Ми із сином поїхали за кордон з метою безпеки ще навесні минулого року. Я страшно цього не хотіла, але ракет у небі боялася набагато більше, ніж життя у новому місці. Знайома допомогла знайти притулок у Німеччині. Спочатку жили на соцвиплати, але паралельно я шукала бодай якусь роботу. Зараз працюю на заводі.
У сина адаптація пройшла набагато швидше, ніж у мене. Він ходить до німецької школи, активно вчить мову. Йому тут подобається, якщо чесно. І я розумію чому так. Вдома у нас останні роки панувала не найсприятливіша атмосфера.
Я весь час то на роботі в школі пропадала, то вдома за перевіркою зошитів засинала. А мій чоловік, творча душа, чим тільки не займався. Стабільного прибутку в нього ніколи не було. Ми могли то місяць жити майже на межі голоду, тому що в мене не найбільша зарплата, то, навпаки, купатися в грошах.
Але я кохала чоловіка. Точніше, мені так здавалося. Він у мене перший та єдиний. У юності я марила ідеєю, що таким і має бути ідеальний шлюб. Раз і на все життя. Щоправда, згодом почала розуміти, що це ілюзія.
Толя мій, до речі, вже був одружений раніше. Більше того, він має дочку від першого шлюбу, але з нею він практично не спілкується. Про аліменти з такою роботою не йдеться. Мені часом бувало шкода тієї жінки. Але я ніколи з нею не бачилася. Навіть не знаю, як перша дружина чоловіка виглядає.
Загалом, чим довше я тут, тим менше хочу повертатися додому. Я ніби заново народилася. Так, було важко спочатку, зараз теж нелегко. Але тут я відчуваю себе живою. У мене з’явились нові знайомі, інтереси. Я бачу, як син світиться від щастя, коли приходить додому.
А ось спілкування з чоловіком почало потихеньку псуватися. Він навіть із днем народження мене не привітав. Мабуть, як завжди, забув. У нас і в звичайному житті таке трапляється, чого вже говорити про стосунки на відстані.
Але найцікавіше, що останнім часом Толя все частіше дзвонить і просить, щоб я поверталася додому. Мовляв, погано без сім’ї. Він вважає, що найстрашніше вже позаду і боятися за сина не варто. Нісенітниця! Впевнена, що від нашого сусіда можна очікувати чого завгодно. Я не хочу наражати дитину на таку небезпеку.
Та й сама їхати не хочу. Якщо чесно, відчуваю, що на межі розлучення. Думаю, як би це розійтися з чоловіком мирно і жити в Німеччині. Принаймні поки син не отримає освіту і сам не вирішить, чого він хоче від життя.
Коли про мої плани дізналася моя мама, почала мене відмовляти. Мовляв, чого це я собі вигадала, не можна в моєму віці розлучатися. Мені 43, якщо що. Але як же не можна, якщо душа цього вимагає?
