Ліля з батьком уже стояли в передпокої й були готові вийти з дому, коли до них у двері почали дзвонити та стукати:
– Виходь! Виходь негайно! – кричала якась жінка.
Батько відправив Лілю до кімнати й відчинив двері. На порозі стояла мати Юрія. Вона була в домашньому халаті, її волосся було розпатлане і стирчало в різні боки:
– Де вона? Він сказав, що стрибне, якщо вона не прийде. Нехай вона підійметься і поговорить із ним! – кричала жінка.
За три з половиною місяці до цієї події Ліля спускалася в гардероб, коли її гукнула Віка:
– Ліль! Ми ввечері у клуб. Ти з нами?
– Ні, я обіцяла мамі сьогодні бути вдома, до нас бабуся приїжджає, – відповіла дівчина.
– А ми збираємося о десятій в «Оріоні», тож, якщо передумаєш, приходь. Таку подію слід обов’язково відзначити.
– Яку подію?
– Ми здали рівно п’ять сесій! Ще стільки ж – і диплом у кишені! Можна сказати, що ми перевалили через екватор.
– А ти кажеш – бабуся. З нею ти ще тисячу разів зустрітись зможеш, а сьогодні – особливий день, він не повториться.
– Віка, ти ж знаєш, я до клубів байдужа. Минулого разу, коли Лєра нас туди на день народження запросила, я прийшла додому з головним болем, – сказала Ліля.
– Ну, не знаю! До речі, сьогодні туди ж хлопці з фізмату збираються – тож має бути особливо весело.
– Бажаю добре повеселитися, – посміхнулася Ліля.
– Я тебе не розумію, – продовжила Віка. – Третій курс – два з половиною роки, і жодного роману! Тобі що – ніхто із наших хлопців не подобається?
– Ніхто. Ні, є кілька нормальних хлопців, але так, щоб закохатися – жоден.
– Дивно! Я б тебе зрозуміла, якби ти була, як наша Світлана Морозова – на неї ніхто не дивиться. Але ж ти й симпатична, і фігура у тебе – що треба, і розумна!
– І все ж, на мене теж ніхто не дивиться, – засміялася Ліля.
– А ось і неправда, – заявила Віка. – Один точно є, що дивиться. І ще і як! Дірку скоро в тобі пропече!
– Хто? – Здивувалася Ліля.
– А то ти не знаєш!
– Віка, ти все вигадуєш!
– Не вигадую: Юрко Пономарьов! Коли наші групи мають спільні лекції, він сідає позаду тебе й очей не зводить, – сказала Віка.
– Не кажи дурниць! – махнула рукою Ліля. – Гаразд, я побігла, мене вже вдома чекають.
Усі канікули вона провела з сім’єю і жодного разу не згадала про Юру.
Цього хлопця вона знала давно – вони навчалися в одній школі, лише у паралельних класах, та жили в одному під’їзді, але не товаришували. Юра завжди був трохи дивний: він ніколи не мав друзів, і завжди намагався триматися осторонь.
Якби Юрко був відмінником, його можна було б назвати «ботаніком». Але він рідко отримував добрі бали, навіть середні давалися йому з великими труднощами.
Юра взагалі не брав участі у жодних шкільних заходах, які проводилися після уроків. Його не заманити було ні на дискотеку, ні на концерт. Він приходив лише на суботники.
Причому сумлінно виконував те, що йому доручали, і одразу йшов. І ще він завжди їздив із класом на екскурсії. Там він уважно слухав екскурсоводів, щось записував, багато фотографував.
Ліля взагалі здивувалася, коли побачила його першого вересня у сусідній групі – вона не думала, що він зможе вступити до університету.
Віка каже, що він часто сидить неподалік від неї – дивно, Ліля жодного разу його не бачила – просто не помічала.
Але подруга мала рацію: Ліля переконалася в цьому відразу після зимових канікул, коли розпочався другий семестр.
Юра справді майже завжди, коли їхні групи мали спільні лекції, сідав на ряд-два ззаду. Коли Ліля не знала про це, її нічого не турбувало.
