Коли мама хворіла то всім родичам було не до неї

Мені досі сняться сни про час, коли я доглядала хвору маму. Вона в минулому медичний працівник безвідмовна, якщо треба комусь допомогти, словом, для інших мама віддавала себе цілком. І у 80 років у неї стався інсульт. На той час тата вже не було.

Медики, які приїхали до нас додому, сказали, що краще лікувати її вдома. То вона виживе. Я, звісно, ​​погодилася. Бігала між роботою, будинком та ще встигала у відрядження. Чоловік йшов на роботу пізніше за мене, та ще іноді сидів з першим онуком.

У мене була надія, що ми її витягнемо. І це сталося. Але вона втратила пам’ять, нас із чоловіком не впізнавала. Доводилося її годувати, одягати, і, звісно, ​​з нею спілкуватися. Я знала, що багато хто пройшов через такі труднощі. Не я перша. Але це полегшення не давало.

У дітей (їх двоє в мене) свої сім’ї, поряд живе лише дочка. Але в неї своя сім’я, клопоти, чоловік, діти. Вони приходили до мене, але сидіти з мамою не могли. А тут наспіла й моя пенсія. Хоча я не збиралася йти, але мене попросили, сказали, що я постійно пишу заяви за власним бажанням.

До речі, всі її «підопічні» сусіди, такі «хворі», тепер цуралися нашої родини. Мамині друзі та подруги, а вони були, дзвонили рідко і не приходили. Її сестри занадто були далеко.

Але це передісторія. Історія про інше. Або про іншу. Жива і здорова дружина її сина, мого брата, якого також не стало. Вона, яка виростила своїх дітей у нашому домі (ще за життя тата), отримувала від моїх батьків регулярно допомогу і матеріальну, і моральну, вирішила запитати мене, як я живу? Я відповіла, що важко. Але ні допомоги, ні грошей, ні співчуття мені не дісталося. Десять років вона не приїжджала до мами. Сказати, правду, маму мою вона не любила. Не любила, бо була з бідної родини, заздрість та злість її завжди точили. Але мама стійко все зносила, тільки говорила батькові, що це все заради сина.

Жінка ж брата не любила його. Вона «підхопила» його, коли він, будучи студентом, їздив на практику. Вона встигла дізнатися, що він із родини військового, що він майже інженер. Молодий, гарний і добрий. Але, одружившись, вона принижувала чоловіка, постійно обзивала його, намовляла мамі всякі про нього небилиці. Він намагався піти від неї, але батьки його стримували. Говорили, як діти? І так він жив, поки не захворів.

Нині вже мами немає. Скільки мені та моєму чоловікові довелося пережити за десять років під час маминої хвороби, не писатиму. Хто не пройшов через це, не зрозуміє. Скажу лише, було непросто.

Роки минули. Що змінилося? Нічого! Вона не приїхала поховати маму. А її дорослі діти відвернулися від нас, як і вона.

Скажіть, все це пусте. Можливо. Пишуть, треба всіх прощати. Для мене це кануло влітку. Я не прагну до спілкування. Їм це не треба. В нас у них потреби немає. Образа мене теж не точить.

Навіщо пишу? Розмірковую про людей без совісті. А може я й не права.

You cannot copy content of this page