Коли мій син тільки одружився, моя невістка мені відразу заявила, що “з вашої дачі нам нічого не треба”. Тобто чітко дала зрозуміти, що сама їздити не стане і чоловіка до мене не відпустить.
Я взагалі й раніше сина не припрягала до цієї справи. Дача мені потрібна для душі, тому копаюсь я там на втіху, син робив якісь важкі для мене речі.
Наприклад, копав город, коли я його засаджувала картоплею та іншими корисними овочами, розсаду допомагав возити, бо я не маю машини. За питною водою ходив ще до криниці. А більше я його ні про що не просила особливо.
Але невістка стала пирхати навіть на моє прохання про те, щоб перевезти розсаду. Мовляв, машина потім уся брудна в землі та взагалі, у них свої плани, які руйнуються через дачу.
Син винно знизував плечима і намагався викрутитись, але мені такого не треба. Не можеш зі своєю дружиною впоратися і пояснити їй межі дозволеного, так нічого виляти. Підкаблучник підкаблучником і залишиться.
Я не можу чекати тижнями, коли він від своєї дружини потай викроїть час, щоб мене відвезти. І я не роблю нічого протизаконного, щоби це робити потай. Було б ще перед ким ховатись!
Загалом син на моїй дачі перестав з’являтися взагалі. Не скажу, що це стало проблемою. Розсаду мені допомогла перевезти колега по роботі, а решту роблю за допомогою сусідів по дачі.
Вони мені й теплиці після зими поправляли, і землю орали культиватором, все за невеликі гроші та швидко. Нікого не треба вмовляти та чекати потім невідомо скільки.
Ось уже сім років так живу. Син із невісткою на дачі не з’являються, я їх не кличу, а самим їм і не треба було. А потім невістка була в положені й зовсім їм не до мене було.
Я із родиною сина не сварилася. Просто тема дачі у нас не порушується. А так ми цілком нормально спілкувалися. З невісткою були нейтрально-ввічливі стосунки.
Вона зрозуміла, що я не збираюся тягати сина з їхньої родини та заспокоїлася. Жили ми окремо, тож приводів сваритися у нас і не було. Ми один одного спокійно терпіли, але тепла у стосунках не було.
Коли онук зʼявився, я хотіла допомагати, та й більше часу з ним проводити, але мене дуже неввічливо посунули, заявивши, що для допомоги є мама невістки, а сторонніх вона поряд з дитиною бачити не хоче. Це я онуку стороння? Гаразд, запам’ятаємо.
Син знову нічого своїй дружині не сказав, тільки розвів винувато руками. Але я вже чекала на щось подібне. Ну, нічого, поплакала трохи від такої несправедливості та й плюнула. Не хочуть – не треба.
Можна сказати, що стосунки із сім’єю сина на цьому майже припинилися. Дружина його чітко дала зрозуміти, що я у їхній сім’ї чужа, а проти слів своєї дружини мій син, на жаль, не пішов.
Я жила своїм життям, зідзвонювалися з сином у свята, я не кликала їх до себе, вони теж мене не запрошували. А цього року невістка про мене раптом згадала.
Я навіть знаю, чому це сталося. Тому що її мама, яка була напохваті усі три роки, поїхала до сестри невістки, яка теж нещодавно стала мамою. Тут про мене й згадали.
Покликали в гості, але я не хотіла їхати, відмовилася тим, що треба на дачу, там поливати треба, прополювати, загалом багато роботи.
А невістка мені й давай розповідати, як онукові потрібні вітамінчики, стала цікавитись, а що в мене на дачі росте. Тоді я пригадала їй слова, що з моєї дачі їй нічого не треба.
– Ось ви злопам’ятна, звичайно! Що навіть онукові нічого не привезете?
Не привезу. Тому що я цього онука на руках тримала один раз, а потім тільки по фото бачила. І на дачі сама спину гну, ніхто не допомагає. Та й сім’я невістки мене вже не турбує.
Син міцно під каблуком дружини, його дружина своє ставлення мені вже висловила, а що онук рідна кров – то я його й не знаю, чужий хлопчик.
Щось виправляти не хочу, бо не вірю, що це надовго. Потім невістці знову щось у голову стукне й вона мене пошле, а в мене знову серце крається буде? Не хочу, вже відпустила та пережила. Не знаю чи правильно я роблю?
