Коханий чоловік влаштував все так, щоб я сама його кинула

Останні 4 роки живу в Азії, тут вже є знайомі, друзі, була робота, машина, орендований будинок. Все це було, поки я не зустріла свою першу в житті любов. Так, в 32 роки. Ні, я не можу сказати, що до цього я була самотня – були чоловіки, з деякими жила по парі років, були і пропозиції заміж. Хороші, надійні чоловіки, але, як то кажуть, не моє. Не було любові, життя з ними я не бачила.

І ось півтора року тому зустріла його. Такого, про якого все життя мріяла. Зав’язалися відносини, з’їхалися, потім йому запропонували роботу в іншому місті. Та ж країна, але місто більше і перспективніше. Поїхала з ним, залишила тут все – друзів, кар’єрні перспективи, будинок, котів, в кінці кінців (роздала по друзях). На новому місці роботи не знайшла, тому перейшла на домашній фріланс. Не дуже великі гроші, але зайнята і в нього на дріб’язок не прошу.

Раз вже сиджу вдома і левова частка заробітку на ньому, то господарство і побут на мені: нагодований і речі випрасувані завжди. Мені подобалося його радувати і про нього піклуватися. Почали будувати плани на шлюб, в подальшому переїзд до Європи або Австралію …

Тиждень тому все накрилося мідним тазом. На роботі у нього був корпоратив. Я не дуже хотіла йти, тому що завал по роботі, та й не в настрої була. Перед цим вночі трохи посварилися – він хропе, я його тормошу, він лається, що я йому спати не даю.

У розпал вечірки він мені пише: «може ти, все-таки прийдеш?». Я подумала і погодилася – було приємно, що він мене хоче бачити. Приїхала. З його колегами відносини прекрасні, я з ними давно знайома.

Він уже добряче нагулявся (як і все, втім). Пару годин ми там знаходимося, я втомлююся, кажу йому: «милий, давай я додому, ти сиди ще, якщо хочеш».

Він мені у відповідь «ні-ні-ні, 10 хвилин, я досиджу і додому». Ок, виходжу в сусідню залу, там жива музика, танці, мене тут же хтось хапає і гайда танцювати. Уточню, там хоровод, тобто це не парні танці з чужими чоловіками до непристойності.

Повертаюся до столу, питаю у його колег, де він – всі знизують плечима, мовляв, на зразок в туалет вийшов. Виходжу на вулицю, відкриваю телефон подзвонити йому, від нього повідомлення: «дивлячись на тебе хочеться звалити».

Дзвоню, намагаюся якось з’ясувати, де він, що сталося, сама вже трохи в шоці – мені ніколи ніхто таких слів не говорив. Прошу його забрати мене звідси – першій годині ночі, я на каблуках, від будинку далеко. Він в відмову, наговорив мені всякого. Я вже в абсолютній прострації, сяк-так додому добираюся, починаю збирати речі, попутно відписав йому, що я думаю про нього і ситуацію в цілому.

Вночі поїхала до подруги. Сподівалася, що проспить, з ранку якось зможемо вирішити цю життєву історію. 4 дня від нього ні відповіді, ні привіту. Я спробувала з ним зустрітися, поговорити – суха відповідь: «можеш просто забрати свої речі».

На десерт отримую інформацію від його знайомих, що він ніколи не вмів розлучатися з жінками, тому завжди підбудовував так, щоб вона пішла сама.

Я тиждень в депресії: не можу їсти, засинаю тільки після чарки, і, найстрашніше, сподіваюся, що він повернеться. Розумом розумію, що вже все марно, що він хотів саме розлучитися, але повірити в це ніяк не можу. Як жити далі, не розумію. Як не зірватися і не поїхати до нього, втрачаючи останні крихти гордості, теж не розумію. Сумно все це, дуже сумно …