Коли чоловік приходить з роботи, життя в будинку має завмерти. Очевидно, я і дитина повинні перейти в сплячий режим і сховатися у свої коробки, щоб не заважати чоловікові відпочивати.
Але ми живі люди, а малюк ще занадто маленький, щоб контролювати гучність звуків. Я можу поводитися тихіше, але абсолютно безшумно не виходить.
Найсумніше, що в нас однокімнатна квартира, тобто навіть розійтися нам особливо й нікуди. А я казала чоловікові, що не треба поспішати з дитиною, потрібна квартира більша.
– Та кинь ти, доки дитина маленька, нормально і в однокімнатній поживемо, а потім накопичимо на іншу квартиру, – легковажно відмахувався від мене чоловік.
Навіщо я його послухала, гадки не маю. Але погодилася, мені теж не хотілося зволікати з появою малюка. Ось і вийшло те, що ми маємо.
Коли син був зовсім немовлям, чоловік ще тримався в руках і не зривався на мене, хоч і допомоги від нього теж не було ніякої.
Він з роботи, він втомився, не чіпайте його, хоче відпочити. Наче я весь день розважалася і не втомилася. Ну гаразд, цей момент ми пережили.
Але далі не стало краще навіть навпаки. Дитина росла, вона почала белькотіти, бубоніти щось на своєму незрозумілому, вимагати, щоб на неї звертали увагу.
Я мало що встигала, бо малюк із рук майже не злазив, а коли приходив чоловік і я просила його трохи подивитися за сином, він починав скандалити.
Потім я пристосувалась і з дитиною робити всі справи. Але ось що я не могла зробити, то це встановити навколо нас звуконепроникний кокон.
Десь малюк починав заливисто сміятися, десь я з ним розмовляла, десь гриміла чимось. Загалом тиші в будинку не виходило.
І чоловіка це страшенно дратувало. Він завжди вимагав, щоб ми дали йому спокійно відпочити. Начебто я можу просто вимкнути у дитини звук, сісти на стілець і не ворушитися, доки чоловік не відпочине.
– На роботі шум і нерви, приходиш додому, а тут те саме! – вирував чоловік.
Ми з сином увечері почали йти гуляти, щоб чоловік побув у тиші, але не завжди дозволяла погода, і гуляти ми не могли по п’ять годин. Тож це рішення допомагало слабко.
Зараз малюк активно хоче грати з татом, якось із ним взаємодіяти, але вся взаємодія з боку батька зводиться до того, що він бере дитину і несе її до мене.
– Я прийшов з роботи, я втомився, я хочу тиші та спокою! – нервує чоловік. Тоді винаймай окрему квартиру і живи один, навіщо ти заводив сім’ю, якщо тебе все в ній дратує?
Я щось готую на кухні – не галасуй, не стукай, увімкни витяжку, вимкни витяжку. Дитина грає біля тата – дитина шумить, забери її в іншу кімнату, він до мене пристає.
А куди його заберу? На кухню? Щоб він там на себе щось впустив чи я об нього спіткнулася? Мені вже не вистачає терпіння спілкуватися із чоловіком. Він постійно чимось незадоволений, вимагає тиші та спокою.
Я теж так хочу. Тільки розумію, що моє життя змінилося і я пристосовуюсь до реалій. Нещодавно порадила чоловікові попити заспокійливе, зібрала сина та переїхала до батьків. Подивимося, чи повернуся я до чоловіка. У мене таке відчуття, що ні. Як його ще привести до тями, щоб він зрозумів, що відтепер він батько і цей статус вже на завжди!