Але зараз дівчині здавалося, що очі Юрія пропалюють у ній дірку. Ліля кілька разів за час лекції оглядалася і завжди натикалася на погляд хлопця.
Тоді вона вирішила заходити в аудиторію в останню чергу, іноді прямо перед викладачем, і сідати якнайдалі від Юрія. Але це не допомогло. Він зрозумів, що дівчина його помітила і почав діяти.
Якось після перерви Ліля повернулася на своє місце і побачила, що на її зошиті лежить шоколадка. Не озираючись, вона відсунула подарунок убік і почала записувати лекцію. Наприкінці пари дівчина зібрала свої речі та пішла, залишивши шоколад на столі.
На наступній парі повторилося те саме. З тією різницею, що коли вона зібралася йти й знову залишила подарунок на столі, Юрій підійшов до неї й, посунувши плитку шоколаду, сказав:
– Це тобі.
– Дякую, але я солодке не їм, – відповіла Ліля і пішла, так і не взявши шоколад.
Наступного дня все повторилося, тільки замість шоколадки була троянда на довгому стеблі.
– Юро, що тобі потрібно? – Запитала Ліля.
– Мені здається, що все і так ясно, – відповів він. – Можна я проведу тебе сьогодні після лекцій?
– Ні, – відповіла дівчина.
– Чому?
– Мені здається, що все і так ясно, – повторила вона його слова.
Але Юрій таки провів її. Щоправда, він йшов не поряд з Лілею, а метрів за три позаду неї. Дівчина кілька разів озиралася. Юрій, зустрічаючись із нею поглядом, усміхався.
Так минув цілий тиждень. Нарешті Ліля вирішила поговорити з хлопцем.
– Юро, припини ходити за мною. Це марно.
– Чому марно? Ти не хотіла зі мною розмовляти, а зараз розмовляєш. Значить, я таки дечого досяг, – відповів він з усмішкою.
– Зрозумій, мені не подобається, що ти ходиш за мною, мене це напружує та дратує, – спробувала пояснити йому дівчина.
– Кохання не може дратувати, – відповів Юрій уже без посмішки.
– Але я тебе не кохаю і ніколи не покохаю.
– Хто знає, все може статися, – сказав він.
Хлопець продовжив переслідувати Лілю: коли вона вранці виходила з дому, Юрій уже чекав її біля під’їзду, на лекціях і в буфеті він сідав поряд з нею, щодня проводжав її додому.
А коли вона ходила кудись із подругами, тримався неподалік: близько не підходив, але завжди був на очах.
Все це тривало вже понад три місяці.
Над Лілею стали посміюватися:
– Он твій шанувальник! Може, ти його вже пожалію?
Ліля терпіла, доки могла, але одного разу не витримала висловила Юрію все прямо в аудиторії, коли він намагався вручити їй чергову троянду:
– Пономарьов! Тобі що від мене потрібно? Я тобі зрозумілою мовою сказала, що мені не потрібні твої троянди та шоколадки! Дай мені спокій! Що ти ходиш за мною, як прив’язаний? Я вже тебе бачити не можу!
– Лілю, я люблю тебе!
– А я тебе ненавиджу! Нехай тебе лизень злиже зі своєю любов’ю! Припини за мною ходити! Коли я бачу тебе, мені хочеться крізь землю провалитися! Ти мені життя псуєш! Я спокійно дихати не можу!
Юрій озирнувся: за цією сценою спостерігали дві групи та викладач. В аудиторії була тиша. Він нічого не відповів, згорбився і пішов до виходу.
Ліля теж стояла мовчки, але її всю трясло. Хтось здогадався дати їй пляшку із водою. Вона зробила кілька ковтків і заплакала.
Наступного дня Юрій на заняття не прийшов. Його не було один тиждень, потім другий. Староста групи намагався зателефонувати до Юрія, але у того був відключений телефон.
Тоді двоє із хлопців його групи вирішили сходити до нього додому. Юрій до них не вийшов, вони розмовляли з його матір’ю.
