, спокійне та розмірене життя.

Ще вони дуже люблять тваринок, можуть у будинку мати кількох котів, чи песиків. Ось такий спосіб життя і вела Інна Макарівна…

Три роки тому, коли несподівано не стало її чоловіка Володимира, їй усі говорили:

– Переїжджай до дітей, кликали ж тебе!

Але вона відмовилася, сказала, що не хоче переїжджати в інше місто. Тут памʼятники батькам і коханому чоловіку…

Вона працювала. До пенсії було ще п’ять років. Але працювала вона, не через силу, а навпаки – їй подобалася її робота.

Інна Макарівна продала свою трикімнатну квартиру. Навіщо вона їй одній?

І купила в передмісті, дуже вигідно, невеликий, упорядкований будиночок, з усіма зручностями, з маленьким садом. Вона була дуже задоволена покупкою – тепер її домашнім улюбленцям було де гуляти.

Та й сама вона вечорами часто сиділа під деревами, пила чай, спілкувалася зі своїми чотирилапими друзями.

– Добре як… – думала вона, посміхаючись.

Того літа вона чекала на канікули свою онучку, яка закінчувала перший клас. Батьки привезуть Любочку до неї на місяць, якраз на період її відпустки.

Може, й маленького Владика, сина молодшої дочки, візьмуть. Тоді зовсім весело буде.

І здавалося, ніхто їй не потрібен, спілкування і на роботі вистачало, та ще й дзвінки від дочок щоденні.

Її подруга, Ганна Іванівна дзвонила щодня. Одним словом, життя текло розмірено, спокійно… Вірилося, що так буде завжди…

Але зовсім несподівано в її житті сталися зміни в образі нового лікаря у неї на роботі – Євгена Степановича, самотнього вдівця.

П’ятдесяти шестирічний чоловік чомусь одразу поклав око на неї, та й вона навіть не припускала, що її серце може стрепенутися після довгого життя з коханим чоловіком.

Та й взагалі – вік уже який, наче й не до кохання вже. Але це сталося!

Їй чомусь було соромно, навіть перед покійним чоловіком.

…На вихідних Інна Макарівна зібралася, купила квіти, цукерки, печиво і поїхала на цвинтар.

До батьків Інна Макарівна зайшла привітатись. Вона поклала по квіточці, налила водички у вазочки, запалила по свічці…

А потім пішла до свого Володі… Там теж усе поставила біля памʼятника і сіла на лавку – поговорити:

– Ти знаєш, Володю, я не розлюбила тебе, не забула і не зрадила, – почала Інна. – Я вже навіть не думала про те, що зможу когось полюбити, але це сталося…

Ти знаєш, любий, мабуть, не дарма кажуть – серцю не накажеш, ось якось усе так несподівано сталося… І тепер навіть не знаю, що мені робити, він заміж кличе. Та й як до цього дівчата поставляться?

Інна Макарівна ще трохи посиділа і пішла додому. А вночі їй наснився несподіваний сон. У сні її Володя ішов по дорозі й співав:

– Кохання прийде, і щастя тебе поцілує…

Тут він до неї повернувся і серйозним голосом сказав:

– Іночко, рідна моя, так це ж чудово, що в тебе в житті з’явився той, хто замість мене про тебе піклуватися буде! Я радий, виходь за нього, він хороший! Я перевірив…

Інна Макарівна прокинулася, одразу згадала весь сон і на душі так легко і спокійно стало.

Вдень вона подзвонила дочкам і розповіла кожній і про Євгена Степановича, про те, що він кличе її заміж, і сон, у якому їхній батько задоволений тим, що вона буде не одна.

Вона здивувалася, що обидві дочки були двома руками за її заміжжя і запрошували приїхати до них у гості.

Інна Макарівна сказала:

– Спочатку ви до нас на весілля, вірніше, на сімейний вечір, а потім ми до вас…

Після обіду Інна вирішила сходити в церкву, поставити свічку чоловікові і сказати спасибі за те, що дав відповідь, на її запитання.

А коли жінка вийшла на вулицю, то почула пісню, яка лунала у дворі в сусідів:

– Кохання прийде, і щастя тебе поцілує…