– Скільки можна носитися з нею, як із писаною торбою? Вона що тобі, рідна мати? – не витримав Ігор, спостерігаючи, як Ганна наливає у кухоль морквяний сік.
– Скільки потрібно, – спокійно відповіла Ганна, навіть не обернувшись.
– Ти як зі мною розмовляєш? Їй що більше місця у твоєму житті, ніж мені?
– Не кажи нісенітниці, Ігорю, – так само рівно відповіла Ганна. – По-перше, вона мені не чужа, а по-друге, з якого часу ти вважаєш себе моїм родичем?
– Ти хочеш сказати, що я тобі ніхто?
– Нічого я не хочу сказати. Просто говорю, як є.
– Тоді вибирай: або я, або вона. Мені набридло, що ти проводиш із нею більше часу, ніж зі мною! Здай її кудись, і на цьому все!
– Я її не залишу, – з внутрішнім тремтінням, але твердо відповіла Ганна. – Їй потрібна допомога. А ти… Роби, як знаєш.
– Навіть так?
– Навіть так. Ми не одружені, ти можеш піти будь-якої миті.
– Ганно, я серйозно піду! – пригрозив Ігор.
– Іди.
Ігор пішов у кімнату, мовчки зібрав свої речі, грюкнув дверима, і пішов.
Ганна з’явилася на світ, коли її батьки вже майже зневірилися мати дітей. Лікарі говорили, що обидва здорові, але роки очікування розтяглися майже на десять років. Поява Ганни стала справжнім дивом.
Мати душі не чула в дочці, віддала кар’єру заради сім’ї, балувала дівчинку і дбала про будинок. Батько ж виховував Ганну суворіше, вимагав послуху, і карав за найменші витівки.
Ганна бачила, як мати заступалася за неї, а батько лаявся з нею, і зробила висновок: мама любить, а тато – ні. Поступово ворожість до батька тільки посилювалася.
Коли Ганні було десять, чергова сварка батьків закінчилася трагедією. Батько не стримався, і мати пішла з дому, сіла в машину і більше не повернулася.
Батько пояснив, що мати поїхала далеко і більше не повернеться. Ганна не розуміла, як жити без неї, і поступово між нею та батьком виросла стіна.
За кілька років батько привів у будинок жінку, яку представив як Віру. Вона стала новою господаркою будинку, але так і не змогла зайняти місце матері в серці Ганни. Віра була суворою і завжди підтримувала батька.
Роки минали. Ганна закінчила школу, вступила в університет, хоча навчання виявилося платним. Батько заявив, що не платитиме, але Віра наполягла на зворотному. Це стало першим виявом її турботи, і Ганна помітила це.
Після закінчення університету Ганна пішла з дому. Батько та Віра залишилися вдвох, але їхні стосунки почали руйнуватися. Батько часто пив і зривав своє невдоволення на Вірі. Ганна, яка ще зберігала образи, відмовлялася втручатися.
Якось Віра зателефонувала:
– Ганно, батько у лікарні, йому погано…
Ганна приїхала. Батько вижив, але став слабким та дратівливим. Віра продовжувала його доглядати, терпіла його грубість, але сама не справлялася.
Коли батька не стало, Ганна дізналася, що весь спадок він залишив їй, а про Віру у заповіті не згадав. Ця новина буквально підкосила Віру, але Ганна вирішила:
– Живіть тут, як раніше. Вважайте, що жодного заповіту не було.
– Дякую, Ганнусю, – прошепотіла Віра. – Але я залишусь тільки, якщо ми житимемо удвох.
Ганна погодилася.
Сьогодні вони мешкають разом. Ганна вийшла заміж за іншу людину, у них двоє дітей. Бабуся Віра душі не чує в онуках, і допомагає Ганні у всьому.
А Ганна нарешті зрозуміла, що справжня сім’я – це не завжди про кревність, а про кохання та турботу. Чи слушно вона вчинила, стосовно Віри? Як би ви повелися у схожій ситуації?
