Кілька місяців тому, я почала зустрічатися з Ромою. Відносини наші стрімко розвивалися, і минулого місяця ми з ним уже з’їхалися, і стали жити разом. А ще, він познайомив мене зі своєю мамою.
Звичайно, це було дуже приємно. Значить, він до мене серйозно налаштований. Щоправда, його мати – жінка досить специфічна.
Ні, вона дуже хороша, і до мене по-доброму поставилася. Але якась надто настирлива. Після першого знайомства вона, навіть попросила мій номер телефону, й періодично почала писати повідомлення.
– Навіщо мені так часто спілкуватися з нею? Я ж Ромі ще навіть не дружина, – скаржилася я своїй матері.
– Ну нічого, доведеться потерпіти, це ж його мати. Так що широко посміхайся, і відповідай на ці повідомлення стільки, скільки потрібно. Тут нічого не вдієш, – радила мені мама.
А кілька місяців тому Лідія Петрівна, мати мого хлопця, вийшла на пенсію. Я одразу зрозуміла, що у неї звільнилося безліч вільного часу. Тепер точно від неї не втекти, подумала я.
Так і сталося. Практично, кожних вихідних Лідія Петрівна приїжджала до нас у гості, або запрошувала нас до себе додому. Жила вона сама, без чоловіка, подруг у неї, наскільки я знала, майже не було. Якщо раніше у вихідні вона відпочивала від роботи, то тепер у неї кожен день – вихідний.
Згодом, все це стало мене сильно дратувати. Нещодавно, ми приїхали до неї поснідати в суботу, вона якраз пекла пиріжки.
– О, добре, що ви так рано приїхали. Ану, Віка, знімай своє гарне пальто, я тобі фартух видам. І вчитимешся пиріжки робити, – весело пробелькотіла потенційна свекруха.
– А навіщо мені вчитися? Ви знаєте, я зазвичай таке не дуже люблю. Це негативно позначається на фігурі, – обережно зауважила я.
– Та стеж за своєю фігурою скільки захочеш. А ось мій син звик до такого харчування. Тож, вчися, – відреагувала Лідія Петрівна.
Іншого разу, коли вона вже приїхала до нас, привезла з собою цілий пакет якихось речей. Виявляється, коли їй зовсім нічого робити по дому, вона вирушає по магазинах, і купує собі одяг – мабуть, на всяк випадок.
А востаннє підібрала кілька варіантів і для мене. Тож, не роздумуючи, їх купила. Побачивши ці лахи, я одразу зрозуміла, що ніколи в житті таке не вдягну.
До того ж вся ситуація, за її участю в нашому житті, почала мене злити. Я вирішила обережно порушити цю тему.
– Лідіє Петрівно, ви б відпочили трохи. А то завжди так за нас переживаєте, стільки часу нам приділяєте. Сподіваюся, у нас із вашим сином все серйозно. От, дай боже, будуть онуки, тоді й буде у вас купа турбот, – натякнула я з усмішкою.
– Ой, та поки ви онуків мені подаруєте, тисяча років минеться! Зараз молодь взагалі про дітей не думає. Та і я вже через пару-трійку років буду не такою бадьорою. Тож передам досвід молодим зараз, поки ще можу, – пояснила Лідія Петрівна.
Мені довелося замовкнути, тому що коментарів, щодо цього, у мене більше не було. Потім ми всі почали обговорювати нашу майбутню з Ромою відпустку. Планували поїхати в Карпати.
– Ой, навіщо вам ті Карпати! Там же ціни ламають та й людей купа! У нас у Черкасах не гірше. У мене знайома нещодавно відпочивала на Черкаському морі, я просто зараз спитаю у неї, де вони були. І вам можна там відпочити, навіщо затрачатися, – порадила вона.
І тут я зрозуміла, що більше не витримую все це.
– Лідіє Петрівно, не треба нікуди дзвонити. Чи можна ми з вашим сином самі вирішимо, де нам відпочивати? Ну, скільки можна вчити нас жити? Вже ніякого терпіння не вистачає, якщо чесно. Адже я навіть ще не дружина йому! – заявила я.
– Так, можливо, ти нею і ставати не плануєш? – вступив у дискусію вже мій хлопець.
Розбирання ми далі не продовжували. Рома якось засмутився, а Лідія Петрівна, мабуть, навпаки – заспокоїлася, бо добилася свого. Щось мені підказує, що вона все це робила не з найкращих спонукань.
Просто перевіряла мене на стійкість, або й зовсім хотіла нас розлучити. А тепер Рома на мене образився, через ці мої шпильки у бік його мами, а я не знаю, що робити далі. Чи попросити у всіх вибачення, чи продовжувати й надалі стояти на своєму? Що порадите?