– Не знаю, що з ним діється, – поскаржилася жінка. – Другий тиждень лежить, не встає. Майже не їсть. Не знаю, коли спить – очі впали. І мовчить. Що сталося з ним?
Хлопці дуже акуратно переказали матері Юрія сцени, яку бачили.
Увечері мати Юрія прийшла додому до Лілі.
– Я хочу з тобою поговорити, як мати. Ти поки що цього не розумієш, але я не можу дивитися на те, що відбувається з Юрою.
– Добре, а від мене ви що хочете? – Запитала Ліля, якій була дуже неприємна ця розмова.
– Ти маєш поговорити з ним. Він тебе послухає. Так не може продовжуватися!
– А що я маю йому сказати? – Запитала Ліля.
– Але ж він любить тебе! Невже в тебе немає серця? Невже ти не можеш бодай просто побути з ним поруч, потримати його за руку, пожаліти?
– Я не хочу бути з ним поряд! Ваш син мені неприємний, як людина. Він нахабно втручається в моє життя, не дає мені проходу.
У цей момент у розмову втрутився батько Лілі:
– Шановна, дайте моїй доньці спокій. Розбирайтеся самі зі своїм сином. А я вам обіцяю: якщо він продовжить переслідувати мою дочку, ми звернемося в поліцію. Усе. До побачення!
Чоловік рішуче випроводив гостю за двері.
– Ліль, ти чого раніше мовчала? Давно він за тобою ходить? – Запитав батько.
– Понад три місяці.
– Треба було одразу сказати, я б давно його віднадив. А тут уже все зайшло дуже далеко. Невідомо, що йому може спасти на думку. Я деякий час тебе сам в університет відвозитиму.
А через кілька днів, коли Ліля з батьком уже стояли в передпокої й були готові вийти з дому, до них у двері почали дзвонити та стукати:
– Виходь! Виходь негайно! – кричала якась жінка.
Батько відправив Лілю в кімнату і відчинив двері. На порозі стояла мати Юрія. Вона була в домашньому халаті, її волосся було розпатлане і стирчало в різні боки:
– Де вона? Він сказав, що стрибне, якщо вона не прийде. Нехай вона підійметься і поговорить із ним! – кричала жінка.
– Моя дочка нікуди не піде!
Він зачинив двері у квартиру на ключ і вийшов у під’їзд. Несподівано, до нього підійшов якийсь чоловік:
– Може, ваша дочка таки поговорить з хлопцем? – Запитав він.
– Ні, я не хочу, щоб Ліля брала участь у цьому фарсі. Він саме цього й домагається. У вас є психологи – ось вони нехай із ним і розмовляють.
– І взагалі мені здається, що він і не збирається стрибати. Хотів би – давно б це зробив, а не збирав би тут глядачів.
Коли з Юрієм говорила мати, до нього дійшла вся безглуздість його поведінки, і він схаменувся.
Юрій після цього випадку в університеті більше не з’явився.
– Слухай, Лілю, а от якби ти заздалегідь знала, що Юрка через твою відмову таке витворить, ти б погодилася з ним зустрічатися? – Запитала якось Віка.
– Ні. Чому я маю жертвувати своїм життям і своїм щастям через те, що хтось не вміє тримати себе в руках? Майже у кожної людини в житті буває нещасливе кохання – рідко кому щастить.
– Ось ти зараз із Єгором зустрічаєшся. А якщо він тебе покине? Ти що, як Ганна Кареніна, на вокзал побіжиш?
– Ні, звичайно, – відповіла Віка. – Але все одно, я тобі, Лілько, заздрю! Це так романтично!
– Ти помиляєшся. Жодної романтики в цьому немає. Ні краплі!
Ліля закінчила третій курс і, на вимогу батьків, перевелася в інший університет, який знаходився в тому місті, де жили бабуся і дідусь.
Що далі було з Юрою, вона не знала, та й знати не хотіла. Не дарма ж кажуть, що силою, не будеш милою…
А ви що скажете з цього приводу? Повинна була Юля піти назустріч Юркові, чи слушно вчинила? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
