Розлучилися ми з чоловіком два роки тому, до цього жили пів року у моїй квартирі, він переїхав до мене з іншого міста. Нам було добре разом, та й з моїми двома дітьми він порозумівся. Минуло пів року, і він зібрав свої речі. Сказав, що не може жити у моїй квартирі, отримувати невелику зарплату, це не для нього.
Зібрався та поїхав до іншого міста, купивши там квартиру. Для мене це було великим шоком, я сильно переживала, тим більше він почав періодично писати та дзвонити через якийсь час. Я все сподівалася, що він передумає і повернеться.
Кожного разу коли ми спілкувалися, у мене була надія, але він почав кликати до себе, щоб продала свою квартиру, і там ми змогли купити будинок. Але я йому не вірю після того, що він зробив, та й батьки у мене похилого віку, я не хочу їх залишати.
Я намагаюся його забути, розумію, що людина, яка порушила всі обіцянки і зібралася за дві години, може зрадити й знову. Хоча він зараз і каже, що йому ніхто не потрібний, крім мене. Кличе в гості, але нічого не обіцяє.
Я думаю, його влаштували б гостьові стосунки, але мене ні. Щоразу наша розмова не приводить ні до чого, він просто випитує, чи є в мене хтось, чи я його люблю. Отримавши відповіді, заспокоюється на цьому, може місяць, два не писати і не дзвонити.
Ось учора зателефонував о третій ночі і мовчав, вперше так. Вранці я написала, якщо хочеш поговорити, то зателефонуй і поговоримо, а не мовчи в трубку. Він зателефонував, поговорили і знову ніякої впевненості, від нього.
Тільки чую – «не можу забути», «ти хороша», «чи є у тебе хтось», «приїжджай у гості», та й усе на цьому. А я після цих розмов відійти не можу довго. Головою розумію, що треба припиняти це, але коли він дзвонить, не можу не взяти трубку, тому що все ж таки сподіваюся, що повернеться.
